«ВІД ПРАГНЕННЯ ДОБРА І ЧИСТОТИ…»

Віталій Колодій (1939–2016)

…Сонце того ранку прокинулось без нього. Відтоді 29 березня і при ясній днині невтішно плакатиме небо. Для нас – усіх, хто ВІТАЛІЯ КОЛОДІЯ шанував, любив, любить…

     Гордим батько був. Цьому ніколи не вчив – нехотячи сама успадкувала. Тому й не спромоглася за щось віддячити сповна, за щось перепросити. І досі журяться понад річкою у маленькому галицькому селі неоспівані верби. То ж їх школяркою ще мала описати – таке завдання тато дав, проводжаючи до дідуня і бабці  на літо доньок. А вони загралися і забули… Він теж забув… буцімто… не дорікав, зрозумівши своїх дівчаток. Чулася відтак винною, збагнула: так делікатно залучав нас тато-письменник до улюбленої справи, до рідного слова. І виростив… двох українських філологинь. Студенткою спробувала злегка віддячити: написала дипломну роботу, досліджуючи творчість В. Колодія (спасибі викладачам за схвалену ініціативу). Зізнаюсь, що не стільки раділа гарній оцінці, як татовому жартівливому «дещо ти, мала, таки второпала»… Коли ж по якімсь часі сестра захистила кандидатську з філології, а я наважилась підписуватись редактором (навіть його!) книжок, – пишався, справедливо вважаючи наші успіхи скромною винагородою за вдалу батьківську «педагогіку».

     Високих вітчизняних нагород за літературну працю український письменник Віталій Колодій не мав. Гордість і талант – не вельми в нас шановані чесноти. Сповідував, як мовив, інші цінності. Найбільшим здобутком своїм вважавдесятки книг, в яких…при таїні творіння народжені глибинно філософські шукання істини у нашому суперечливому світі («де істина, а де від неї тінь»), пульсування близьких і подаленілихісторичних реалій, щемливі сповідальні мотиви… Звучать вони у творах, напрочуд різнотемних, зодягнених у вишукану словесну  форму – багатожанрових: драматична іліро-епічна поеми, вінок сонетів, художня проза, класична поезія, переклад… А скільки досконало відредагованих (бувало, і переписаних цілком) рукописів. Скільком авторам простелилася відтак стежина до омріяних письменницьких лав. Чи ж пам’ятають? Проте… вибачливим тато був: намагався когось зрозуміти, іншого – навіть виправдати. «Це ж просто люди», –іронізував.Та справжню людяність найвище шанував. А ще веселим тато був і життєлюбом… Любив дивувати подарунками – і щедро дивував. Любив дати мудру пораду – і радив, і розраджував, і співчував. Скільки жалíв, своїх і людських, переболіло його таке велике й таке вразливе серце… Умів любити. Зумів не зрадити –і відданій людині, і постулатам-принципам, і покликанню – музі своїй. А вона, муза, вірною була навзаєм: «…І птицю слова відпустив на волю, а гляньте – знову б’ється до вікна»…

Поза сумнівом, пам’ять про людину є продовженням її життя… і усвідомленням незворотності втрати водночас. Тому для мене тато живий… і так його бракує. «Чого б хотів, чого ти прагнеш нині?» –допитуюсь подумки. І вчувається Звідтіля: «Ширяти невпольованим птахом у високості неба, незвіданого і поетичного, де владарює лише Свобода – «найлюбіша в світі панна». І бачити, як виплекане мною Слово бодай на крапелину розвиднює обрії – людські йнебесні. Навіть коли сонце зухвало затуляється долонями хмар. І відчувати, що почутий…». Розгортаю книжку –  слухаю Тебе…

 

Леся Колодій

***

Сліди вітрів… І пил дорожній,

І танення проросла тінь…

Твоєю пам’яттю тривожусь,

Врочиста снігова чистінь!

 

Буденним досвідом чорніє

Мій непорочно-білий сніг…

Ну як ти в цій земній стихії

Небесний дар не оберіг?

 

Мовчу з тобою… Вечір синій

Задуму нашу здоганя

І випогоджує всі тіні,

Всі зморшки пройденого дня…

 

І сніг незаймано ясніє,

Мов сповідь жданого листа –

З тієї болісної мрії,

Де владарює чистота.

