Отець доктор Петро Кулішир: чому його не згадають завтра?
Вже двічі за останні місяці я писав про останнього перед 1944 роком греко-католицького священника в Чернівцях отця доктора Петра Кулішира, наголошуючи на потребі належного вшанування його імені. Обидві статті про нього можна прочитати за посиланнями, вміщеними в коментарях.
Але, на жаль, цих статей не читають ті, кому це належиться за їхніми службовими обов’язками – священники та владики УГКЦ. І це дуже сумно, бо замовчування семирічного служіння Петра Кулішира в Чернівцях продовжується і має якийсь нездоровий характер.
Завтра, в Чистий Четвер, верховний архиєпископ УГКЦ Святослав здійснить обряд посвячення мира для українських церков, причому до нового мира буде додане миро з Чернівецької Успенської церкви, датоване 1943 роком. Про цей акт можна прочитати в долученій статті на офіційному сайті УГКЦ.
Але що цікаво – в цьому дописі згадуються сучасні єпископи та архиєпископи УГКЦ, покійний вже чернівецький священник, який знайшов на початку 1990-х років в нашій церкві сховок з реліквіями та вивіз їх безправно до Дори. Навіть Бога духа винного станіславівського єпископа Григорія Хомишина приплели до цієї історії, хоча він від початку 1920-х років не був пов’язаний з буковинськими парохіями УГКЦ; тим більше неможливо собі уявити, щоб в 1943 році, в розпал румунського антиукраїнського терору, відбувалася передача мира зі Станіславова до Чернівців!
Натомість жодного слова не вважали за потрібне сказати про отця Петра Кулішира, стараннями якого в березні 1944 року було надійно заховано від більшовицьких рук найважливіші реліквії чернівецької греко-католицької парохії – метричні книги, офіційні україномовні печатки й штампи парохії, та посудина зі святим миром, на якій рукою Петра Кулішира підписано “Святе Миро з 1943 року”. В 1943 році буковинські греко-католицькі священники востаннє отримали посвячене блажським владикою миро, а вже наступного року мусіли втікати на Захід перед більшовицькою навалою.
Про що говорить нам схована Петром Куліширом в церковному вівтарі дорогоцінна знахідка? Про те, що наперекір трагічним воєнним обставинам (бо його брата Віктора Кулішира ще влітку 1941 року більшовики розстріляли без суду) Петро Кулішир сподівався, що рано чи пізно він все ж повернеться в Чернівці до своєї святині. Українські вигнанці того часу понесли з собою на чужину тверде переконання:
“Ми повернемося додому хоч би й через століття!”
Згадаймо про них в наших молитвах!
peredplata
