12 січня виповнюється 115 років з дня народження Марії Примаченко. До її дня народження історикиня мистецтва Оксана Семенік розповідає про те, чому її постать особлива.
Суспільне Культура публікує текстову версію її радіоблогу про художницю, створеного спеціально для Радіо Культура.
Шлях Марії Примаченко до мистецтва розпочався ще у дитинстві. Художниця народилася в селі Болотня на Київщині. Росла в оточенні поліської культури — разом із віруваннями в русалок, лісовиків, близькістю до природи. Її мати була вишивальницею і навчила цього Марію. Але відомою у своєму селі майбутня художниця стала завдяки таланту до розмальовування хат та пічок.
Через щасливий збіг обставин її життя повністю змінилось. На виставці народного мистецтва в селі Іванкові твори Марії Примаченко помічає мистецтвознавиця Тетяна Флору. 1936 року вона запрошує Примаченко навчатись і творити у майстернях київської лаври. До Києва майбутня відома мисткиня виїжджає на запряженому конями возі. Через пережитий в дитинстві поліомієліт Марії важко ходити та підійматися сходами. У майстерні її носять на руках. Вона соромиться цього, тому часто залишається у своїй кімнаті. Проте багато працює, зокрема з керамікою.
У Києві Примаченко отримує шанс на покращення здоров’я — їй роблять потрібні операції. У столиці вона зустрічає свого земляка з Іванкова, Василя Маринчука. Вони закохуються. Марія чекає на дитину та мріє про нове життя з коханим чоловіком, але вони не встигають одружитися. Тоді починається Друга світова війна, Василя забирають на фронт.
Вагітна Марія повертається в село. В селі вона стикається з осудом з боку односельців. У їхніх очах вона повернулася покриткою. Її коханий загинув на фронті. Марії доводиться ростити сина Федора самостійно. Під час війни та ще довго після неї Марія не малює. Згодом вона віднаходить у собі сили для творчості, але її роботи втрачають усю наївність. Відтоді все життя Примаченко повертається до теми війни: мисткиня присвячує роботи братським могилам та солдатам. Її роботи ніби промовляють крізь мистецтво, що мир на землі варто берегти.
Той, хто говорить, що роботи Марії Примаченко наївні та дитячі — не знає її біографії та творчості. Її роботи надзвичайно концептуальні: кожна має підпис — і ця текстова частина часто доволі парадоксальна та неочікувана.
Її дивовижні звірі — не просто звірі. Через них Примаченко говорить на серйозні теми: війну, соціальні проблеми, космічну програму, атомну загрозу. А ще жартує про змагання колгоспів за найбільший буряк чи ріпу та одержимість кукурудзою в часи Хрущова.
Це стереотип, що у творах Примаченко немає проявів реальності того часу. Насправді їй вдалось обманути цензорів, малюючи нібито просто, а заразом ховаючи справжнє значення в назвах картин.
Примаченко помічають у 1960-х. Хрущовська відлига дозволяє українській культурі трохи розправити плечі після сталінських репресій. Молоде покоління цікавиться народною культурою та шукає в ній натхнення. Так, Примаченко за сприянням Михайла Стельмаха починає ілюструвати дитячі книги та видає свою книжку “Товче баба мак”.
Про геніальну художницю дізнаються інші митці, зокрема режисер “Тіней забутих предків” Сергій Параджанов. Він часто приїздив у Болотню до мисткині, вони листувались та обмінювалися малюнками.
Але в Болотню приходить ще одна біда, яка змінює життя не тільки цього села на Поліссі, але й всього світу. Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції сталася всього за сорок кілометрів від хати Марії Примаченко.
За спогадами рідних, про аварію на станції художниці повідомив син Марії — Федір. Він стривожено забіг у хату, сказав, що на атомній станції сталась аварія і люди їдуть. Марія відповіла, що не треба нікуди їхати. Звеліла синові йти і закінчити роботу в саду, а потім сідати малювати. Мовляв, щоб люди бачили, яка на землі була краса.
Родина Примаченко пригадує такий епізод: Марії майже одразу намалюва картину “Мільярд літ прогуло, такої мавпи не було”. Маючи на увазі, що такої катастрофи з провини людини ще не ставалось. Цей звір зображений з маленьким звірятком, з дитиною на руках. Цікаво, що одним з найпопулярніших образів Чорнобильської катастрофи в сучасному українському мистецтві є Чорнобильська мадонна — мати з дитиною.
Примаченки нікуди не поїхали з Болотні. Але радянська влада і не пропонувала допомогу відомій художниці. Марія продовжила творити і присвячувати свої роботи Чорнобильській катастрофі. Назви її картин говорять самі за себе: “Чорнобильська біда наробила багато вреда”, “Четвертий реактор пам’ять народу назавжди. А матерям — велика печаль”, “Хто пожежі не знає, той жалю не має”, “Ця птиця літає, свого сина шукає. А його ніде немає. Його тіло розлетілось по всій України”, “Квіти присвячую загиблим на чорнобильському реакторі”, “Куропатиця говорить із жабою. Жаба каже: нам горе, ніде купатися, заражена вода, нам біда”, “Чорнобильський краб. Кожного українця за серце шкрябає, що аж болить”, “Отаким снився Четвертий енергоблок”.
Роботу “Квіти виросли коло четвертого блока” ви можете знати як найдорожчий твір українського мистецтва. Минулого року на аукціоні Благодійного фонду Сергія Притули роботу продали за пів мільйона доларів: усі кошти пішли на ЗСУ, а картину передали в Національний художній музей України. На ній зображені квіти, у яких виросли зуби, очі, язики. І хоч на багатьох роботах Примаченко квіти оживають, самі ці чорнобильські квіти мають доволі загрозливий вигляд. Тема мутації тварин та рослин після Чорнобильської катастрофи також є в роботах Марії Примаченко, котра малює сині перці, стоногих тварин.
Радянська влада довго створювала з Марії Примаченко наївну, просту, архаїчну художницю-бабусю. Хоча стиль мисткині був особливим, а її роботи були соціально-політичними та дуже критичними. Проте образ наївної художниці з народу зробив її ніби безпечною для радянської влади. Вони так і не зрозуміли її ваги та важливості. Художниця з Болотні обдурила цілу радянську систему. Отож ми маємо перестати вірити стереотипу про наївну народну декоративну красу та вчитись сприймати нову Примаченко — концептуальну, іронічну та влучну.
peredplata