 

Спасибі, вечоре зимовий,

Що ти собою заступив

Усе чуже і випадкове

На чистій совісті снігів.

1982

 

 

 

 

 

 

ПОСВЯТА

 

Не піддавайся на спокуси долі,

Не возгордись у помислі своїм,

Не поклонися ідолам земним,

І не згуби себе у їхнім колі.

 

Не опустись до тих, хто на престолі,

Не вознесись над бідним і малим,

Не вподобися зверхникам дрібним,

Яких тепер наплоджено, як молі.

 

Не вполонисьрозкóшам світовим –

Суєтне все поглине прах і дим

На цьому світі праведним звичаєм…

 

Зостанься тут своїм життям людським,

Зостанься невпольований ніким,

Як пілігрим, що знов у храм вертає.      

2002

 

***

Ми білий світ розгранюємо чітко

На зло й добро, на засвіт і смеркання.

В оцінки наші, як до суду свідки,

Не раз приходять сумнів і вагання.

 

Подій життєвих течія безмірна.

В ній кожна хвилька власну суть приносить.

Щоб мить одну поцінувати вірно,

Нерідко і життя всього не досить.

 

Бо що сьогодні?.. Прози вир шалений,

Дороги звичні, зустрічі, розмови…

І раптом завтра клопіт наш буденний

Запломенить для поколінь святково…

 

Осяжні треба для діянь простори.

Глибини рік, а не мілизни броду.

…Щасливий ти, якщо людина вгору

При чистім світлітвого слова сходить.      

1986

***

Біля мойого порога підковами ранок стука.

Десь архаїчно розвозить згаслих зірок рої.

Я простягаю до нього буднем натомлені руки –

Мовлю на день прийдешній зáсвітзамóви свої.

 

Дай мені, ранку, іти мою заповітну дорогу.

Не накликай метушні вбивчих, по суті, зайвин,

Щоб довершався мій труд вільно, несхибно і строго

В дужім пориві однім злютованих тісно хвилин.

 

Дай мені маму одвідати крізь найпильніші турботи,

Переступити кротко благословенний поріг,

Сумнів у щирості друга дай мені, ранку, збороти,

Не приведи користі до спілкувань моїх.

 

Благослови, щоб дружина в спеку і завірюху

Прийшла звідусіль до мене – з крайсвіту, де б не була,

Й поклала долоню теплу легким лебединим рухом

На кожне моє поранення, до серця мого й чола…

 

Птаха роботи своєї, дум і чуттів незаснулість

Я випускаю високо над горизонтом новим.

Благослови мені, ранку, щоб діти не відвернулись,

А зачарованим зором бігли в життя за ним…

 

 

***

Дівчинка стоїть побіля брами

З написом каракулями «тато».

Дівчинка очікує роками

З бою незнайомого солдата.

 

Їй колись примарилось крізь мрію:

Теплий і сумний, як довга пам’ять,

Хтось цілунок залишив на віях

Спечними пошерхлими губами.

 

Даленіли за дверима кроки,

І чиясь дорога пролягала

На межі її дитячих років

Смужкою дорослої печалі.

 

Чи тепер її торкнувся знову

Теплий поцілунок опівночі,

І єдине довгождане слово

У сльозі розтануло дівочій?

 

Що ти шепчеш спраглими устами,

В тебе горе, донечко, чи свято?..

Дівчинка завмерла коло брами

З написом каракулями «тато».

 

…Вкрилось небо з ночі літаками,

Так тривожно стало хлопцям спати.

Сива жінка плаче біля брами

З написом каракулями «тато».      

1982

 

 

***

У лімузини всілася Вкраїна

І карколомно мчить і мчить кудись.

То котить долу, то здвигне увись,

Безсмертна у відродженнях і тлінна.

 

Не раз була ти на коні, державо,

Пекучі рвала ярма, борючись.

Були звитяги, вольності і слава –

Мільйонногорда на коні колись!..

 

Колеса круто крутять край безодні.

Хто просяйне, а хто злетить сторчма.

НесповідИмі, як путі Господні,

Вкраїнські долі…Світло йде чи тьма?..

 

На чортових колесах ми сьогодні –

Не на коні… Та й вершників катма…      

2007

 

Новини Партнерів