Полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби українського воєначальника
28 червня 1919 року недалеко від залізничної станції Балин, що знаходиться поблизу Кам’янця-Подільського, пролунало кілька пострілів. Вони, вкупі з немилосердними ударами прикладами гвинтівок, поклали край життю Петра Федоровича Болбочана, якому судилося стати однією з найбільш відомих постатей громадянської війни в Україні 1917—1921 рр. Страченому українському воєначальнику було тоді лише 36 років…
Сам Петро Болбочан увійшов до української історії не тільки як яскравий, колоритний військовий діяч, а і як людина, що сприймалася і досі сприймається нашими співвітчизниками вкрай неоднозначно. Ті, хто писав про Болбочана, створили про нього, висловлюючись науковою мовою, дві протилежні концепції. За першою з них, Петро Болбочан був справжнім, чи не ідеальним патріотом української незалежної держави, за другою — хитрим, підступним і прихованим ворогом цієї ж самої держави, політично безпринципною людиною, яка своїми діями допомагала ворогам України. То ким же він був насправді, полковник армій гетьмана Скоропадського і Симона Петлюри — П. Ф. Болбочан? Ми сподіваємось, що в цьому нарисі буде дана хоча б часткова відповідь на це досить непросте запитання.
ЗАМІСТЬ СВЯЩЕНИКА — ЦАРСЬКИЙ ОФІЦЕР
5 жовтня 1883 року у родині священика Федора Болбочана із села Гіджеу в Бесарабії народився син, якого батьки нарікли Петром. Доля хлопчика, здавалося б, була вирішена раз і назавжди. Як і більшість батьків, які хочуть бачити своїх дітей спадкоємцями своєї справи, гіджейський «батюшка» вирішив, що його син Петро теж стане духовною особою…
Спочатку юний Петро Болбочан і справді пішов шляхом свого батька, ставши студентом духовної семінарії у Кишиневі. Проте син Федора Болбочана досить рано усвідомив, що батьківська нива йому не підходить і що його справжнє покликання — професія військового. Через деякий час вчорашній студент-семінарист кидає навчання, вступає до юнкерського училища в Чугуєві, успішно закінчує його і стає офіцером російської царської армії.
У 1914 році, з початком Першої світової війни, у складі 58 Тобольського полку молодий офіцер поїхав на фронт. Командував полком відомий теоретик військової справи П. Ейгель, а сам Петро Болбочан був призначений його ад’ютантом. Бойовими дорогами пройшов капітан царської армії Петро Болбочан через Раву-Руську, Мінськ, переправи на річці Сян… На початку квітня 1917 року ворожа куля влучила Болбочану у груди. Серйозне поранення змусило офіцера провести в госпіталі кілька довгих місяців, а потім тимчасово навіть залишити активне військове життя і стати інтендантом.
Як і більшість молодих старшин-українців, капітан Болбочан повністю прийняв Лютневу революцію, створення Центральної Ради, а особливо — українізацію підрозділів російської армії в Україні. Одна з таких частин, Богданівський полк, що прибув на фронт ще влітку 1917 року, знайшов в особі Петра Болбочана вірного друга і дієздатного опікуна. Користуючись своїм чималим досвідом, що він здобув його на ад’ютантській та інтендантській посадах, Петро Федорович допомагає богданівцям матеріально, зміцнює полк новобранцями. Однак незабаром Болбочан помітив, що українізація Богданівського полку була свого часу здійснена формально, частина його солдатів українській справі явно не співчувала. Болбочан наполіг на реорганізації цього підрозділу, і незабаром з його складу було виділено новий полк, який цього разу складався вже винятково з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана.
ПОЛКОВОДЕЦЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Новостворений полк на чолі з Петром Болбочаном входив до складу 5 Гвардійського корпусу. Тим часом настала осінь 1917 року, яка принесла за собою значне загострення загальнополітичної ситуації в Україні. Вже в грудні 1917 року у лавах корпусу відбувся політичний розкол, причому досить значна частина його вояків схилилася на бік більшовиків. Але 1 й Республіканськийполк і сам Болбочан зберігли вірність Центральній Раді, за що відразу ж були піддані суровому випробуванню. Одного дня збільшовизовані частини корпусу зненацька атакували «республіканців», а ворожа артилерія відкрила по них шквальний гарматний вогонь… У жорстокому бою підлеглі Петра Федоровича зазнали поразки, проте Болбочан завдяки умілому командуванню зумів зберегти життя багатьом своїм бійцям. Вони прорвалися до Києва, приєдналися до Сердюцької дивізії й зайняли бойові позиції на Подолі. Час був тривожний. До Києва вже підходили більшовицькі частини на чолі з сумнозвісним радянським воєначальником Муравйовим…
Підлеглим Болбочана, як і іншим захисникам Києва, цього разу теж не судилося стати переможцями. Незабаром почався відхід військ Центральної Ради на захід, замикав відступ полк Петра Болбочана..
Біля села Ігнатівки роз’єднані й дуже втомлені українські частини об’єдналися в один великий підрозділ, який отримав назву Запорізького загону. Незабаром за сприятливих для себе обставин (Центральна Рада уклала тоді військовий союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною) загін почав наступ на Схід. У ході кількох боїв «запорожці» перемогли більшовиків, значно поповнили свій склад і незабаром розгорнулися у Запорізьку дивізію, 2-м піхотним полком якої командував Петро Болбочан. 1 березня 1918 року разом з іншими українськими частинами командир 2 го піхотногополку увійшов із своїми вояками до Києва. А вже 2 березня Запорізька дивізія з генералом Натієвим на чолі почала наступ на Полтаву і Харків. І саме тоді, під час цього походу, уперше переконливо розкрився незаперечний військовий талант Болбочана. Долаючи впертий опір більшовиків, болбочанівці захопили Гребінку, Ромадан, Яготин, Мерефу, а 30 березня увійшли до Полтави. А далі відбувся швидкий і переможний наступ Запорізької дивізії на Харків, яким фактично керував вже сам Петро Федорович. 6 квітня 1918 року Харків було звільнено від більшовиків.
Незабаром дивізія розгорнулася у Запорізький корпус, що вже складався з двох окремих дивізій, а командиром 1 їЗапорізької дивізії став Петро Болбочан. Але спочивати на лаврах було тоді ще зарано: більшовики утримували значну частину території України. Комдив Петро Болбочан отримав від командуючого Запорізьким корпусом генерала Натієва черговий наказ — звільнити від комуністів південь України і Крим. У середині квітня 1918 року перша Запорізька дивізія вирушила на Південь, «запорожцям» незабаром вдалося вибити більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська і Мелітополя. 21 квітня 1918 року Болбочан і його бійці вже стояли перед «гнилим морем» Сивашем — воротами до Криму…
Прорив на територію півострова командир «запорожців» вирішив здійснити через Сиваський залізничний міст. Щоправда, сам міст міг бути і замінований більшовиками, але Болбочан вирішив ризикнути, і його розрахунок успішно виправдався. Один з передових загонів Запорізької дивізії несподівано для противника переїхав на моторних дрезинах цей міст і кинувся на ворога, червоні загони не витримали атаки і почали відступати. 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а вже 25 квітня — Сімферополь і Бахчисарай.
Здавалося б, ще трошки — і український полководець зі своїми солдатами стане хазяїном Криму. Але несподівано виникли ускладнення з іншого боку. Слiдом за дивізією Болбочана до Криму підійшла німецька дивізія генерала фон Коша. Німці вимагають від Болбочана зупинити наступ, а у відповідь на його відмову раптово оточують українські війська з усіх боків. Генерал фон Кош ультимативно зажадав від Болбочана роззброєння Запорізької дивізії та її якнайшвидкішого виходу з Криму. Смисл дій німецьких окупантів був досить ясний — вони хотіли, щоб дуже важливий в стратегічному плані Кримський півострів належав їм, а не українцям. Однак Болбочан рішуче відкинув ультиматум кайзерівців і наказав своїм воїнам готуватися до бою — на цей раз вже з новим противником.
