Українська мова – дієвий засіб ідеологічної та політичної боротьби

«Слово, моя ти єдиная зброє..!»

Леся Українка

               На історичне буття української мови та  її розвиток  упродовж століть впливала низка чинників – внутрішніх  і зовнішніх, сприятливих і негативних. Найбільш сприятливі  внутрішні фактори-  національна держава, патріотична влада, мережа освітніх і наукових  закладів, духовна свобода для діячів культури і  творчої  інтелігенції. А також  ментальність  і згуртованість  народу.

             На  «самопочуття» й місце нашої мови (як  тонкої духовної субстанції)  в суспільному  житті тривалий час   впливали   несприятливі  зовнішні обставини:  нестабільна  геополітична ситуація  в цій частині Європи, напади агресивних сусідів і  безперервні оборонні війни. Вони виснажували людські й матеріальні ресурси України, гальмувалиосвітній і культурний розвиток нації.

            У другій половині 17 ст.через непростимі помилки політичного керівництва відродженої  Українськоїдержави більшість  наших земель  опинилися у складі  Московського царства.  Деспотична монархія, всупереч угоді  про автономний статус України,  брутально переносила свої дикунські порядки на територію приєднаної до неїдемократичної  козацької республіки. Понад 350 років національно-культурне буття українського народу і наша мовазазнавалижорстокого  гноблення і знущань з боку  царизму.

            Варварська  Московія завжди зверхньо й по – хижацькому  ставилася до інших  народів. Головним об’єктом колонізаторських  атак московських  мракобісів  були   мови й культури захоплених етносів. Суть національної  політики Кремля незмінна–  знищити   в масовій свідомості  підкорених  спільнот   почуття етнічної єдності,  культурно-мовної  окремішності й  самобутності. З метою накинути їм загальноімперську ідентичність.

            Наслідком втрати мов  стало зникнення  десятків  етносів згеографічної мапи Московії.  Утративши рідні  мови, малі народи  позбулися  національної свідомості та ідентичності.  Зокрема, безслідно зникли десятки   фінських племен, що декілька століть тому проживали на території нинішньої Московської і сусідніх з нею областей РФ–меря, весь, чудь, мокша, перм та інші. Втративши  рідні мови,  вони перетворились  на безликі маси й деградували  національно-культурно. Асимілювавшись мовно, багато малих народів назавжди  потонули в московському «морі-мірє». Їхні нащадки, забувши про своїх фінських предків,   стали «істіннимирускімі». Єдине, що залишилось від мов назавжди зниклих  на Московщині етносів- це фінські назви всіх річок, озер, урочищ і багатьох давніхнаселених пунктів.

            Іноді  за сприятливих історичних обставин народ може повернути втрачену територію, відновити державність і національну  ідентичність, Але тільки в рідкісних випадках вдавалося відродити давно забуту мову. Ізраїльтяни–один із небагатьох  народів, який  через 2 тис. років  відновив національну державу і  відродив  розмовну  мову предків.  Щоправда, крім політичної волі патріотичної влади й наполегливості народу,  цьому сприяло те, що давньоєврейська мова збереглася у вигляді багатьох текстів. І завжди  були люди, які її знали і плекали.

            Упродовж останніх трьох століть українська мова й культура  зазнавали численних руйнівних атак з боку північно-східного ворога. Дослідники нараховують декілька сотень цілеспрямованих спроб найвищої влади Московщини–світської і церковної -заборонити використання нашої мови у сферах управління, освіти, культури, книговидання, Богослужіння тощо. Деспотична Москва докладалабагато  зусиль  для позбавлення  українців  історичної пам’яті–про нашу Києворуську  державу, про  колишню волю, про козацтво, його ватажків і національних героїв.

            Для цього вороги викрадали  з України і знищували давні літописи, на свій копил переписували нашу історію, привласнювали  її собі. Навіть вкрали у нас   назву  держави. Й замість Московії  іТатарії стали називати себе «Расєєю». З метою зниження освітнього рівнюукраїнського  народуокупанти закривали навчальні заклади, приборкували інтелігенцію, вивозили до себе наших науковців, закріпачували  селян.

            Незважаючи на величезну шкоду, заподіяну  зловорожими  діями  московського окупанта (нині вони кваліфікуються як «лінґвоцид»), наш   народ  зберіг рідну мову й національну ідентичність, відродив свою  державу.   Завдяки могутній духовній силі українська націявистояла  у тривалій відчайдушній боротьбіза державний  суверенітет і політично  перемогла темну Московщину. Хоча воєнне й ідеологічне протистояння з одвічним недругом триває ще й досі.

            В окремі періоди, зокрема на початку 1930-х років,  московська влада одночасно проводила  щодо  нашого народу політику геноциду  (фізичного винищення штучним голодомором) і лінґвоциду (згортання політики «коренізації», звуження сфери  практичного застосування  української  мови). Проводилися  репресії проти вчених-мовознавців та  літераторів. Мета окупантів очевидна–духовне та біологічне ослаблення української нації як унікальної людської спільноти. 

