2 лютого 1589 року у Московії було проголошено Московську патріархію. Першим патріархом було призначено митрополита Іова.
У 1448 році московська церква самовільно відокремилась від Київської Митрополії, що не визнавалося Константинопольським Патріархатом і 141 рік перебувала в схизмі, не мала євхаристійного єднання з православним світом і вважалася відступницею.
Вселенський Патріарх Ієремія II надав самопроголошеним московським митрополитам патріаршу гідність лише після того, як його півроку утримали у московському полоні.
У 1593 році Собор визнав самопроголошеного Московського патріарха. Першим патріархом московської церкви став Іов. Науковці не виключають можливості фальшування грамоти, яка визнавала самопроголошений патріархат Московії.
1654 р., коли Українська держава Богдана Хмельницького укладала федеративний союз із Московським царством, цар Олексій Михайлович вперше поставив питання про переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви.
Митрополит Сільвестр Косів і українське духовенство виступили проти цього, бойкотували Переяславську раду. Не канонічно від Київської митрополії були відлучені й приєднані до Московського патріархату єпархії окупованої москвинами Білорусі (Могилівська, Полоцька й Смоленська)
Першу спробу захоплення Київської митрополії було здійснено навесні 1661 р., коли, всупереч канонам, але з відома Олексія Михайловича, заступник патріаршого престолу Пітірім висвятив на єпископа Максима Филимоновича (Мефодія). Єпископ Мефодій зустрів запеклий опір з боку козацької старшини та наказного гетьмана Сомка, а справжній митрополит Діонісій Балабан одразу ж усунув ставленика чужої єпархії, призначивши єпископом Мстиславським Йосипа Тукальського.
Московський патріарх Никон 16 лютого 1662 р. виголосив анафему на свого заступника Пітіріма за порушення канонів.
11 жовтня 1665 р. гетьман Іван Брюховецький підписує так звані Московські статті, що значно обмежували автономію України. Серед положень цього договору було переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. В Україні піднялось повстання, під час якого Брюховецького було вбито.
1684 р. помер давній спільник Петра Дорошенка митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський. Царський уряд вирішив скористатись цим і домогтись приведення на Київську кафедру такого лояльного митрополита, який би прийняв благословення від московського патріарха і визнав його владу. Незабаром було віднайдено потрібну кандидатуру – єпископ Гедеон (князь Святополк Четвертинський), сват гетьмана Івана Самойловича.
Українське духовенство рішуче виступило проти обрання Гедеона та підпорядкування Московському патріархату. Духовенство 6 липня 1685 р. переважною більшістю бойкотувало церковний собор, на якому був обраний митрополитом Гедеон. У жовтні того ж року Гедеон приїхав до Москви за благословенням. 8 листопада в присутності царів Івана й Петра, а також царівни Софії Гедеон присягнув на вірність Йоахиму. Так митрополит став клятвопорушником, оскільки на соборі присягав на вірність патріарху Вселенському.
11 грудня 1684 р. московські царі через грека Захара Софиру надіслали грамоту до Вселенського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію, бо цього нібито бажає й сам український народ. До грамоти було додано 40 соболиних шкурок та 200 рублів з обіцянкою надіслати ще стільки ж, одначе патріарх Яків передавати українську церкву відмовився.
Здавалося б, справу легітимізації переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату було зовсім провалено, але спритний Микита Алексєєв вирішив скористатись дипломатичним становищем Туреччини й звернувся до султанського візира із проханням вплинути на патріархів.
Османську імперію дуже непокоїла ймовірність приєднання Московії до антитурецької коаліції (Польща, Австрія та Венеція), котра почала війну проти Стамбула. Тому візир виконав прохання московського дяка, й під його тиском у травні 1686 р. Діонісій віддав патріарху Московському Українську Православну Церкву. До наших днів збереглась коротенька розписка Константинопольського патріарха Діонісія про те, що в обмін на грамоти на Київську митрополію він отримав від царського посланця Микити Алексєєва “три сорока соболей и 200 червонных”. Саме за такою ціною було продано Московському патріарху Українську Православну Церкву. Того ж року спеціально скликаний собор позбавив Діонісія патріаршого сану за неканонічну передачу митрополії. А через 238 років, 13 листопада 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VIII у Томосі зазначив, що “відізвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі та Литви, залежних від неї, і прилучення їх до Московської патріархії відбулося не за канонічних правил”
Майже одразу після прилучення української церкви до Московського патріархату самобутність Київської митрополії почали нищити:
– 1689 р. Києво-Печерській лаврі заборонено друкувати книжки без патріаршого дозволу: “к нам первее не преслав отнюдь бы вам не дерзати и таковых книг новослогаемых печатати”;
– 1690р. Собор Московської Православної церкви засудив “Кіевскія новыя книги С.Полоцкого, П.Могылы, К.Ставровецкого, И.Галятовского, Л.Барановича, А. Радзивиловского” та інших авторів, наклавши на них “проклятство-анафему не точію сугубо, трегубо, но і многогубо”;
– 1693 р. новий Московський патріарх Адріан заборонив привозити до Москви українські церковні книги, а невдовзі надіслав листа до Київської лаври про заборону видання будь-яких книжок українською мовою.
Та це був тільки початок. По-справжньому жахливі часи настали для Української Православної Церкви тоді, коли Петро І скасував патріархат і запровадив Синод, повністю підкоривши церкву державі. Відтоді Київська митрополія вже не могла проводити крайових соборів – їхню функцію привласнили уряд і Синод. Синод заборонив українські місяцеслови, нав’язавши російські, в тому числі з виголошенням анафеми Мазепі і проголошенням слави щодо перемоги в Полтавській битві государя Петра І. А через 10 літ після Полтавської битви за наказом того самого царя-антихриста, лаштувача “всешутейних і всепьянейших соборов” Петра І, було спалено бібліотеку Києво-Печерської лаври.
В церковному й освітньому житті України Синод продовжив русифікаційну політику, започатковану патріархами:
– 1769 р. заборонено друкувати й використовувати в навчанні український буквар;
– 1801 р. заборонено будувати храми без ознак візантійсько-російського архітектурного стилю;
– 1876 р. за наказом Київського митрополита С. Миславського в церквах заборонено проповідувати українською мовою та наказано, щоб у школах молитви читали “голосом свойственнымъ российскому наречию”.
Заборона українського букваря для дітей стала одним з тих факторів, що спричинили занепад освіти в Україні, перетворивши її з землі із майже стовідсотковою писемністю (як описував її у XVII ст. Павло Алеппський) на країну із майже суцільною неграмотністю (XІXст.).
Через “уніфіковану церковну архітектуру” загинув такий розповсюджений в Україні стиль як козацьке бароко, а його здобутки храми та ікони знищені як “неканонічні”. Якщо московитам не вдавалося відразу відбудувати церкву в російсько-синодальному стилі, то вони обмежувалися заміною церковних куполів. Замість українських “маківок” росіяни ставили купола у формі ромійських “луковіц”. Барокові ікони поступово замінювалися російською псевдовізантією.
Більшовики спочатку заборонили православну церкву, але у 1942 році сталін видав новий “томос”, яким відновив діяльність РПЦ. Практично всі єпископи були співробітниками МГБ, КГБ.
~~~
Микола Бендюк.