Цей бій, проте, так і не відбувся. Трохи поміркувавши, командир дивізії зрозумів: очевидна чисельна і технічна перевага — за німцями, український Крим він все одно не утримає, але при цьому покладе своїх бійців у жорстокій битві усіх до одного. Болбочан приймає ультиматум німців, а ті, у свою чергу, погоджуються на почесний вихід «запорожців» з Криму (з розгорнутими знаменами і зі зброєю в руках). В один із останніх днів квітня комдив Петро Болбочан і його солдати залишили Крим. У часі ця подія збіглася з іншою і до того ж досить важливою — 29 квітня 1918 року при німецькій підтримці генерал Павло Скоропадський скинув Центральну раду і став гетьманом України.
СЛУГА І ПРОТИВНИК ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО
1-ша Запорізька дивізія Болбочана спочатку була дислокована в районі Мелітополя, а пізніше — в Олександрівську. Між іншим, під час перебування у цьому місті трапилась подія, що досить яскраво характеризує Петра Болбочана як патріота української землі. За його пропозицією Запорізька дивізія відвідала острів Хортицю, з якої, як відомо, почалася овіяна легендами історія Запорізької Січі. Залишаючи славетний острів, Болбочан наказав своїм бійцям поставити тут великий хрест — пам’ятник, що символізував би щиру повагу нових запорожців до своїх героїчних предків.
Як же поставився Петро Федорович до гетьманського перевороту, що назавжди поклав край уряду Центральної Ради? Поза усяким сумнівом, — негативно, на що у командира «запорожців» були вагомі причини. Слід враховувати, що на той момент Болбочан вже був членом партії українських соціалістів-самостійників, яка, відбиваючи, перш за все, інтереси «міцних» селян, з одного боку, відкидала різні соціалістичні «крайнощі», а з іншого, негативно поставилась до реставрації гетьманським урядом великого поміщицького землеволодіння. Але не менший протест у Болбочана викликало тоді й посилення в Україні різних «правих» російських сил — прибічників відбудови «єдиної та неподільної Росії». Петро Федорович вирішив поставити на іншу людину — австро-угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, більш відомого в нашій історії під іменем Василя Вишиваного, якого певні кола Австро-Угорщини і України висували як альтернативного Скоропадському гетьмана. Переконаний, що у ролі гетьмана Вишиваний буде набагато краще, ніж Скоропадський, діяти в інтересах України, комдив одного разу запропонував Вільгельму Габсбургу свої війська для захоплення влади… Проте сам Василь Вишиваний, будучи аж ніяк не проти обійняти гетьманську посаду, одночасно рішуче відкинув військовий і насильницький шлях реалізації своєї мети. Для самого ж Болбочана ця історія ледь не мала фатальні наслідки. Одного дня Україну облетіла сенсаційна новина: командир Запорізької дивізії Петро Болбочан підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим гетьманом України…
Сильно побоюючись, що цим наклепам можуть серйозно повірити в Києві, Болбочан сів на потяг і помчав до столиці. На щастя, гетьманські урядовці йому повірили. Але незабаром трапився новий «сюрприз». Одного дня Запорізька дивізія була несподівано атакована… союзниками-австрійцями. На щастя, кров «запорожців» тоді не пролилася. Пізніше з’ясувалося, що хтось «помилково» прийняв підрозділ Болбочана за великий більшовицький загін…
Немає жодних сумніві, що то все були провокації. І організовували їх ті, хто аж ніяк не був зацікавлений у зміцненні влади Павла Скоропадського. А за цим могли в принципі стояти різні політичні сили — і противники українського гетьмана лiворуч (скажімо, більшовики і ліві есери) і противники українського гетьмана праворуч (наприклад, російські монархісти), і навіть самі німці. Запорізька дивізія була чи не найкращим підрозділом гетьманської армії, а саме таких загонів і боялися іноземні окупанти, бо вони одного дня могли викинути їх геть.
