Селянський повстанський рух в Україні, незважаючи на значну кількість наукової та краєзнавчої літератури, до цього часу є недостатньо вивченою сторінкою історії. Особливо важливою є проблема селянських республік , які виникали в роки національно-демократичної революції на території України і боролися протии різних влад . Самоорганізація селян в ті часи зростала разом із посиленням національної свідомості. Проте, селянські республіки не набули своєї організаційної довершеності . Навіть під час найвищих проявів селянського руху – збройних повстанських виступів, селяни віддавали перевагу місцевим , а не загальноукраїнським інтересам.
В історичній літературі описані селянські республіки, такі як Висунська , Баштанська [1; 2; 3], Мліївська [4], Медвинська [5] та Холодноярська[6; 7] . А от діяльності Врадіївської Хліборобської республіки приділено значно менше уваги. Спеціально Врадіївській республіці не присвячено наукових досліджень, але згадки про неї є в ряді публікацій В. Шкварця[8; 9], Ю. Котляра[10], М.Ковальчука[11] та «Історії міст і сіл Української РСР. Миколаївська область» [12].
Події Врадіївської Хліборобської республіки слід розглядати в контексті антибільшовицьких повстань, що розгорнулися на Півдні України навесні – влітку 1919 р . Причинами антибільшовицького повстанського руху послужили прорахунки політики радянської влади в економічних та політичних питаннях . Аграрна проблема, на думку селянства , не була вирішена – продзагони забирали вирощений селянами хліб , торгівля ним вважалась державним злочином. Не вирішувалися національні та релігійні питання , проводилася примусова мобілізація в Червону армію. Позитивним моментом стала передача частини землі селянам , але користуватися нею було практично неможливо через політику «воєнного комунізму» (продрозверстка , насадження комун). Не покращило ситуації і розшарування селянства – класова політика, яка включала натравлювання одних верств села на інші . Стихійний рух протии комун та продрозверстки радянська історіографія вважала «куркульським бандитизмом». Селянські виступи називали «антирадянськими», хоча більшість антибільшовицьких повстань були демократичними і радянськими . Про це свідчать і їх гасла: « Геть комуністів і чрезвичайку !», «Вся влада селянству !», «Ради без комуністів і жидів!», «Ради без комуністів і ЧК!» [13, с. 9]. Здійснення і придушення повстань супроводжувалися насильством і кровопролиттям .
Чисельні партизанські загони тримали під контролем велику територію Південної України, де спалахували антибільшовицькі повстання [14, с. 195] різних типів. Враховуючи тенденцію збільшення кількості повстань з травня по липень і їх поступове затухання до серпня 1919 р., нами було підраховано, що навесні 1919 року на Півдні України було 68 повстань, а влітку – біля 170 [15].
Найбільше повстань антибільшовицького напряму були селянськими. Деякі з них , незважаючи на стихійність під час формування, досягли високого рівня організації, що проявився у створенні самоврядних формувань – «республік». Республіка – форма політичного устрою, де джерелом усіх видів влади є народ і вищі органи державної влади обираються громадянами на певний термін [16, с. 325]. В період існування Давньоруської держави, згадуючи про республіканський устрій, найчастішеописують Новгород та Псков, свідомо чи підсвідомо забуваючи про те, що основи республіканської форми правління були закладені як мінімум, у VII – VIII ст. на території України під час переростання у східних слов’ян органів племінного управління в державні органи влади [17, с. 25].
