“Цей фільм – поетична драма про велике кохання Івана й Марічки. Фільм вводить нас у світ народних переказів, звичаїв і побуту старих Карпат”, – такими титрами починається кінострічка “Тіні забутих предків”.

Історію гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк записав Михайло Коцюбинський влітку 1910 року під час відпочинку в селі Криворівня – тепер Верховинський район Івано-Франківської області. У вересні 1964-го мали відзначати 100-річчя від дня народження письменника. На Київській кіностудії ім. Олександра Довженка вирішили до ювілею зняти фільм за його повістю. Роботу доручили Сергію Параджанову, вірменину за походженням. Він на той час був режисером восьми стрічок. За натуру обрали село, в якому відбувалися описані Коцюбинським події, та його околиці.

Коли група приїхала, всіх покликали в будинок культури розказати про фільм, – згадує Василь Коржук, 74 роки. Він тоді працював кіноінженером у Верховині. – Вони знімут пару частин, і потом сідают у залі в клубі й передивляютси – що викинути, що ще дозняти треба. Засідала комісія – Параджанов, режисери, оператори, всі. ­Параджанов такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його.

Івана Палійчука зіграв другокурсник Київського інституту театрального мистецтва Іван Миколайчук, родом із села Чортория на Буковині. Це була його перша роль у кіно. На роль Марічки запросили Ларису Кадочникову із Москви. Палагну, на якій Іван одружується після смерті Марічки, зіграла Тетяна Бестаєва, також москвичка. Її коханця-мольфара – грузин Спартак Багашвілі. Більшість епізодичних ролей виконали жителі Криворівні, Верховини й сусідніх сіл – близько 40 людей.

60-річна Марія Потяк згадує, що за роль у фільмі їй заплатили 13 руб. – середня зарплата в СРСР тоді становила 87. Гроші надіслали поштою. За сюжетом, коли Іван іде свататися до Палагни, дівчинка виглядає його з даху будинку, щоб сповістити сусідів, коли він повернеться.

То знімали біля хати-ґражди на Заріччю, – розповідає Марія Дмитрівна. – Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався, а я ніби прецінь така гонорова, то так: “Ану, я йду”. Почали мене готовити до виходу. І то лиш одну голову треба було виставити з-за тої ґражди. Приклали драбину, і по ній лізеш на дах. І відти треба сказати, тоді спускаєшся. Ну то до тої драбинки мене підлагоджували. Підпудрювали, дивилис, як я виглядаю. Китички на голову клали, зачесали. Три чи чотири рази вилазила-злазила, аби сказати: “Іде!”, – з тою інтонацією і виразом, що треба. –

Сергій Параджанов поселився в Петра і Євдокії Сорюків. Подружжя знялося в кількох епізодах. Допомагали з реквізитом.

Там є кадр, коли Іван у кузні, а Палагна приводить до нього коняку підкувати. Помагає їй злізти з коня, вона – під червоною парасолею, – розповідає 57-річний Василь Хімчак, онук Сорюків. – Параджанов каже: “От у вас там за Австрії такі гонорові молодиці, що любили гульнути, із чим ходили?” Баба побігла в ­комору. ­Виходит і виносит таку велику червону парасолю, що я доти не видів. Каже: “Під цев парасовлев ходили австрийскі курви, най тепер московска ходит”. Миколайчуку тоді років 22–23 було. Він стидався ­брати ­Палагну, як жінку. І от у цьому епізоді, коли помагає їй зійти з коня, Параджанов йому: “Бери її за…” Так прямим текстом – за жіночий орган. Миколайчук аж почервонів, говорить: “Н-ну, в‑ви здуріли, С-сергій ­Йосипович”. Він коли сердивсь, то починав заїкатись. –

У Параджанова був асистент Михайло. Його основною роботою було їздити по селах і вишукувати різні старожитності для режисера – той колекціонував антикваріат. Гуцули охоче дарували свої речі. Проте задарма той брав тільки дріб’язок. Щось більш коштовне – як-от нашийні монети, викуповував.

В одного старшого чоловіка була раритетна ікона дерев’яна, – згадує Василь Хімчак. – Параджанов прийшов до нього, хотів купить. Каже: “Добре заплачу”. А той: “Як продати? Я не розумію, як продати. Я Бога не продаю”. То Параджанов за то, що він так сказав – а то було зимою – зняв із себе кожуха, дав 300 рублів і пішов. –

Параджанов був одружений, мав 6-річного сина Сурена. Та жив окремо від сім’ї. У Верховині пригледів собі Ганну Чебанюк, працівницю Ощадбанку.

Шла з роботи в місто щось купити, – згадує 68-річна Ганна Василівна. – Бачу, мужчина йде за мнов. У магазині питає: “Ви би не хотіли зніматися у фільмі?” Я засміялася, кажу: “Маю свою роботу, нас ніхто не пустит”. Параджанов, а то був він, каже: “Не переживайте, ми з владов домовилися. Які претензії будут – ми будем іти просити, щоб відпустили”. У нас був гуцульський ансамбль, чоловік 50, я в ньому танцювала. То наш ансамбль попав у масовки. Перша зйомка – танці коло церкви, коли Марічка й Іванко знайомляться. Дуже було інтересно. Фільм кольоровий, треба було грим накладати. Ми цього не бачили ніколи. Нас зачисуют, убирают. Друга зйомка – Святий вечір, ідемо колядувати. Третя зйомка в мене була, коли запросили на епізод зіграти гуцульську княгиню (наречену. – “Країна”). ­Марічка вже втопилася, з Палагнов у Івана тоже не вийшло життя, і тут іде весілля. Мене одягли в гуцульський одяг, молоду в дійсності у нас так одівают. –

Параджанов тричі засилав до Ганни старостів. Головним був Петро Сорюк. Та жінка відмовила.

