Ковідний корпус

Учора я розмістив допис про перший тиждень свого перебування у “Ковідному корпусі” Чернівецької обласної лікарні.

Я написав про нелюдські умови утримання там пацієнтів, та непосильну працю лікарів, і усього медперсоналу “Ковідного корпусу”, аби пацієнти того закладу могли продовжити і надалі відчувати себе Людьми.

У процесі поширення публікації цього допису газетою “Час”, з якою я тісно співробітничаю кілька десятків років поспіль, з’ясувалася одна дуже цікава деталь. Виявляється, два роки тому міністр охорони здоров’я пан Ляшко нагородив цінним подарунком і грамотою лікаря цього самого горезвісного “Ковідного корпусу”, де я зараз і знаходжусь, відому волонтерку та лікаря інфекціоніста Олю Кобевко за відчайдушний внесок у боротьбу з пандемією Коронавірусу у Чернівецькій області. У відповідь молода, але затята лікарка зробила пану Ляшку зворотню пропозицію. Мовляв, давайте ви візьміть собі назад і цю грамоту, і цей цінний подарунок, а натомість зробіть реконструкцію, чи бодай ремонт нашого “Ковідного корпусу”. Пан Ляшко побожився, що найближчим часом і реконструкція, і ремонт “Коронавірусного корпусу” буде зроблено. Але, як відомо: “Обіцяного три роки ждуть”.

Кажуть, що вчорашня публікація в газеті “Час” потрапила на стіл пана міністра охорони здорв’я Ляшка. Відлунням ця інформація дійшла і до чиновників Чернівецької обласної адміністрації. Однак чиновники не вигадали нічого розумнішого, як стверджувати, що в “Коронавірусному корпусі” ще є в резерві десять ліжок для потенційних хворих, а для здійснення реконструкції і ремонту будівлі “Корпусу Коронавірусу” лише на оформлення документації знадобиться два роки. Про це зокрема заявила учора представниця Чернівецької облдержадміністрації деяка пані Атаманюк.

І от поясніть, будь ласка, що це: іронія, лукавство, брехня, чи люта некомпетентність Чернівецької чиновниці? Адже документація на реконструкцію нічого не має спільного з питанням забезпечення “Коронавірусного корпусу” елементарними речами: механічними ліжками, штативами для крапальних систем, елементарних стільців та шкафчиків і вішалок для одежі…

Чи в облдержадміністрації вважають, що і для заміни двох поломаних унітазів у лікарні, встановлення додаткових умивальників і бодай встановлення кількох душових кабін (на увесь корпус немає жодної) потрібен додатковий план?

Чи може потрібен також спеціальний план на закупівлю комп’ютерів для медперсоналу “Коронавірусного корпусу” та забезпечення “Корпусу” бездротовим інтернетом Wi-Fi?

До недавна я не міг навіть уявити, що усю адміністративну роботу у наш час лікарі та інший медперсонал веде в паперових журналах, витрачаючи на усю цю писанину гори дорогоцінного часу.

І ще одна річ, яка вбила мене наповал, так це рудименти й атавізми Рабовласницького ладу, які ви можете бачити щодня на території 14 інфекційного відділу Чернівецької обласної лікарні. Побачене мною інакше, як експлуатацією людей це не назвеш. Уявіть собі, вільні люди, жінки, чимало з них вже й не молоді, аби нагодувати понад півсотні хворих теплим сніданком, обідом, вечерею пішки вирушають з дванадцятилітровими відрами на центральну кухню обласної лікарні і повертаються з цими відрами по 12 літрів каші, супу, чаю, салату в кожній руці і зносять цю нехитру їжу в “Коронавірусний корпус” аби нагодувати півсотні хворих на коронавірус людей. Ці тяжкі відра санітаркам доводиться пішки нести і на перший, і на другий поверх будинку.

Я бачив як ці ж санітарки транспортують лежачих хворих людей вручну по східцях на другий поверх корпусу та розносять їх по-палатах. І так само зносять мертвих.

Тепер я дуже добре зрозумів, що поза все повинен одужати. І не лише заради себе, своєї родини, але й для того щоб розповісти “Лікарям без кордонів”, депутатам Європарламенту, членам міжнародних журналістських організацій… та й врешті усьому білому світу про куточок лютої несправедливості з боку української влади, куточок людської болі, біди, страждань, які окопалися у моїх рідних Чернівцях.