Влітку 1918 року Запорізька дивізія Петра Болбочана перебувала на Харківщині і Чернігівщині, ведучи постійні важкі бої з більшовицькими військами, що явно прощупували гетьманський режим на міцність. Треба сказати, що у цьому плані болбочанівці проявили себе досить добре. Але… Одного дня у район дислокації «запорожців» прибув гетьманський військовий міністр Рогоза, який оголосив Запорізьку дивізією… розформованою. Проте й зараз комдив зумів відбити чергову атаку на свій підрозділ, і військовий міністр повернувся до Києва, переконаний Болбочаном у тому, що ця дивізія — надійна збройна опора Української Держави. Більше вороги не зачіпали ані «запорожців», ані їхнього командира, добре зрозумівши, що вони їм — не по зубах. 5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав високе звання полковника гетьманських збройних сил.
Але військове підвищення Болбочана у часі майже співпало з різкою активізацією боротьби проти гетьманської влади. В середині листопада утворилася Директорія, яка проголосила початок всеукраїнського повстання проти «поміщицького режиму». Низка гетьманських воєначальників переходять на бік повсталих. А що ж полковник Болбочан? Відомо, що сам Петро Федорович займав тоді своєрідну політичну позицію, яка суттєво відрізнялась від поглядів Симона Петлюри, Володимира Винниченка та інших діячів революційної Директорії. Якщо вони вважали головним ворогом України «реакційний» гетьманський режим, то для самого Болбочана головними ворогами були не гетьман і його міністри, а чисельні й впливові білогвардійські елементи — переконані вороги української незалежності. Саме проти них, вважав Петро Федорович, і треба було підняти збройне повстання. І одного дня Болбочан особисто з’явився до Павла Скоропадського з досить оригінальною пропозицією — помиритись з лівою українською опозицією і… очолити всенародне повстання проти чисельних і вкрай небезпечних прибічників «єдиної-неділимої». Але українська історія пішла тоді не за схемами Болбочана. Навпаки, сам гетьман, як відомо, уклав тоді офіційний союз з білогвардійцями проти повсталих, що, однак, не врятувало Українську Державу від загибелі, і 14 грудня 1918 року підрозділи Директорії увійшли до Києва. Приблизно тоді ж до Полтави і Харкова вступили частини Запорозького корпусу, командир якого, полковник Петро Болбочан, теж перейшов на бік антигетьманської революції.
ВОРОГ ЧИ ЗАХИСНИК ДИРЕКТОРІЇ?
Революційний табір, що протистояв режиму гетьмана Скоропадського, виявився у політичному плані досить неоднорідним. Серед нього можна було побачити як революціонерів радикалів, так і яскраво вираженіпомірковані елементи. До останніх, поза усяких сумнівів, відносився і полковник Петро Болбочан, і про це переконливо свідчить чимало фактів. Наприклад, воєначальник наполіг перед урядом Директорії, що у зонах розташування його загонів мав залишитись у недоторканості гетьманський адміністративний апарат… Крім того, якщо більшість соціалістичних керівників Директорії бачила власну армію тільки як робітничо-селянську, то полковник Болбочан був аж ніяк не проти поповнення збройних сил УНР заможними селянами і навіть поміщиками. До самих же революціонерів «зліва» Петро Федорович ставився відверто вороже, і в цьому з ним була солідарна абсолютна більшість його бійців. «Запорожці» не носили (на відміну від інших петлюрівських підрозділів) червоні революційні банти і на звернення «товариші» не відгукалися…
Але з Півночі та Сходу на Україну насувався новий ворог — більшовицька Червона армія, яка у військовому відношенні була незрівнянно сильнiшою, ніж гетьманське військо. Головний отаман армії УНР С. Петлюра енергійно береться за організацію оборони і призначає полковника Петра Болбочана командуючим Лівобережним фронтом — найважливiшим із тодішніх українських фронтів. Вчорашній гетьманський полковник стає генералом великої армії, в якій у кінці 1918 — на початку 1919 року нараховувалося не менше, ніж 40 тис. солдатів і старшин.
