ЗА “РУССКІМ МІРОМ” – “СЕРБСЬКИЙ МІР”?

У балканському політичному лексиконі нещодавно з’явився новий термін – “Сербський мір”. Його запропонував міністр внутрішніх справ Сербії Александар Вулін. Цей сорока дев’ятитирічний політик у травні минулого року, будучи ще міністром оборони Сербії, представляв свою країну на військовому параді в Москві, і звідти додому привіз коронавірус. Від ковіду успішно вилікувався, але підчепив у “російських братів” ще більш небезпечну хворобу. Він раптом запропонував створити на постюгославському просторі так званий “Сербський мір”, як можна легко здогадатися – за прикладом “Русского міра”.

 

Правда, в його інтерпретації цей термін означає лише культурну єдність всіх сербів, які живуть на території колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ). А. Вулін заявив також, що не закликає до перегляду кордонів нових держав, і його проєкт не має жодних економічних і політичних аспектів. Мовляв, йдеться лише про розвиток сербської культури і зміцнення зв’язків між сербами, які живуть в сусідніх країнах. Втім, він тут же відзначив, що його ідея була дуже критично зустрінута у цих державах, і тут же відзначив, що ці критики зайняті “етнічними чистками сербів”. А це вже, вибачте, чиста політика.

 

Нагадаємо, що й ідея “Русского міра” спочатку акцентувала мовну і культурну єдність всіх, хто вважає своєю рідною саме російську мову. Москва не могла запропонувати нікому привабливої економічної програми, а у політичній сфері замість захисту прав людини рекламувала повернення до давно віджилих, архаїчних форм на зразок “відродження великої імперії”. Цілком закономірно на практиці “Русскій мір” став виправданням злочинної політики Кремля, спрямованої на захоплення і пограбування чужих територій під приводом “захисту російськомовного населення”. А де гарантії, що і “Сербський мір” не стане таким же інструментом подібної політики?

 

Тим більше, що нинішні правителі Сербії опиняються у все більшій залежності від Москви. Й їхня політика на Балканах набуває досить небезпечних рис. Декілька років тому сербські спецслужби разом з російськими здійснили спробу державного перевороту в Чорногорії, щоб завадити цій країні вступити в НАТО. На щастя, невдалу. Цього року Сербська православна церква за допомогою Московського патріархату спровокувала конфлікт з тією частиною чорногорського суспільства, яке виступає за автокефалію Чорногорської православної церкви. 

 

Досить непроста ситуація складається в Боснії і Герцеговині.  Ця держава створена за принципом конфедерації з двох частин: Республіки Сербської і Хорватсько-мусульманської федерації. Белград намагається посилити свій вплив на Республіку Сербську і фактично контролює її поліцію. А в Сараєво бояться, що озброєна поліція цієї частини конфедерації почне повстання з метою долучення Республіки Сербської до Сербії. Белград міг би спровокувати подібний розвиток подій, відправивши туди своїх “зелених чоловічків”, як це зробив Путін у Криму в 2014 році.

 

Неспокійно і на кордоні між Косово і Сербією. У цьому колишньому автономному краї СФРЮ переважну більшість населення складають косовари – етнічні албанці. А сербів там залишилося мало, хоча претензії на саме Косово у сербській національній самосвідомості укорінені глибоко. Гасло “Косово jе срдце Србиjе” – одне з найбільш популярних у цій країні. Як більшість росіян вважає Крим “споконвічно російським”, так і більшість сербів вважає Косово “споконвічно сербським”. З реаліями сучасного життя не хочуть рахуватися ні в Москві, ні в Белграді, а це нічим добрим завершитися не може.

 

Проте ситуація на Балканах ще далека від критичної, незважаючи на всі спроби Москви спровокувати там черговий кривавий конфлікт, щоб надовго запанувати у цьому регіоні й відчути себе “великою державою”. Переважна більшість сербів не бажає нового кровопролиття – у них ще не загоїлися рани попередніх воєн 90-х років. Соціологічні опитування показують, що більшість сербського народу бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі й підтримує вступ своєї держави до ЄС. Але в НАТО вони вступати не бажають: ще свіжа пам’ять про бомбардування Белграда натовською авіацією під час останньої з воєн на руїнах Югославії. І міністр внутрішніх справ Сербії А. Вулін (до речі – лідер сучасних сербських соціалістів) виключив вступ його країни до Північноатлантичного альянсу при нинішній белградській владі.

 

Ідея “Сербського міру” нині неналежить до найбільш популярних у цій країні. Підтримку їй не висловили ні президент Сербії, ні впливові політичні партії. Але помітне позитивне ставлення до неї з боку ієрархів Сербської православної церкви, окремих відомих інтелектуалів і журналістів. Якщо ця ідея оволодіватиме великими соціальними групами, то вона може еволюціонувати в тому вкрай небезпечному напрямку, що й ідея “Русского міра”. Тривожно те, що подібні настрої посилюються серед сербських силовиків. А путінський режим якраз є диктатурою чекістів і пов’язаних з ними мафіозних угруповань. Якщо сербські силовики стануть на цей шлях, то Балкани у черговий раз можуть перетворитися на “пороховий погріб Європи”, й тоді всьому континенту доведеться занурюватися у дуже складні часи.

Ігор Буркут, політолог   

 

peredplata