Минають роки, мов вітер у роздолі, а зірка Івана Миколайчука все яскравіше горить на духовному небосхилі України.
Де ти є, душе моя непогасна,
Як тобі наша земля з високості? –
ці слова із «Сонету про вітер» поетеси Віри Китайгородської начебто звернені до Івана Миколайчука, який вже 34 роки світить нам зіркою з небес…
«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», – казав про нього вірменський і український кінорежисер, народний артист України Сергій Йосипович Параджанов.
Добру й довічну пам’ять заслужив він своїм коротким, але яскравим життям за яке зіграв 34 ролі в кіно.
У серцях і душах людей живуть його акторські ролі і художні фільми. У Чернівцях на вулиці його імені нагадує про митця меморіальна дошка, створена скульптором, членом Національної Спілки художників України Миколою Лисаківським. А неподалік на вулиці Головній чекає вдячного глядача кіномистецький центр імені Івана Миколайчука, перед яким встановлено своєрідний пам’ятник з назвами його фільмів, а на будинку поряд –мурал з портретом Івана Миколайчука..
Прожив зовсім мало, але зробив багато для розвитку українського мистецтва, про що засвідчують навіть його відзнаки, які раніше не роздавались наліво і направо, тим більше, як нині – «за купу долярів». За заслуги у розвитку культури Іван Миколайчук був удостоєний звання «Заслужений артист УРСР» у досить молодому віці, ще у 1968 році, став лауреатом премії імені Миколи Островського, нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, медаллю «За доблесну працю», орденами Трудового Червоного Прапора і Дружби народів. Працюючи режисером-постановником Київської кіностудії імені Олександра Довженка був обраний членом правління Спілки кінематографістів України.
А вже коли не стало митця на початку його 47-го року життя, творчість Івана Миколайчука по-новому була осмислена, проаналізована, і державні мужі з тодішнього Центрального Комітету Компартії України і Ради Міністрів Української РСР прийняли спільну постанову: “…Присудити Державну премію імені Т. Г. Шевченка у галузі кінематографії Миколайчуку Іванові Васильовичу – кіноакторові, режисерові-постановнику, кінодраматургові (посмертно) – за створення різнопланових національних образів у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон – ХХ», «Така пізня, така тепла осінь».
«Посмертно», бо довгий час за ним тягнувся ярлик «людини ворожої ідеології». Ще у 1968 році, під час зйомок фільму «Анничка» він зіткнувся зі звинуваченням у націоналізмі. Іван намагався пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Про цю суперечку «полетів» донос-пасквіль у Київ. Ще більш ситуація посилилась після фільму «Білий птах з чорною ознакою», який здобув Золотий приз на Московському міжнародному кінофестивалі, котрий тодішні партійні чиновники «сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил», фільм фактично заборонили до показу, а прізвище Миколайчука впродовж п’яти років викреслювали з більшості знімальних груп.
Талановитий митець, продовжувач довженківських традицій у вітчизняному кінематографі. Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чортория, Кіцманського району (сьогодні зниклого з карти) в багатодітній дружній родині. З дванадцяти років грав у сільському самодіяльному театрі.
Закоханість з юних літ у мистецтво привела його у Чернівецьке музичне училище, а відтак в акторську студію при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, яку закінчив у 1961 році. А у наступному, 29 серпня, одружився з акторкою театру Марією Карп’юк.
В інтерв’ю для преси про перші кроки у мистецтві уже знаний Іван Миколайчук згадував: «Невдовзі я вступив до допоміжного складу трупи обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Там великий вплив на мене мав Петро Герасимович Міхневич, народний артист УРСР, актор цього театру. Він мене, п’ятнадцятирічного хлопчика, повів за руку у мистецтво. Це прекрасна, чуйна людина, талановитий митець.
Я з вдячністю згадую його уроки майстерності. Адже тоді я все ще вагався, не міг обрати – ким бути? Захоплювався психіатрією і розмірковував – чи не зайнятись нею всерйоз, навіть подав документи до медичного інституту. І все ж любов до мистецтва перемогла. Я відчував віру в мої сили Петра Герасимовича – по суті, мого першого вчителя у мистецтві. Забрав документи, відніс їх до Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Було це у 1961 році.
Через багато років Петро Герасимович зіграв головну роль у моєму фільмі, де я виступав як режисер – «Така пізня, така тепла осінь».
Дебютував у кіно ще студентом – у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє», але свою творчу біографію Іван Миколайчук, як наголошують кінокритики, почав у ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон», поставленому на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка у 1964 році. Глядач добре пам’ятає його в образах Івана у «Тінях забутих предків», Давида Мотузки у кінострічці «Бур’ян», Петра – у добре знаному на Буковині фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Талановито він зіграв роль комісара Громова – людину з загостреною моральною сприйнятливістю, у «Комісарах», козака Василя («Пропала грамота») та багато інших.
Особливо високе визнання і любов принесли йому ролі молодого Тараса Шевченка та Івана Палійчука у фільмах «Сон» і «Тіні забутих предків» у яких знімався одночасно, навчаючись на другому курсі інституту. Доречно сказати, що «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 Гран-прі) у 21країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса».
Цікавий факт про Івана Миколайчука зафіксував у своїх споминах Сергій Параджанов: «Я не чекав чогось особливого, тому доручив Ілієнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось за межами розуміння й сприйняття!»… Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор».
Яскраво проявився в Івана Миколайчука хист кінодраматурга і кінорежисера. За його сценаріями і в співавторстві створені фільми «Білий птах з чорною ознакою», «Мріяти і житии», «Бірюк», «Така пізня, така тиха осінь», «І в звуках пам’ять відгукнеться». Особливу популярність приніс фільм, яким дебютував Іван Миколайчук як режисер-постановник – «Вавилон – ХХ», поставлений у 1979 році за романом «Лебедина зграя» Василя Земляка. У ньому він виступив і як автор музичного оформлення, співавтор сценарію, виконав роль Фабіана. На XII Всесоюзному фестивалі фільм відзначений призом за кращу режисуру.
Міг би піднятися на ще вищі вершини українського мистецтва. Та після тяжкої тривалої хвороби 3 серпня 1987 року в Києві перестало битися серце нашого талановитого краянина. Пам’яті І. Миколайчика у Києві відкрито меморіальну дошку: «В цьому будинку з 1971 по 1987 рік жив видатний кінорежисер і драматург, заслужений артист УРСР Іван Васильович Миколайчук. 1941-1987», на Україні проводиться кінофестиваль його імені. У селі Чорториї відкрито музей митця, який художниця Наталія Заболоцька відтворила з його портретом на конверті «Мистецько-меморіальний музей-садиба Івана Миколайчука», який масовим тиражем випустила «Укрпошта» у 2010-му році.
Мчать роки, мов вітер у роздолі, минають дні, а зірка Івана Миколайчука все яскравіше горить на духовному небосхилі України і знову, мов про нього, зринають рядки із «Сонету про вітер» у якого «треба… набратися духу, аби свободу порозуміти»:
Може, се він нам записує ноти
На верховіттях дерев і роздоллі,
Може, се він нам шукає роботи
І роздає неприкаяні долі.
Юхим ГУСАР.
peredplata