Здавалося б, оборона УНР від «червоної» агресії була забезпечена. Але вже перші великі бої показали, що успіх у цій справі був аж ніяк не гарантований. Справа в тому, що Червона армія мала суттєву, майже двократну перевагу у живій силі. Командуючий Лівобережним фронтом досить швидко зрозумів, що тільки наявними силами Україну від більшовиків не захистити. У своїх телеграмах Болбочан буквально благає Петлюру надсилати до фронту нові людські резерви, а крім того — укласти військові союзи з Францією і білогвардійцями (відомо, що у той час справжньою ідеєю фікс воєначальника стала мрія про прибуття на більшовицький фронт трьох французьких дивізій). Однак надії Болбочана на допомогу не справдились. Дiйсно, дієві союзи УНР з іншими антибільшовицькими силами, по суті, не відбулися, а ті підкріплення, що їх врешті решт отримав командуючий, являли собою у військовому відношенні досить сирий матеріал. Незабаром обстановка на фронті різко погіршується, українська армія здає ворогові Харків і Полтаву. 10 січня 1919 року Петро Федорович надіслав Петлюрі чергову телеграму, в якій оцінив становище на Лівобережному фронті як катастрофічне…
Але не знав тоді бравий воєначальник, що, крім ударів більшовиків, він зазнає ще одного сильного удару, цього разу… від своїх. 22 січня 1919 року в районі Кременчука група старшин 3 го Гайдамацького полку заарештувала командуючого Лівобережним фронтом Петра Болбочана і усунула його від командування. Арешт був здійснений за самовільним наказом іншого петлюрівського воєначальника — командира 3 го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. Частина «запорожців» відразу ж кинулась на порятунок улюбленого воєначальника і завдала низку сильних ударів по волохівцям, проте Болбочан особисто наказав своїм підлеглим не чинити спротив, прекрасно розуміючи, яким подарунком стане для наступаючих більшовиків внутрішній розбрат в армії УНР. Невдовзi заарештований полковник у супроводі змішаного запорозько-волохівського конвою вже їхав до Києва, майже впевнений в тому, що незабаром уряд Директорії і Головний отаман особисто відновлять справедливість. Та очікування Петра Федоровича в черговий раз не справдились. 25 січня 1919 року отаман Петро Болбочан отримав на руки офіційний звинувачувальний акт…
В чому ж звинувачувався вже колишній командуючий Лівобережним фронтом. Підкреслимо, що звинувачення, висунуті проти полковника, були досить важкими і навіть «розстрільними». Вчорашньому комфронту, зокрема, поставили в провину «безпричинну» здачу ворогові Полтави і Харкова, свідоме підбурення (шляхом жорстоких репресій) робітників і селян проти влади Директорії, наміри перейти на бік Добровольчої армії генерала Денікіна і, нарешті, розворовування державної скарбниці. По суті виходило, що в особі Петра Болбочана уряд Директорії мав таємного і небезпечного ворога, який весь час працював проти Української Народної Республіки. Та чи були висунуті проти воєначальника звинувачення справедливими ?
