Фото: Василь Кожелянко бере інтерв’ю у надзвичайного і поважного посла України в Румунії, професора Леонтія Івановича Сандуляка
(Продовження. Поч. у ч. 22-23)
Після виходу газети «Час» 23 серпня 1990 року національно-визвольний рух на Буковині активно пожвавився. Спраглі до правдивого слова буковинці зачитували газету до дірок. Її передавали з рук в руки, з хати до хати. З перших днів виходу про «Час» дізнались у всіх куточках Чернівецької області. Старші люди, які пам’ятали часи за Румунії, зі сльозами на очах читали газету. Вони не могли повірити, що цей часопис повернувся з їхнього дитинства та юності.
До речі, шапку газети було відновлено майже такою, якою вона була у часи Румунії. Над ескізом працював буковинський художник і скульптор Лисаківський. Він згодом став автором пам’ятника Т. Г. Шевченка на Центральній площі Чернівців. Єдине, що було додано до назви газети – це герб-тризуб. За часів румунської окупації Буковини тодішня влада забороняла національний герб. Більше того, з 1936 року вихідні дані тодішнього «Часу» були вказані румунською мовою.
Цікава історія сталася у ті дні у виставковій залі Спілки художників, по вулиці Івана Франка,15. Саме тоді Тарас Кияк з активістами новітніх організацій створив експозицію-реквієм, де вперше у Чернівцях було показано трагедію ГУЛАГів та голодоморів. Експозиція була цікава і корисна. На всю залу простягнувся чорний хрест, який впирався у стелю. І на тому хресті – розіп’ята вишиванка. Вперше на загал подавалися оригінали документів про репресії та голодомор в Україні.
Треба ж було так статися, що саме у ті дні на виставку прийшов перший секретар обкому КПУ Євген Іванович Дмітрієв. Ця експозиція його шокувала. Він ледь стримував лють, яка розпирала все його єство. На піку роздратування хтось підійшов до Дмітрієва у дав йому в руки газету «Час».
Євген Іванович взяв газету, подивився на неї… і ніби ошпарений окропом кинув її на стілець. Розвернувся і без жодного слова покотився до виходу з виставкової зали.
Я не знаю, що його більше збентежило: чи то тризуб, чи то козак з шаблюкою на першій сторінці «Часу», але газета не на жарт перелякала першого секретаря обкому КПУ тов. Дмитрієва.
Кажуть, що вже під вечір того ж дня був скликаний актив обкому компартії. На жаль, ми не знаємо, про що там говорили і кому які вказівки давали. Єдине, чого ми домоглися тоді – це знищення монополії компартії на інформацію.
Газета «Час» перемогла комуністичну пресу у перший день і з першого числа. А щодо до того, що тоді говорили в обкомі про наш часопис, доведеться питати живих свідків, зокрема, – заввідділом ідеології Василя Васкана та завідуючого сектору преси обкому КПУ тов. Юхима Гусара. І нехай вони не обманюють, що їм нічого про це не відомо. Відомо. Бо саме їх тоді шпетив Дмитрієв за те, що проґавили випуск першого числа відродженого «Часу».
Цікаво: які вони намічали шляхи та методи боротьби з незалежною пресою?
У першому числі газети «Час» Тарас Кияк написав статтю про експозицію-реквієм у виставковій залі Спілки художників. Вона називалася «Автогеноцид».
Цікавою для читачів була й стаття тодішнього ренегата КПРС Бориса Єльцина «Комунізм для вибраних». Він тоді дощенту розгромив партійно-радянських наменклатурників, які жили за народні гроші і жирували на них. Для підтвердження ницості та захланності номенклатури «Час» опублікував меню їдальні ЦК КПУ в Києві. Ціни були достоту смішні. Там порція борщу коштувала 12 копійок, різні салати – від 6 до 9 копійок. У той час, коли навіть у робітничих їдальнях на заводах і фабриках страви значно нижчої якості коштували у рази більше, ніж у комуністичній їдальні.
Подібні статті позитивно впливали на настрій людей. Буковинці ще дужче почали ненавидіти комуністичну номенклатуру. Вони таким чином сотнями і тисячами приходили до Руху.
Цікавий спогад про свого батька та про Ольгу Кобилянську вмістив у газеті внучатий племінник Ольги Юліанівни Олег Панчук у статті «Духовність несумісна з неправдою». Він показав, як підло і цинічно влада більшовиків використовувала ім’я Ольги Кобилянської для пропаганди своїх ідей. Тоді Олег Епідельфорович вперше від 1940 року привселюдно оприлюднив правду про велику письменницю і її стосунки з більшовиками-загарбниками Буковини.
Це був опублікований його виступ на першому всесвітньому зібранні представників І Всесвітнього Собору духовної України в Коломиї у липні 1990 року.
«Перед смертю батька ми з ним багато розмовляли. Якось він сказав мені: якщо тобі вдасться дожити до часів, коли людина зможе вільно говорити правду, то скажи все, що знаєш, зніми з Ольги Кобилянської, з мене і з мами отой весь бруд, що про нас писали!» – так говорив і потім написав у «Часі» Олег Панчук.
Ця стаття була першим публічним спростуванням того, що робили з Кобилянською більшовики у 1940-41 рр. Вони підло і ганебно використовували ім’я великої українки для виправдання і схвалення тоталітаризму.
Варто також нагадати, що саме зі сторінок газети «Час» згодом заявив про вихід з підпілля член-кореспондент Академії наук, професор, доктор фізико-математичних наук, директор інституту напівпровідників Корній Денисович Товстюк.
Він з 30-х років перебував у лавах ОУН, боровся разом з Олегом Ольжичем з румунськими, німецькими і московськими загарбниками.
Від 1940 аж до 1991 року професор Товстюк діяв у підпіллі. Ні більшовицька влада, ні всесильне КДБ тоді не могло викрити націоналіста.
Перший номер відродженої газети «Час» розлетівся у всі куточки області. Часопис читали й у Львові та Києві, якимось чином «Час» був доправлений до Канади і США. Буковинці, які покинули свою Батьківщину ще у 20-30 роки, з великим пошанівком ставилися до відродженого «Часу».
Чиновники радянських і компартійних органів читали газету крадькома. Аби ніхто не бачив.
Був приклад, коли у Глибоцькому районі люди вночі носили «Час» з хати в хату. Боялися тоді правди. Але тягнулися до неї.
Газета «Час» у буковинських хатах шанувалася. Якось у селі Путильського району одна гуцулка застеляла стіл. Їй потрібна була газета.
-
Ганусьо! – гукнула вона доньку. – Принеси з креденця газету. Нехай я стіл застелю. Бо буду кулешу класти.
Дівчина метнулася до великої хати (горниці) і принесла газету «Час».
-
Що ж ти принесла, – сварила доньку гуцулка. – Та це ж наш «Час». Не можна його стелити. Його читати треба. Неси «Радянську Буковину»…
Подібні історії надихали нас на нові творчі подвиги. Через кілька днів готова була ще одна газета. Хотіли її, як і першу, випустити на 8 сторінках. Але мені у друкарні сказали, що нема паперу. Якщо можна буде віддрукувати, то тільки на 4 сторінках.
Там же я відкоригував кількість сторінок. І вже на 1 вересня вийшов другий номер газети «Час».
Друк і розповсюдження газети відбулися без будь-яких проблем.
Проблеми почалися тоді, коли ми дали до друку третій номер «Часу».
(далі буде)
Петро Кобевко
peredplata