Республіканський устрій на прикладі легендарної давньоруської Тухольщини показав у історичній повісті «Захар Беркут» І. Франко. У ній змальовано протистояння прадавнього вічевого (республіканського, демократичного) устрою з князівсько-боярським на тлі запеклої боротьби з монголо-татарським нашестям. І. Франка передусім цікавила не достовірність опису історичних фактів, а поетичне піднесення ідеалу громадської, духовної і природної цільності особи і народу як важливої діяльної сили суспільного розвитку. Запорукою прогресу (Сторожем) виступають громадянська активність і солідарність усіх членів суспільства [18, с. 464]. Таким чином, І. Франко змалював майже ідеальний республіканський устрій Тухольської республіки , яка по – справжньому турбується про кожного із своїх громадян, вирішує всі питання за справедливими «наказами» пращурів . Головною ідеєю твору І. Франка «Захар Беркут » була спроба показати прагнення народу до свободи, до республіки. Адже сила українського народу, його непереможність – в єдності , згуртованості , любові до рідної землі . Повість про Тухольську республіку– «Захар Беркут» була написана за короткий час ( з 1 жовтня по 15 листопада 1882 р.) [19]. Геній І.Франка напророчив створення через якихось 37 років по всій території України великої кількості республік , коли українці в тяжкі часи боротьби з різними ворогами «згадали» прадавні закони існування громад і республіканського устрою .
Однією із таких республік і була Врадіївська Хліборобська республіка на Миколаївщині, яка була проголошена на початку червня 1919 р. Син кривоозерського поміщика Люстгартена[12, с. 362] (тесть якого був другом К. Колоса[20, арк. 109]) організував повстання[20, арк. 70] протии більшовицької влади. Повстанці оволоділи Кривим Озером та Врадіївкою і проголосили « Хліборобську республіку» , територія якої простяглася вздовж залізниці та долини річки Кодима від Любашівки на схід до Голти та Богополя[11, с. 125]. Повстання підтримала переважна більшість селян, що були невдоволені політикою «воєнного комунізму». Головнокомандуючим військових загонів «республіки» став колишній штабс-капітан К. Колос [21, с. 44] , а начальником загону кінноти – колишній вахмістр гусарського полку С. Мокряк [11, с. 125]. Комендантом Великої Врадіївки був Люстгартен. Його заступником – вчитель Т. Чапленко, а діловодами – О. Гедецький та Бортко[20, арк. 70].
Керівництво Врадіївської Хліборобської республіки оголосило про співробітництво з Директорією УНР та спільну боротьбу протии радянської влади більшовиків і денікінців [11, с. 125]. Тому, для інспектування збройних сил «республіки » до Великої Врадіївки прибув К. Бондарук[11, с. 125] – дорадник Запорізької армійської групи Директорії УНР , а в майбутньому – відомий отаман Лихо-Бондарук [22].
У цей час регулярні частини радянської 45-ї дивізії (пізніше названої Сиваською) разом із загонами « чекістів », комсомольців та партизан Т. Гуляницького розпочали військові дії протии військ Директорії УНР, які дислокувалися на Півдні України. Спочатку натиск більшовицьких частин успішно стримувався. Як би надалі розвивалися події, судити важко, однак несподівана зрада начальника загону кіннотників С. Мокряка поставила українські частини у вкрай скрутне становище. К. Колос, зваживши на нерішучі дії партизанів Т. Гуляницького та згадавши колишні «хитання» останнього між українськими патріотами та більшовиками, направив С. Мокряка з невеликим кавалерійським загоном на залізничну станцію Заплази ( західніше Любашівки) для перемовинзТ. Гуляницьким, щоб схилити того на бік «Врадіївської Хліборобської республіки», але сталося все навпаки. Т. Гуляницький схилив С. Мокряка до зради і той перейшов на бік більшовиків. С. Мокряк виказав схеми розташування українських військ і повстанців[11, с. 125].
Внаслідок зради, бій з повстанцями Врадіївської Хліборобської республіки у липні 1919 р. поблизу станції Заплази завершився перемогою більшовицьких загонів Т. Гуляницького та І. Базарного[9, с. 88]. Армійська група М. Омеляновича – Павленка була змушена відступати . Кінний полк А. Гулого-Гуленка був розпорошений по різних ділянках фронту, проте його основній частині вдалося прорватися до Савранських лісів. До Голованівського лісу з боями відійшли і залишки загону К.Бондарука та частина кіннотників «Врадіївської республіки». А сама територія « Врадіївської Хліборобської республіки » була захоплена більшовицькими військами. Зрадникові С. Мокряку спеціальна колегія армійської групи генерала М. Омеляновича – Павленка винесла смертельний вирок[11, с. 125].