Я мала собі хлопця, з яким і зараз живу дотуйво, – пояснює. – По-перше, нас так виховали, що ми задумуймоси, за кого вийти замуж – як дальше буде. Параджанов людина іншої культури, нації. По-друге, в його була жінка перша. Тато старостам сказав: “Най собі вона вибирає, но най знає, що вона сюди вже не вернеться”. Параджанов говорив, що на бульварі Шевченка в Києві має квартиру, але мене то не інтересувало. Ми інакшим життям жили і зараз живемо. Говорила: “Я Сергія Йосиповича дуже уважаю, як людину, але щоб вийти замуж – я собі такого не позволю. Я не кидаюся ни на єкі міста, у мене всьо є у Верховині – робота, хлопець, буде сім’я”. Раз, два, а на третій я сказала: “Не ходіт, не треба”. Ми попрощалися файно, розумно, всьо як має бути. –

У фільмі є епізод: перед вінчанням Іванові й Палагні зав’язують очі й одягають на шиї ярмо. Цей обряд придумав Параджанов – гуцули ніколи так не робили. А от розваги ряджених під час похорону – “посижіння” – не вигадка.

То зараз того нема, а я це ще застала, – підтверджує Ганна Чебанюк. – Коли мого батька помер двоюродний брат постарший, тато мене 7-річну взяв на похоронки. А то ще перед тим було посижіннє. Лежит ­покійник, а у другій хаті, у колідорі, грают “грушки”, інші ігри, сміються, набуваютси (розважаються. – “Країна”). Не було заведено, щоб усі смуток мали – тільки рідня перша. Навіть пам’ятаю, як мені казали вдарити, а тоді вгадуют, хто це – така гра. Я вдарила і вибігла. Старшим було смішно, а мені – страшно. –

Графік зйомок кілька разів зривали – зокрема й ­через незгоду між режисером Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Знімали рік. Група жила у ­Верховині – крім деяких акторів, що паралельно грали в інших стрічках. До 100-річчя Коцюбинського фільм не встигли змонтувати й озвучити. Першу прем’єру влаштували ще за рік – 24 серпня 1965-го у Верховині.

Клуб тріщав! – згадує Василь Коржук.

8500000 глядачів побачили “Тіні забутих предків” протягом 1965-го – першого року прокату. Фільм здобув багато нагород, зокрема першу премію кінофестивалю в Римі. 1991-го оператору Юрію Іллєнку, акторці Ларисі Кадочниковій, художнику Григорію Якутовичу і покійному на той час Сергію Параджанову присудили за стрічку Шевченківську премію

Юрій Іллєнко викликав Сергія Параджанова на дуель

Ильенко – это мафия. И сам, и всю операторскую группу настроил против меня… Мафия! Он не обращает внимания ни на какие мои требования, ни на какие предложения, игнорирует каждое слово, – скаржився помічнику Володимиру Луговському режисер фільму “Тіні забутих предків” Сергій Параджанов на головного оператора Юрія Іллєнка.

Конфліктували вони з початку зйомок.

Я хто у фільмі? Оператор чи слухняний фотограф? – парирував Іллєнко. – За зображальний ряд у картині завжди відповідає оператор. Отож і хочу мати таке право, і нічим не поступлюся. –

Параджанов надіслав із Верховини телеграму Василеві Цвіркунову, директорові Кіностудії ім. Олександра Довженка: “Требую убрать из съемочной группы эту сволочь оператора-янычара Ильенко Ю. Г. Его внедрили в группу специально убить меня”. Іллєнко образився і викликав режисера на дуель.

Завтра в шесть утра ты умрешь. Стреляться будем с ше –сти шагов, – заявив.

Наступного дня Цвіркунов прибув до Верховини. Іллєнко взяв його за секунданта. Стрілятися вирішили гуцульськими пістолями. Та дуель не відбулася. Щоб потрапити до місця поєдинку, треба було перейти через річку Черемош. А напередодні злива зірвала місток.

Після скандалу Іллєнка усунули від ­зйомок. Відмовилася далі зніматися і його дружина Лариса Кадочникова. Їм придбали квитки на літак з Івано-Франківська до Москви. Лишалося тільки переглянути відзнятий матеріал.

“27 хвилин тяглися довше за життя. Там і було впаковане все моє 27-річне життя, – згадує той перегляд у верховинському будинку культури Юрій Іллєнко в автобіографічному романі “Доповідна апостолові Петру”. – Я підвівся. Підвівся Параджанов. Ми, не дивлячись один на одного, вийшли з третього ряду і чомусь пішли до екрана. Знімальна група в останньому ряді оніміла. За першим рядом, під екраном, що вже згас, ми синхронно повернули один до одного і пішли назустріч. Вже дивилися в очі один одному. Між нами залишалися ті самі шість кроків, з яких ми вирішили стрілятися… Просто під екраном ми обнялися і довго, секунди 3, стояли так у тиші кінозалу”.

Іллєнко залишився й продовжив роботу над фільмом.

Параджанов помер 1990 року в Єревані від раку легень.

Іллєнко як режисер зняв 13 фільмів, зокрема документальну стрічку “Параджанов: партитура Христа до мажор”. Його не стало чотири роки тому.

Автор: Олена ШАРГОВСЬКА

http://bit.ly/2pbonPl