Місцеві вибори 2020 року завершилися, вже проходять перші сесії новообраних рад – міських, районних, обласних. Професійні політологи і політичні оглядачі ЗМІ, а також ціла армія аматорів від політики коментують ці події, і намагаються дати прогнози на майбутнє. А прогнозувати дуже непросто – все змінюється з надзвичайною швидкістю і важко вловити тенденції, які у найближчому майбутньому домінуватимуть. І все ж одна з них вже проглядається й не помітити її неможливо.
Минула влада розпочала в Україні процес децентралізації, щоб наблизити нашу політичну систему до тієї, яка довела свою ефективність в найбільш розвинутих країнах. А процес цей полягає у суттєвому поділі влади між центром і регіонами, внаслідок якого на місцях можна буде вирішувати більшість з тих проблем, котрі раніше належали до компетенції центральної влади. Зайва централізація була характерна для СССР і вона стала однією з важливих причин, що призвели до розпаду цього монстра. У створеній президентом Кучмою олігархічно-клановій моделі влади в Україні київські чиновники також хотіли контролювати все, що відбувається в державі, насамперед спрямовуючи всі грошові потоки у столицю, де під них вже підставлялися бездонні кишені можновладців.
А в результаті децентралізації чимало податків та деяких інших доходів залишатимуться на місцях, що дозволяє успішно вирішувати місцеві проблеми. Коли зростають доходи, то зростає і кількість бажаючих взяти участь у їхньому роподілі. Адже в українську владу багато людей іде не для того, щоб своєю працею зміцнювати державу і сприяти всебічному розвиткові країни. Їх же перш за все цікавить власне збагачення, тому спішать, доки попередники ще не все в країні розікрали.
Цього року боротьба за посади на місцях була особливо запеклою. У ній брали участь як загальноукраїнські партії, так і нашвидкуруч створені партії місцеві. Регіональні еліти на виборах намагались урвати собі якнайбільше влади, і у них найбажанішими були посади мерів міст, а також голів обласних і районних рад. Минулого року в Україні було успішно реалізовано проєкт створення монобільшості у парламенті від партії “Слуга народу”. Цьогоріч ляльководи “Слуги народу” планували здобути більшість в обласних і міських радах, і провести своїх людей на посади мерів великих міст. Втім, не склалося. За півтора роки партія Зеленського розгубила підтримку більшості виборців, відтак мусить у місцевих радах шукати союзників, щоб разом визначати політику в регіонах. А це означає, що владою доведеться ділитися.
До того ж, “Слуг народу” все більше вважають відпрацьованим матеріалом ті, хто цю партію створював і фінансував. Тепер справжні господарі української політики ставку роблять на відверто проросійську ОПЗЖ. На місцях “Слуги народу” і ОПЗЖ десь вже об’єднують свої зусилля у протистоянні опозиційним партіям, а десь конкурують у боротьбі за всевладдя. Значний резерв для утворення блоків – це місцеві партії. Виходячи з кон’юнктурних інтересів, в обласних і міських радах виникатимуть зовсім несподівані союзи. Хоча – чому несподівані? В Україні майже немає політичних партій в класичному розумінні цього слова, тобто організацій для захисту інтересів визначених соціальних сил з власною ідеологією.
Наприклад, “Слуги народу” на початку своєї діяльності заявляли, що вони є “партією лібертаріанського типу”. Потім почали проповідувати певні соціалістичні гасла, одночасно захищаючи інтереси своїх спонсорів – олігархів. Отака вийшла “послідовність”. Ідеологію українського націоналізму постійно декларує “Свобода”, а в деяких радах її представники голосують спільно з депутатами від проросійських партій. Навіть “Європейська солідарність” помічена у зближенні з фракціями (в окремих обласних радах) партії “За майбутнє” – вона контрольована відомим олігархом, тому її ще називають “За “Майбах” Коломойського.
Коли партія не відстоює чіткі ідеологічні позиції, вона здатна до утворення союзів з тими, хто знаходиться на протилежних ідейних позиціях. Вже видно, що таких союзів буде багато. Судячи з усього, слід очікувати подальшої фрагментації України. Інтереси регіонів різні, конкуренція між ними зростатиме, а центральна влада нині лише послаблюється. Хто ж у такій ситуації послідовно відстоюватиме загальнодержавні інтереси? “Слуги народу” на цю роль не годяться, вони вже довели це своєю попередньою діяльністю. Якби була могутня опозиційна партія, яка стоїть на чіткій державницькій позиції й має сильні фракції у всіх регіонах України, тоді вона повинна брати на себе цю роль. Але “Європейська солідарність” ще не є могутньою настільки, щоб взяти на себе цю роль. До того, влада обов’язково створюватиме на противагу їй інші організації, які відтягатимуть симпатії громадськості на себе.
Вибори пройшли, почалася рутинна робота на місцях. Вона вимагає людей компетентних, енергійних, вольових. Ефективність роботи депутатів залежить від багатьох факторів, і не останнє місце тут належить контролю громадськості. На жаль, місцеві вибори показали дуже низьку активність виборців. Тому постає питання: чи здатні громадяни постійно контролювати роботу своїх обранців, і чи мають вони механізми впливу на несумлінних депутатів. В регіонах існують власні еліти, які ведуть нескінченну боротьбу за контроль над цими регіонами. Якщо внаслідок виборів якесь одне угруповання домінуватиме у регіоні, то чи не виникне у нього бажання закріпити цю владу надовго і перетворити її на спадкову? Іншими словами: існує небезпека роздробленості держави й ігнорувати її неможливо. На заваді цій небезпечній тенденції повинна стояти самоорганізація свідомих громадян, здатних впливати на діяльність обраних ними органів місцевого самоврядування. Тоді децентралізація приноситиме лише позитивні результати для кожної людини, і країна отримає важливий стимул розвитку.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
