На заході Балканського півострова є країна, дуже популярна у тих, хто хоче відпочити на теплому морі за помірковані кошти. Її мешканці називають свою батьківщину Црна Гора, а ми – Чорногорією. Населення Чорногорії за оцінками демографів становить 642 тис. чол. – це менше, ніж проживає нині у Чернівецькій області, найменшому регіоні України. Але ця країна помітна в європейській політиці завдяки чіткому курсу на євроатлантичну й європейську інтеграцію, взятому її керівництвом у 2006 році, коли розпався союз Сербії й Чорногорії.
Впродовж століть православні слов’яни – чорногорці – мужньо відстоювали свою незалежність, і лише у 1918 р. князівство Чорногорія було включено до складу Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, пізніше перейменованого на Югославію. А через сто років, у 2018 році, чорногорці оголосили цей акт включення незаконним. Втім, наслідки того приєднання відчуваються дотепер. Незалежна Чорногорія мала свою незалежну православну церкву, а її глава одночасно був главою держави, і його резиденція в монастирі у місті Цетінє – чорногорською столицею.
Незалежність Чорногорської православної церкви остаточно було ліквідовано у 1920 році, а її саму приєднали до Сербської православної церкви, яка мала привілейований статус в Югославії. Белградські чиновники, а з ними і сербські попи заявили, що чорногорської нації не існує, а всі чорногорці – це серби. Звичайно, багато людей з цим погодитися не могло, але з їхньою думкою влада не рахувалася. Лише в роки Другої світової війни чорногорці добилися свого визнання як окремої нації, а в складі нової Югославії вони отримали власну республіку.
Спроби відновити власну церкву чорногорці розпочали у 1990-і роки. Проте визнання у православному світі вони не знайшли, й відновлена Чорногорська православна церква лишалась неканонічною. А після відновлення незалежності Чорногорії влада пішла назустріч церкві й прийняла закон, за яким всі храми, збудовані до 1918 р., оголошувалися власністю держави і забиралися у Сербської православної церкви. Глава невизнаної Чорногорської православної церкви (ЧПЦ) зайняв традиційну резиденцію чорногорських митрополитів у Цетінє. Але більшість православних чорногорців залишилася у канонічній Сербській православній церкві (СПЦ).
Як і сучасна влада Сербії, так і СПЦ орієнтовані на Москву і проводять політику в її інтересах. Коли чорногорські керівництво чітко взяло курс на членство в НАТО і ЄС, Белград і Москва значно активізували свою діяльність в Чорногорії. Просербські і проросійські сили проводили масові акції проти західного курсу чорногорського керівництва, а 16 жовтня 2016 р. здійснили невдалу спробу державного перевороту. У ній брали участь громадяни Сербії і Росії. Їм тоді не вдалося загальмувати шлях Чорногорії на Захід, і 2017 року країну було прийнято до НАТО.
Відтак Москва змінила тактику, зробивши ставку на інформаційну війну проти чорногорських західників. Вона діяла тими ж методами, що і в Україні, дискредитуючи своїх противників. Серед чорногорських керівників були і злодії, і корупціонери. Фінансовані з Москви засоби масової інформації цих “бариг” буквально розмазували на очах громадськості й звинувачувати у корумпованості всіх прозахідних політиків. Сербські попи діяли в унісон, закликаючи своїх прихожан голосувати не за “бариг”, а за промосковські сили. Результат не забарився: саме ці сили і перемогли на парламентських виборах 2020 року. Але вони мусили вступати в коаліцію з деякими прозахідними партіями, тому зовнішня політика країни залишилася незмінною. Москву і Белград це не влаштовує, і вони використовують будь-яку можливість для подальшого розхитування ситуації.
Таку нагоду вони отримали на початку вересня 2021 р. Сербська православна церква призначила на 5 вересня інтронізацію нового митрополита Чорногорсько-Приморського Іоаннікія в Цетінє. Вірні ЧПЦ звернулися до ієрархів СПЦ з проханням інтронізувати їхнього нового митрополита у сучасній столиці Чорногорії – місті Подгориці. Проте сербським попам потрібно було продемонструвати світові, що їм, а не чорногорцям, належить і Цетінє, і вони проігнорували це звернення.
Тоді чорногорці перекрили трасу барикадами, щоб завадити сербскому патріарху Порфірію привести свого митрополита до старої чорногорської столиці. Влада кинула поліцейських на штурм барикад, сталися запеклі сутички. за офіційними даними, у них постраждали 20 поліцейських. Проти маніфестантів сили безпеки застосовували сльозогінний газ і світло-шумові гранати, проте прорвати загородження так і не змогли. Тоді патріарха з митрополитом перекинули у Цетінє військовим гелікоптером і провели там церемонію інтронізації. Особливо обурило чорногорців виконання шовіністичної сербської пісні, в якій оголошувалися “права сербів” на землі, де переважну більшість населення складають люди інших національностей.
Таким чином, події 5 вересня 2021 р. погрожували розколоти чорногорців і привести до масштабних сутичок між ними. На щастя, цього разу такого розвитку подій вдалося уникнути. Проте залишилися причини для наступних конфліктів: Сербська православна церква продовжує вважати чорногорців “сербами” і не використовує чорногорську мову – службу там проводять церковнослов’янською і сербською мовами. СПЦ не визнає Православну Церкву України і вслід за Московським патріархом називає Вселенського патріарха Варфоломія “розкольником”.
Путінський режим робить все для того, щоб посварити між собою різні народи і розвалити НАТО і ЄС. Нині він активно діє у цьому напрямку на Балканах, намагаючись дестабілізувати ситуацію в Чорногорії. Вірним союзником його тут виступає нинішній белградський режим, який переслідує власні цілі. Головна з них – повернути в свою орбіту спочатку Чорногорію, а потім розколоти Боснію і Герцеговину і поглотити Республіку Сербську – нині частину боснійсько-герцеговинської федерації. Москва і Белград намагаються розколювати інші країни, і при цьому навішують ярлики “розкольників” на тих, хто намагається зберегли єдність. Тактика стара як світ.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
