Не треба шукати країну парадоксів – ми в ній живемо. Країна, де безліч гострих політичних і соціальних проблем: від тотальної корупції й піратства до дитячої пиятики і злочинності, – це водночас країна свят, фестивалів з найбільшим у Європі числом вихідних на рік. Але так уже склалося – й ніхто не хоче звертати з наїждженого шляху, всі до цього звикли й іншого не уявляють. А може, так і має бути: якщо для одних найвища радість – це особисте збагачення (заради чого й живуть), то для інших – це спілкування, карнавал, пісенна стихія. Друге не тільки завуальовує, відволікає від першого, а й дозволяє створити ілюзію благополуччя більшості, схильної до святкувань.
Але свята бувають різні. Скажімо, на щастя, є свята, що відповідають первісному значенню слова – «святий, священний». Йдеться про дні народження наших світочів –видатних і шанованих українців. Свята без офіціозу, осяяні щирістю і любов’ю. Як те, про яке піде мова.
…15 червня Співоче поле в Чорториї Кіцманського району на Буковині було всіяне людьми в чудовому народному вбранні. По його периметру – палатки з кожного села району (про це засвідчували написи), оздоблені рушниками й виробами народних майстрів, на столах – приготовлені господинями наїдки. В центрі – сцена, на якій впродовж чотирьох годин тривав підготовлений концерт професійних і аматорських колективів. Поле просторе – то в одному, то в другому гурті виграють музики, зринають імпровізовані пісні. Спів доноситься до рідної хати Івана Миколайчука – меморіального музею, до його погруддя на подвір’ї. Шанувальники його таланту святкують його 72-й день народження. Панує піднесення, звичне для місцевих мешканців, і таке цілюще для тих, хто приїхав на гостини до Івана здалека (а приїхало близько тридцяти осіб): ця аура фольклорно-етнографічної стихії дає сили й енергію. І наштовхує на думки, якими і хочеться поділитися. Насамперед про те, чи достатньою є наша пам’ять і шана.
Музей має бути повноцінний
На превеликий жаль, в Києві, де з 1961 по 1987 рік (тобто більше половини свого короткого життя) навчався і працював Іван Миколайчук, немає музею, йому присвяченого (добре, що є меморіальна дошка на кіностудії ім. О. Довженка). Про те, що такий музей потрібен, розмови в професійному середовищі ведуться вже більше десяти років. Говорили і про комплексний музей, який би увічнював пам’ять провідних діячів українського кіно – Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Леоніда Осику, Наталю Наум, Володимира Денисенка, Костянтина Степанкова, Борислава Брондукова, Леся Сердюка, Юрія Іллєнка, Миколу Мащенка. Навіть виходили з пропозиціями і до міської, і до державної влади, проте безрезультатно. Всі розуміють, що знайти відповідне приміщення в Києві, де все пішло під офіси й торговельно-розважальні центри, шанси мізерні.
На щастя, земляки свого Івана шанують: в краєзнавчому музеї обласного центру є невелика експозиція, в Чернівцях є й вулиця його імені, й меморіальна дошка. І є кінотеатр його імені. Щоправда, з кінотеатром заковика. Відомо, в якому стані нинішні кінотеатри в Україні: ніхто не вкладає коштів у них, їх не прирівняли до установ культури, без дотацій вони занепали. Іноземні інвестори вкладають кошти в мультиплекси, де й показують своє кіно. Винятком кінотеатр імені Миколайчука не став, тому простора споруда нині не функціонує, хоча громадськість давно домагається, аби влада міста відремонтувала його і надала йому статусу культурно-мистецького центру (а не комерційної закладу), де би постійно показували ретроспективи фільмів Івана Миколайчука, де можна було б придбати на носіях його фільми, а також фільми й літературу про нього. Тобто довідатись якомога більше про улюбленого українського кінематографіста, який своє життя віддав наймасовішому з мистецтв і чия творчість мала світовий вимір. А крім того, там можна було б проводити прем’єри фільмів молодих кінематографістів, фестивалі молодого кіно, виставки, конференції, семінари, дискусії присвячені сучасному і минулому українського кіно. Потреба в такому закладі давно назріла і зробити повноцінним і насиченим його життя готові допомогти фахівці з Чернівців та Києва (доки є ті, які творчість Миколайчука й узагалі історію українського кіно досліджують, адже за такого ставлення до нашого кіно як сьогодні, не виключено, що через десятиліття не тільки кіно знищать, а й ліквідують пам’ять про нього). Сподіваємось, що влада Чернівців за підтримки громадськості здійснить цей проект найближчим часом, тим більше, що голова облдержадміністрації М. Папієв публічно обіцяв це два роки тому Марії Євгенії Миколайчук.
А тепер про Чорторию. Сюди кияни приїжджають охоче – поминання Івана Васильовича зафіксував кінорежисер Василь Вітер у стрічці «Іван Миколайчук. Тризна», і на його ювілеї та дні народження. Це свого роду Мекка для людей, які усвідомлюють, ким був цей чоловік для України, для українського кіно. Він творив культурні основи нації в часи несприятливі для української культури, як в житті, так і на екрані він полонив своєю щирістю й самовідданістю, своєю харизмою.
