Мене питають про Червону Руту. Сьогодні минає 35 років з дня початку фестивалю в Чернівцях і з того дня, як я зійшла з харківського потягу з гітарою на чернівецькому вокзалі.
1989 рік. Чернівці. Я співаю пісню на вірш Олександра Олеся “Ой не квітни весно”. Вірш, я знайшла в збірці, виданій у 1961 році (потім вона дуже швидко була вилучена із бібліотек). На одному такому складі в Харкові мій батько знайшов стоси, призначені для спалення, українських книжок. Частину їх приніс додому.
На моєму виступі вперше люди діставали синьо жовті прапори, які проносили за пазухою , аби ії не побачила міліція. До здобуття Незалежності України залишалось два роки.
Завжди складно бути першими. І страшно, і небезпечно і ризиковано. Але це залишається із тобою на все життя. Не побоялась, казала правду, знайшла забороненого тоді Олеся, а тоді Стуса, а тоді–поетів розстріляного відродження. 35 років тому. Що би я сказала цій 19-річні дівчинці, що на відео. зараз? Сказала би: “ти була молодець”. І тоді на Руті і всі ці 35 років після.
Ой не квітни, весно!
Мій народ в кайданах,
Мій народ в задумі,
Очі його в сумі,
Серце його в ранах,
А життя в туманах.
Ой не квітни, весно,
Пишними квітками,
Бо народ мій встане,
Розірве кайдани,
Вкриє світ димами,
А поля – тілами.
Ой не квітни, весно,
Глянь, надходять хмари,
Тугою чорніють,
Гнівом червоніють.
Гой, ви, хмари-кари…
Смерть вам, яничари…
https://www.youtube.com/watch?v=ae_oDXWDOHA
peredplata