Говорячи про те, що війська Лівобережного фронту залишили Харків і Полтаву без серйозних причин, противники Болбочана були досить далекими від правди. Насправді причини були , і до того ж — досить серйозні. Ми вже казали, що Червона армія мала досить велику чисельну перевагу над армією Петлюри. А крім того, з тилу бійцям Болбочана загрожував ще один ворог — чисельні німецькі загони, командири яких заявили : якщо підлеглі Болбочана негайно не залишать Харків і Полтаву, то вони їх негайно атакують… А боротьба болбочанівців вже не з одним, а з двома сильними противниками не сулила їм нічого, крім повного розгрому. Не треба бути військовим спеціалістом, щоб зрозуміти — у досить складній ситуації кращим виходом для Болбочана було прийняття ультиматуму німців. Це принаймні дозволило полковникові зберегти чимало своїх солдатів і старшин до майбутніх боїв.
Заради правди треба сказати, що підлеглі Болбочана і дійсно вдавалися до репресій проти робітників і селян, розганяючи робітничі і селянські з’їзди. Разом з тим з боку Болбочана то були не провокаційні дії, а, як сказали б сьогодні, жорстокий виклик часу. Українські ліворадикальні сили, що виступали проти уряду Директорії в тилу, по суті, діяли на користь більшовицької Червоній армії. Зрозуміло, що у такій ситуації Петру Федоровичу не залишалося нічого іншого, як приборкувати внутрішніх ворогів силою зброї. Що ж стосується «білогвардійської» орієнтації отамана, то практично не існує будь-яких фактів для підтвердження цієї версії. А щодо залізання Болбочана у державний «кишеню», то пізніше з’ясувалося, що всі гроші державної скарбниці, які знаходились у Полтаві і у Харкові, воєначальник передав іншому командиру — полковнику Євгену Коновальцю…
Справжня причина арешту відомого командира корінилась не в його міфічних злочинах проти УНР, а у боротьбі за владу українських лівих і українських правих елементів. Сьогодні вже можна документально довести, що отаман Омелян Волох, який наказав заарештувати Болбочана, був прибічником української радянської держави і що він, віддаючи такий наказ, хотів стати на чолі Запорозького корпусу і в перспективі підняти його на повстання проти «буржуазної» Директорії. Однак спроба волохівського перевороту не вдалась…
Відчуваючи свою невинність, Петро Федорович почав вимагати у вищих керівників УНР гласного суду над собою, сподіваючись його легко виграти. Однак замість цього Петлюра наказав відправити відстороненого від справ воєначальника до Станіслава — міста, що знаходилось на території союзної УНР Західноукраїнської Народної Республіки (її керівники були не проти того, щоб надати Болбочанові високу посаду у своїй армії, але, врешті-решт, не зробили цього, боючись пошкодити цим самим відносини зі своїми союзниками). Між тим опальний воєначальник, становище якого продовжувало залишатись досить непевним, мріяв про повернення у лави армії УНР, у свій рідний Запорозький корпус. Добре знаючи про це, кілька його прибічників влаштували (у травні 1919 року) йому зустріч з Симоном Петлюрою. Єдине, що зміг запропонувати Петру Федоровичу Симон Васильович, була посада відповідального за мобілізацію до армії УНР тих українців, які знаходились у той час в Італії. І хоча запропонована Головним отаманом посада була набагато нижчою від реальних можливостей Болбочана, він з радістю погодився на неї, бажаючи хоча б чим- небудь бути корисним своїй батьківщині. Воєначальник, якого фактично вже звільнили від арешту, почав збиратися до Італії, але цьому плану не судилося збутися. 31 травня 1919 року соціалістичний уряд УНР наклав вето на поїздку «українського реакціонера» за кордон…
УЧАСНИК НЕВІДОМОЇ ЗМОВИ
Саме до цього часу в житті отамана Болбочана відноситься таємниця, яка довгий час не була розгадана істориками. Відомо, що 9 червня 1919 року Петро Болбочан був заарештований за наказом Симона Петлюри, а 28 червня 1919 року розстріляний за вироком військово-польового суду. Що ж саме спричинило такий трагічний фінал життя ще досить молодого воєначальника?