Нині справедливо говорять про зміну поколінь. Тож настав час, коли пам’ять про Івана Миколайчука повинна передаватись і молодим. Хата-музей Миколайчука має чимало відвідувачів. А за штатним розписом передбачено єдину одиницю (директора) на пів ставки. Чимало літ директором була Фрозина Василівна – старша сестра Івана, а нині її справу продовжує її син Михайло Грицюк. Він не скаржиться на брак грошей: підтримує порядок в хаті, аби відвідувачі були задоволені, кожного дня розповідає про Івана Миколайчука, про його батьків, родину, про історію села, про лебедів, які після смерті Івана кожної осені прилітають і мешкають на ставку в Чорториї. «Але, – скаржиться він, – як пояснити школярам, хто такий Миколайчук, якщо вони ніколи не бачили його на екрані? От якби хоч на 20 хвилин фільм про нього, аби можна було показати його як доповнення до екскурсії…». А для того, щоб показати, потрібен переглядовий зал. Хто бував там, той погодиться, що в хатині це зробити неможливо: вона маленька, і навіть важко уявити, як там вміщалась родина з десятьма діточками.
Інтер’єр хатини максимально наближений до автентичного, а стіни заповнені фотографіями, на яких Іван в ролях, в житті. Вікна маленькі, народу багато, роздивитися важко. А скільки їх тут не вмістилося! Тож потрібен експозиційний зал, де б уся ця іконографія була вибудувана по періодах, яку можна було б оглянути при доброму освітленні.
В експозиційному залі можна було б представити історію села, роду Миколайчуків. Окремо варто було б висвітлити міжнародні успіхи актора: в Лариси Кадочникової збереглися знімки, на яких зафіксоване їхнє перебування на МКФ в Мар-дель Плата в березні 1965 року, коли «Тіні забутих предків» викликали справжній фурор, потрібно зафіксувати численні нагороди цього фільму, представити фото золотої медалі за фільм «Білиий птах з чорною ознакою», показати участь Миколайчука у фільмах «Всупереч усьому» (Югославія) та «Третя після сонця» (Болгарія) – сьогодні не є проблемою добути кадри з фільму і зробити якісні фото. В аматорській студії «Волинь» збереглися фото, на яких Іван з французькою кінорежисеркою Еліан Сабате в Луцьку, де вони 1984 року вибирали натуру для зйомок їхнього фільму «Катерина» (остаточна назва сценарію – «Острів сліз», якому, на жаль, не судилося відбутися). У цій експозиції варто відобразити, який вплив зробили фільми українського поетичного кіно на творчість Міклоша Янчо, Георгія Стоянова, Еміра Кустуриці.
Все це стимулюватиме популяризацію творчості Івана Миколайчука, увиразнить її значення для української і європейської культури, стимулюватиме подальші її дослідження.
На щастя, обійстя музею просторе і можливість збудувати приміщення для експозиційного та переглядового залів є. Постає проблема коштів. Можливо, це ілюзії, але я думаю, що кожен українець, який любить Івана Миколайчука і його фільми, готовий пожертвувати сто гривень на таку споруду. А коли вона буде завершена, імена грошедавців буде занесено в Книгу пошани і всі бажаючі приїдуть до Чорториї на черговий ювілей (скажімо, на 75-річчя Івана Васильовича) сповнені гордості за власну причетність до увічнення його пам’яті.
Я переконана, що сказане – не порожні мрії, а цілком реальні плани. До речі, українці в еміграції саме так, не чекаючи на когось, а спільними зусиллями будували церкви, українські школи, музеї, інститути українських студій при університетах. Відкрити рахунок, на який би можна було перераховувати гроші, має ініціативна група в Чернівцях. Вона ж через ЗМІ має його повідомити громадськості.
Допоможіть кіномитцям, Іване Васильовичу!
Тут, в Чорториї, особливо чітко усвідомлюєш, чому саме Іван Миколайчук найповніше виразив душу і ментальність українця. Атмосфера згаданого свята зворушлива – тут немає фестивальної конкуренції, до того ж його територію оголосили вільною від політики.
Але склалося так, що живодайні традиції самі по собі, а молоді кінематографісти – самі по собі. Вони варяться у власному, далеко не завжди здоровому соку. Сюди треба приїхати, аби оздоровитися морально і духовно. Особливо молодим кінематографістам, бо за 20 років занепаду галузі, витіснення з широкого вжитку українського кіно, безроздільного панування в Україні кіно чужинського відбулася дезорієнтація. Молоді чим більше принижені безгрошів’ям і залежністю від чиновників, тим більше охоплені бажанням перемог на міжнародних кінофестивалях, не мають творчих ідей, а борсаються в якомусь нікчемному смітті. Й навіть особиста здібність їх не рятує, якщо втрачено зв’язок зі своєю нацією та її живими традиціями. Тут, в Чорториї той зв’язок можна поновити. Сюди треба привозити на практику студентів кіноінституту, аби вони могли поспілкуватися з родиною Миколайчука та його земляками. Те спілкування буде святом, яке завжди з тобою.
Лариса БРЮХОВЕЦЬКА
Світлина – Жан Мельничук
peredplata
