РОСІЯ РОЗУМІЄ ЛИШЕ СИЛУ

Цими днями виповнюється чергова річниця російсько-грузинської війни. Згадаймо: під час розпаду СССР Москва стимулювала сепаратиські рухи в Абхазії та Південній Осетії – автономній республіці й автономній області Грузії. Внаслідок збройних конфліктів ці території проголосили про свій вихід зі складу Грузії, а Росія надала їм у цьому різноманітну допомогу. Тбілісі не погодився з таким розвитком подій і вирішив силовим шляхом їх повернути.

 

У відповідь на збройні провокації з південно-осетинського боку грузинська армія 8 серпня 2008 р. завдала удару в напрямку Цхінвалі. Але замість погано озброєних ополченців грузинів зустріли частини регулярної російської армії. Або грузинська розвідка не помітила перекидання через Рокський тунель російських танкових бригад, або в самому Тбілісі ворожа агентура спровокувала імпульсивного президента Саакашвілі на непродумані дії. В результаті Грузія опинилася в ролі ініціатора воєнних дій, а Росія себе представила “захисником мирного населення, у тому числі й своїх громадян”. Адже попередньо російські паспорти отримало чимало мешканців Південної Осетії. Відтак дії Москви не зустріли засудження з боку світової громадськості.

 

Росіяни задіяли бойову авіацію, артилерію, танки, їхня чисельна і технічна перевага над грузинами була безумовною. Колони російської броньованої техніки долали опір противника і швидко просувалися у напрямку Тбілісі. Лише після американського попередження вони зупинилися і почали відходити у Південну Осетію. Реальної допомоги Грузія не отримала від “демократичної Європи”, лише президенти України і Польщі прилетіли туди, щоб підтримати грузинів морально. І переданий українцями зенітно-ракетний комплекс “Бук” дозволив грузинам збити російський стратегічний бомбардувальник, чим помітно зменшив активність ворожої авіації. 

 

Поразка Грузії мала дуже серйозні наслідки для всього великого постсовєтського простору. Росія побачила, що західні держави заплющують очі на її агресивну політику у цьому регіоні, мовчки погоджуючись визнати його “сферою інтересів Москви”. Із цього зробила висновок: можна готуватися до війни з Україною, спираючись на досвід, отриманий під час розгрому Грузії. До речі, президентом РФ у 2008 році був Дмитро Медведєв, а Путін тоді обіймав посаду прем’єр-міністра. Політику Росії визначав саме Путін, який згодом визнав, що до війни з Грузією він почав готуватися з 2006 року. Досвід показав, що підготувалися вони ретельно, навіть зуміли представити світовій громадській думці жертву агресії “підпалювачем війни”.

 

До війни з Україною росіяни готувалися по-справжньому ще з 2004 року. Саме тоді вони здійснили провокацію, щоб з’ясувати готовність українців захищати свою Батьківщину. В однобічному порядку почали будувати дамбу до українського острова Тузла, щоб захопити його і поставити Керченську протоку під свій повний контроль. Але наштовхнулися на опір і вирішили планувати операції краще й детальніше. Насамперед, сконцентруватися на приведенні до влади відверто проросійських сил і на цілеспрямованому руйнуванні української армії.

 

Чимало із запланованого вдалося зробити: президентом України став Янукович, а міністрами оборони двічі призначали громадян РФ, які підривали обороноздатність України як могли. А приводом до війни росіяни обрали події на київському Майдані і втечу Януковича до Ростова-на-Дону. Україна одночасно опинилася без президента, глави уряду, міністрів оборони і внутрішніх справ, глав Генерального Штабу і Служби Безпеки, командувача військово-морськими силами… Заздалегідь підтягнуті російські війська під приводом “захисту Сочінської Олімпіади” негайно перекинули в Крим і захопили півострів.

 

Правда, “грузинський варіант” не спрацював: українці не відкрили вогонь першими, тому Росія не змогла замаскувати свою агресію “захистом мирного населення”. Відтак і опинилася під дією міжнародних санкцій. Але “демократичний Захід” не прийшов на допомогу Україні ні своїми військами, ні наступальною зброєю, яку довго відмовлявся продавати українцям. На жаль, примітивний егоїзм притаманний сучасним європейським політикам так само, як й їхнім попередникам напередодні Другої світової війни.

 

Велика Британія і Франція ще на Версальській конференції 1919 року гарантували Австрії недоторканність її кордонів й невключення її до складу Німеччини. Ця свою обіцянку вони “забули”, коли Гітлер здійснив аншлюс Австрії навесні 1938 р. А восени цього ж року зрадили свою союзницю Чехословаччину, дозволивши Гітлеру відібрати у чехів Судетську область. Горе-політики виконували всі забаганки Гітлера, надіючись заспокоїти його апетити поступками за чужий рахунок. Натомість отримали Другу світову війну, яка завдала їм величезної шкоди.

 

Нині ситуація до болю знайома, тільки замість гітлерівської Німеччини “задобрюють” путінську Росію. Могли зупинити агресора ще у 2008 році, якби прийшли на допомогу Грузії. Тоді вдалося б уникнути і окупації Криму, і війни на Донбасі. А нині швидко зростають апетити Путіна: збирається проковтнути Білорусь, погрожує відібрати території у Казахстану, вдається до диверсій на територіях інших держав. Час західним політикам відмовитися від загравання з агресором, а готуватися до дієвого опору йому.

 

Українцям же необхідно максимально зміцнювати свої Збройні Сили: Москва розуміє лише тих, хто чинить їй рішучий опір. Вона має спірні й досить болючі питання з Латвією і Естонією, проте вирішувати їх силою боїться – ці країни є членами НАТО. Ми ж лише просимося до Північноатлантичного альянсу, але всередині нього немає єдності щодо нашого майбутнього членства. Тому варто спробувати інший варіант – стати союзником США поза межами НАТО. Такий статус мають, наприклад, Ізраїль і Південна Корея. Він відлякує потенційних агресорів, тому що США в разі необхідності можуть надати ефективну допомогу. Москва дуже задерикувата і пихата, але коли отримує по морді, замовкає надовго. 

 

Ігор Буркут, політолог

 

Новини Партнерів