            Московська мова (створена – на відміну від нашої -не  на основі  народно- розмовної, а на  базі принесеної з Болгарії церковнослов’янської)  використовується Кремлем як потужна зброя  в  загарбницькій  війні на сході України. Кремлівські фюреринахабно заявляють, що їхня держава (отже і влада) закінчується там, де закінчується територія побутування їхньої мови. Причиною агресії проти України путінська кліка  називає  захист (від кого й від чого?!)  «рускоязичних» мешканців сходу і півдня нашої держави. Не етнічних «рускіх-москалів», а всіх  російськомовних. Без різниці національності.

            Отож  спочатку Москва таїї місцеві посіпаки впродовж десятиріч докладали колосальних зусиль, щоб брутально відібрати рідну мову в мільйонів  українців, особливо в тих, які добровільно-примусово приїжджали на Донбас з інших областей України. А потім вся антиукраїнська зграя (за згодою Банкової в часи  незалежності понад 20 років безконтрольно керувала  південно-східними областями) стала за підтримки Кремля люто захищати їх і їхніх  зросійщених дітей та онуків -уже як громадян України-від української мови й  культури.

               СРСР цілеспрямовано і  відкрито проводив політику «злиття націй» в єдиний «радянський» народ(як його попередниця  царська Росія–в «руско-православний»). Базовим хребтом «нової історичної спільноти»  мали стати «великий російський народ», його «найкраща у світі» мова й «передова» культура. При цьому мови зросійщених народів мали «відмерти». На щастя,  цей злочинний намір Москви, як і утопічний план «побудови комунізму»,  ганебно  провалився. Зазнають невдачі її злочинні наміри відновити імперію.

            Нині важливим стратегічним завданням  ворога  є збереження російськомовних середовищ на території України.  Всіх, хто послуговується російською, Кремль тупо   вважає  москвофілами і розглядає як потенційну  «п’яту колону» в майбутній війні за відновлення імперії в  колишніх кордонах.  Силою зброї  ворог намагається їх  «захищати»,  таємно фінансувати й підбурювати до антидержавної, антиукраїнської  діяльності.

            Люта ненависть Москви до української мови стала  причиною  негайного  вилучення  її зі сфер  освіти й культури в анексованому Криму й на окупованому  Донбасі. За наказом Кремля українську позбавлено статусу державної на всіх тимчасово окупованих  територіях.Таке вже траплялося  в нашій історії. Наприкінці  1920-х рр. московські  комуно-шовіністи  заборонили  нашу мову на заселених українцями землях, що  за рішенням Кремля, були відірвані від Батьківщини і приєднані до РФ. На Кубані, Стародубщині, Білгородщині були ліквідованіукраїнські школи, бібліотеки, ЗМІ, репресовані  активні захисники нашої мови. Нинішні зденаціоналізовані українці-мешканці названих  територій за документами -«рускіє». Хоча пам’ятають про своїх українських предків, знають   українські народні  пісні. Впобуті розмовляють не московською, а суржиком.

            За висновком  професорки  Л.  Масенко, українська мова – головний ворог Росії.  Як єдина державна в Україні, вона  стала  реальною  перешкодою  шовіністично-інтеграційним амбіціям Кремля, злочинним планам перетворити Україну на «другу Білорусь». Наших недругів   бісить реальне  розширення сфер активного  застосування української мови, нинішнє невпинне зростання  її держво-, націє– і культуротворчого потенціалу. І звісно, справедливе, на законодавчому рівні,   витіснення  російської з тих сфер суспільства (управління, освіта, армія, культура, ЗМІ, спорт),  в яких вона донедавна безпідставно домінувала.

            В. Василенко—доктор юридичних наук, представник України в Раді ООН з прав людини (2006-2010 рр.), вважає, що   мета   збройної та гуманітарної  агресії  Московщини, яка розпочався понад 300 років тому і триває нині, — знищення національної ідентичності українців. Він пише: «Мета Росії—тотальне знищення української нації, знищення нас як суб’єкта  міжнародного права і геополітичної реальності».

            За словами   публіциста  А.Стреляного, в  Росії «є тільки один ворог, згадавши про якого вона впадає в тугу воістину смертельну. Це не США, не Захід в цілому, не Китай. Це– українська мова».

            Москва  панічно боїться відродження й повноцінного функціонування української мови на всій території нашої держави. Цупко тримається сама й намагається насадити нам відкинуті історичною наукоювигадки-фейкибрехливих московських істориків. Зокрема,  прослов’янське коріння московитів, про існування в давнину єдиної розмовної «давньоруської» мови (від неї  нібито  походить нинішня московська) і про те, що  українську мову на– зло Московії– вигадавнімецький генштаб напередодні Першої світової війни тощо.

            Лють проймає  ворога від того, що на дно осідає піднята ним каламуть брехні і вигадок про Україну, а на  поверхню спливаєогидна правда проМосковію.  Пробиває мури об’єктивна інформація  про походження і славну  історію українського народу, про давність нашої мови. Всі історичні факти  підтверджують:московити нам — не брати,  навіть не родичі.