Щодо цього у істориків і політиків різних часів і напрямів існує дві різні версії. Згідно з першою, Петро Болбочан був таким чином покараний за свою участь у змові проти уряду УНР, який він збирався скинути, незаконно відновивши керівництво у Запорозькому корпусі. Ті, хто поділяє другу версію, стверджують, що Болбочан дійсно зробив спробу знову очолити своїх улюблених «запорожців», але при цьому його участь у державній змові повністю відкидають. Які ж події відбулися тоді насправді?
Факти свідчать, що, перебуваючи у Станіславі, відставний полковник аж ніяк не страждав від самотності. Квартиру, в якій він проживав, нерідко відвідували керівники тих політичних рухів (партій соціалістів-самостійників, хліборобів-демократів і т.д.), які вже давно знаходились у «твердій» опозиції до соціалістичного уряду УНР. Темою бесід Болбочана з цими людьми найчастіше була неспроможність українських соціалістів забезпечити перемогу української справи і необхідність заміни їх справді «діловим урядом». Підкреслимо, що сам Петро Федорович виявився стовідсотковим однодумцем опозиціонерів. Поступово в їх колі виникла змова проти українського уряду, самі ж «конспіратори» збиралися реалізувати свою мету за допомогою сильної військової частини. Таким підрозділом їм бачився Запорозький корпус, який мав знову очолити Петро Болбочан…
На якомусь етапі до змовників приєднався військовий інспектор Запорозького корпусу полковник М. Гавришко, який мав право у випадку гострої необхідності усувати з посади будь-якого офіцера корпусу, включаючи навіть і самого корпусного командира (тоді на чолі «запорожців» стояв полковник Володимир Сальський). 7 червня 1919 року військовий інспектор склав письмовий наказ про усунення від командування корпусом отамана Сальського і про призначення на цю посаду отамана Болбочана. Тим самим був по суті зроблений перший крок на шляху здійснення державного перевороту… 9 червня 1919 року Гавришко і Болбочан з’явилися у зоні розташування частин корпусу. Сам Петро Федорович не став приховувати від Сальського мети свого візиту, підкресливши, що на чолі УНР стоїть «уряд марксистських зрадників», якому Ленін та Раковський дорожче, ніж істинні патріоти України, і що такий уряд слід якнайскоріше усунути від влади. Саме для цього він пропонує Сальському добровільно передати йому, полковнику Болбочану, Запорозький корпус.
Але отаман Сальський виявив послідовну непоступливість. У відповідь він заявив, що аж ніяк не чіпляється за свою посаду корпусного командира, але при цьому підкреслив, що зможе здати корпус Болбочанові тільки з дозволу самого Головного отамана. У гострій суперечці з колегою по ратній справі Петру Федоровичу не допомогла навіть заява полковника Гавришка про те, що у нього є наказ, за яким комкор Сальський усувається зі своєї посади. Врешті-решт, полковники-змовники дозволили Сальському зв’язатися по телефону з Петлюрою, чим, безумовно, припустилися фатальної для себе помилки. Командир корпусу повідомив Петлюру, що в зоні дислокації його військ відбувається спроба заколоту. Через деякий час Петро Болбочан був заарештований загоном вірних урядові солдат з Дорошенківського полку. А вже через день, 19 червня, відбувся військово-польовий суд, який засудив бунтівного полковника Болбочана до смертної кари… Сам Петро Федорович написав листа на ім’я наказного отамана армії УНР генерала Осецького з проханням відмінити смертний вирок і відправити його на фронт навіть «рядовим козаком». Однак цей лист не допоміг Болбочанові — як не допомогли йому спроби деяких його прибічників примусити уряд УНР переглянути справу засудженого до розстрілу, і навіть організувати його втечу з-під варти. 28 червня 1919 року Петро Федорович Болбочан, зустрічаючи смерть, голосно кликав на допомогу свою дружину і доньку…
Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
peredplata
