Кінець літа 1985. Село Кучино. Росія. Василь Стус сидить в ізольованій камері табору для політв’язнів.
«Особливо небезпечного рецидивіста» засуджено на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Йому вже відболіло безсилля перед репресивною машиною радянського режиму. Ніби Месія, Стус розумів, що нестиме свій хрест самотужки.
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Право на власний світ доводилось відвойовувати у жорстоких табірних наглядачів. Здавалося, що усю лють вони виливали на бранців. «Система» вміло виїдала душу в одних людей, аби ті, від власної мерзотності й огиди до себе, потім нищили інших. Так народжувалися професійні кати. Для ув’язненої еліти обирали саме їх.
Василь Стус протестував. Він кілька разів оголошував голодування проти жорстокого поводження табірної адміністрації. Але лють наглядачів від того ставала ще дужчою.
Стуса кинули в ізольовану камеру за передачу на волю зошита з віршами. На його очах знищили збірку «Птах душі»…
А 28 серпня 1985 року Василя Стуса покарали востаннє. За те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари, його відправили до карцеру із якого він вже не повернувся.
За кілька днів Стус помер. Можливо, від переохолодження у карцері… Можливо, ні…
Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Вічного життя вічній душі…
peredplata