Підтримали « республіку » у Великій Врадіївці селяни Лисої Гори. Вони намагалися пошкодити залізницю, по якій рухалися більшовицькі частини. Зустрінуті вогнем бронепоїзда (командир Т. Гуляницький), повсталі були змушені відступити. Їм вдалося полонити 6 червоноармійців і одного матроса з команди бронепоїзда, яких пізніше стратили[23, арк. 28].
У подальшому, учасники «Врадіївської Хліборобської республіки» зустрілися у 1921 р., коли піднялася нова хвиля антибільшовицької боротьби. К. Бондарук став головнокомандувачем Південної оперативної округи Повстансько-партизанського штабу Головного отамана С. Петлюри і його було направлено через Румунію на Херсонщину[24, с.100]. К. Бондарук разом з курінним отаманом І. Нагорним – уповноваженим штабу головної розвідки та військовим інструктором трьох повітів: Єлизаветградського, Ананьївського і Вознесенського[20, арк.60] – перетнув кордон у районі Бендер. Звідти добрався до Одеси, де протягом тижня налагоджував зв’язки з підпільними українськими та білогвардійськими групами, домовляючись про спільні дії, явки та паролі. Потім перебазувався до Тирасполя, у якому три дні проводив таку ж роботу. Із Тирасполя до залізничної станції Заплази К . Бондарук та І. Нагорний доїхали потягом, а звідти вже верхи на заздалегідь підготовлених конях дісталися до Савранських лісів, де дислокувалася повстанська дивізія отамана С. Заболотного. Діяльність С. Заболотного на Півдні України, зокрема, в районі Кривого Озера, відома ще з лютого 1919 р. [25, арк. 84]. Повстанська дивізія сформувалася у 1920 р. після розгрому армійської групи М. Омеляновича-Павленка із її залишків , поповнюючись місцевими жителями, які піднялися протии більшовицької влади . Керівниками значного повстанського формування стали отамани С. Заболотний та Я. Кощовий. Більшість повстанських загонів на Одещині були об’єднані у велике угрупування, яке мало назву «Чорноморського війська» або «Наддністрянської дивізії». Цим з’єднанням керував отаман С. Заболотний, який був фігурою номер один у повстанському русі на Одещині[26, арк. 2].
Прибувши до дивізії С. Заболотного, К. Бондарук здійснив її інспектування, дав настанови по організації полків та штабів повстанських загонів, провів інструктивну нараду з командирами повстанських з’єднань, що дислокувалися у навколишніх повітах: П. Степовим, Я. Кощовим, якого К. Бондарук призначив командиром Кривоозерської дивізії, Д. Свищом, Г. Деренчуком та С. Заболотним. Під час наради були розглянуті списки міліціонерів, що відзначалися особливою жорстокістю серед місцевого населення. Так було знайдене прізвище начальника міліції 7-го округу С. Мокряка[11, с. 127]. Смертельний вирок зрадникові виконали повстанці К. Бондарука через декілька днів [20, арк. 69]. Тіла С . Мокряка і міліціонерів знайшли в невеликому яру неподалік від залізниці в десяти верстах на захід від Великої Врадіївки[11, с. 129]. Залишки загону К. Колоса діяли в районі с. Велика Врадіївка і роз’їзду Сирове у 1921 р. [8, с. 67], де повстанці підпалили кілька хат активістів. Для боротьби із загоном К. Колоса з Одеси у Велику Врадіївку було направлено спеціальний кавалерійський загін на чолі з В. Малофіївським[9, с. 88]. Таким чином, серед подій повстанського руху на Півдні України слід виділити діяльність Врадіївської Хліборобської республіки, яка підтримала Директорію УНР . З діяльністю «республіки» пов’язана доля отамана Лихо – Бондарука.
РЕЦЕНЗЕНТИ: д.і.н., професор Я. В. Верменич, д.і.н., професор П. М. Тригуб
© Ю. В. Котляр, 2012
peredplata