            За висновком об’єктивних дослідників – українських і російських-«давньоруської» розмовної   мови ніколи не було. У 9—13 ст. численні слов’янські племена (поляни, деревляни, волиняни, сіверяни, галичани), що входили до складу Київської Руси,  розмовляли своїми місцевими говірками, дуже схожими між собою. А на території нинішньої Московщини слов’ян у ті часи взагалі не було. Там мешкали угро-фінські племена.

            Відомий російський історик М. Ключевський понад 100 років тому  довів, що  в давньоруські часи кияни  (в тому числі князі) розмовляли мовою, дуже схожою до мови   мешканців Київської губернії в  19 ст. Понад тисячу років  тому, коли на теренах  України існувала могутня держава зі  столицею в Києві, ні Москви,ні російської мови (сформувалася через декілька століть на базі македонського діалекту староболгарської) тоді ще не було.Отож виявом  неуцтва є  безглузде проголошення  московського народу (виник на фінській етнічній основі у 15-17  ст.) панівним старшобратнім і давнішим за український.

            У геополітичних планах Кремля,  в його агресивних намірах відновити  імперію,   Україна посідає особливе місце. Правляча кагебістсько-ефесбешна кліка лютує і біситься, усвідомлюючи  нашу з ними духовно-ідеологічну і ментальну несумісність. Відсутність в українців будь-яких сентиментів і родинних почуттів до колишнього окупанта й колонізатора.  І як наслідок–вперте небажання Києва  визнати  політичну зверхність Московщини й укласти з нею принизливу міждержавну угоду на кшталт тієї, яку  вона підписала з Білоруссю.

            Агресивна путінська кліка(як породження  рабського і загарбницького національного єства московитів) відкидає  запропоновану  Києвом політику рівноправних і добросусідських міждержавних відносин. Продовжуючи політику   царського  абсолютизму і диктаторського  більшовизму, вона веде й буде вести запеклу війну (явну чи гібридну,  гарячу чи холодну) на знищення нашої держави і нашої мови.

 

            Отож, не сподіваймося,  що в   найближчому майбутньому відбудеться  демократизація  Московії. Що на зміну  шовіністичнійта   агресивній владі  прийде  миролюбна й ліберальна. Яка,   визнавши право України та інших  колишніх  колоній на створення  власних суверенних держав, не буде втручатися в їхні внутрішні справи.

               Українці  повинні усвідомити себе відповідальними  не тільки за  рідну мову, але й за сьогодення й майбутнє держави.  Маємо вчитися критично  мислити,  виробляти стійкий  імунітет  до брехні, соціальної демагогії та ідеологічного  шахрайства промосковських політиканів. Більшість громадян повинні вирватися з обмеженого   кола егоїстичних інтересів і приватних проблем, перестати жити  за принципом «моя хата скраю». Як  патріоти, маємо зосередитися також на загальнонаціональних  цінностях і  перейматися питаннями державної ваги.

            Патріотична влада повинна сприяти зміцненню громадянського  суспільства, розширенню його всебічного  позитивного впливуна державні справи.  Вона має  активно співпрацювати з громадськістю задля успішної  реалізації актуальних напрямів державної  гуманітарної політики.Передусім  це стосується відновлення і збереження історичної пам’яті, патріотичного й фізичного виховання молоді.

            Завжди пам’ятаймо: не легітимнавлада, не її силові структури, а сконсолідовані  формування  громадянського  суспільства  вже двічі – у 2004 і 2014 роках  рятували Україну від  промосковської диктатури.         

               Нині все менше українців цілком покладаються  на  владу, на  патріотизм і компетентність чиновників, на їхню спроможність подолати  затяжну  системну кризу. Зате зростає кількість громадян, які переконані: тільки конструктивна, мирна державотворча діяльність могутнього об’єднання патріотичних сил  спроможна позитивно вплинути  на моральне оздоровлення суспільства, сприяти наведення ладу в державі,  прискорити усунення  загроз, що постали  перед Україною.

            З ініціативи  патріотів усіх поколінь: борців за волю України у 20-му столітті, учасників революції Гідності,  ветеранів проти московської війни на Донбасі розпочався процес творення  такого всеукраїнського об’єднання, викристалізовується його ідеологія, відбуваються пошуки  авторитетних лідерів. Таке громадське формування  покликне стати нині для суспільства  тим, чим була у 1989-1991рр. громадсько-політична організація Народний рух України.Незаперечний факт: 30 років тому,  згуртувавши у своїх лавах інтелектуальні й патріотичні сили суспільства, НРУ відіграв головну, вирішальну  роль у відновленні української державності.

            Новостворене об’єднання має взяти активну участь у наступних виборах: заручившись підтримкою народу,   привести до влади відомих суспільству  патріотичних, компетентних і порядних управлінців. Тільки тоді зможемо стверджувати: Україна – справді правова держава, в ній існує розвинуте громадянське  суспільство, яке  усвідомлено формує владу

  Анатолій Ковальчук

 

 

Новини Партнерів

Залишити відповідь