В ніч на 8 лютого 1918 р. більшовицькі війська Михайла Муравйова вдерлися до Києва.

В ніч на 8 лютого 1918 р. більшовицькі війська під командою Михайла Муравйова після обстрілу з Дарниці вдерлися до Києва. З цього моменту почалося безжальне знищення і пограбування усіх, хто траплявся на шляху армії загарбників. Більшовики пояснювали свої дії «революційною доцільністю». І чи не найбільше з усіх районів столиці від дій бандитів Муравйова тоді постраждав Печерськ.

Після того, як українські частини з боями почали відходити від Києва, червоні почали роззброювати і обстрілювати з артилерії нейтральні частини. Причина цього досі не зрозуміла дослідникам, однак більшовики карали усіх, хто їх не підтримував – навіть абсолютно нейтральних військових або цивільних. Сам Муравйов так нахвалявся у доповідях керівництву про початок захоплення Києва: «Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам… Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем». А ще пізніше він дав самостійну оцінку скоєному ним: «Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!».

До слова – Муравйов був одним з винахідників, який додумався використовувати отруйні гази у громадянській війні. Саме за допомогою їх він захопив мости через Дніпро і дніпровські кручі, які охороняли українські війська.

За перший тиждень біснування банд більшовиків у Києві було убито щонайменше три тисячі осіб. Переважно – інтелігенції, промисловців, підприємців, вчителів, офіцерів.

Ці події добре описав очевидець – історик Дмитро Дорошенко: «Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, балакають і лаються по московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі… Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і правили тут криваву баню.

Вривались в помешкання, витягали звідти генералів , офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або й по дорозі». Убивали як прихильників білогвардійців, так і українців. Серед загиблих – генерали царської армії і армії УНР Б. Бобровський, А. Розгін, Я. Сафонов, Н. Іванов, Я. Ганзюк та багато інших.

Іноді дикі селяни з центральних районів Росії могли розстріляти людину лише за те, що говорила українською мовою. У цьому загарбники вбачали ворожість.

Коли більшовики прислали своїх урядовців для контролю за підкореним містом, – самі вони з жахом доповідали про повне розкладення армії червоних і тисячі трупів мирних жителів по парках і дворах Києва. Самі кияни називали Муравйова «ватажком бандитів», що люто ненавидів українців, називаючи їх австрійськими шпигунами і зрадниками, і агітував за «єдіную і нєділімую Россію». Така позиція призводила і до конфліктів з іншими більшовиками, однак, попри численні скарги і спроби відсторонити маніакального офіцера від командування війська – за нього заступалося вище керівництво червоних.

Найбільш відомим та резонансним було тоді в Києві вбивство в Києво-Печерській лаврі митрополита київського Володимира. Ось як про це повідомляв сам Муравйов: “Всем гражданам г. Киева! В то время, когда революционные войска дрались, истекая кровью, на улицах Киева с врагами свободы пролетариата и трудового крестьянства на Украине, какие-то преступники, несомненно ложно назвавшиеся анархистами, ночью 25 января в тылу революционных войск совершили страшное дело. Они вооруженные ворвались в покои Киевского митрополита Владимира, ограбили его, вывели за монастырь и убили. Не нахожу слов возмущения оному злому делу. Заявляю от себя и всей революционной армии, что приму самые решительные меры к розыску злодеев-провокаторов и к жесточайшему их наказанию. Главнокомандующий Муравъев».

Однак жодного винного так і не було знайдено.

Більше того, сам Муравйов перед захопленням Києва неодноразово закликав своїх бійців до розправ над ворогами революції та навіть обіцяв їм віддати місто на розграбування. Зокрема наказ Муравйова № 9 від 22 січня (4 лютого за новим стилем) 1918 р. по військам, виданий у Дарниці, звучав так: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции».

Варто зауважити, що звірства бандитів Муравйова обурювали і деяких більшовиків, які залишили описи тих подій. Так, Єфім Лапідус описав криваві розправи на вулицях Києва у вказівках Муравйова підлеглим: «Солдаты и красногвардейцы приводили часто арестованных в штаб Муравьева и Егорова для разбора виновности. Муравьев, а за ним и Егоров (командующий Первой армией) неоднократно говорили: “На какую … мать вы их сюда водите, не знаете, где “штаб Духонина”? Туда и отправлять всех без допросов!” Штабом Духоніна більшовики називали «розстріл без суду і слідства».

За більш як три тижня панування червоних Київ перетворився на філію пекла на землі, а самі кияни називали це «апокаліпсис». Кількість жертв, убитих у Києві, досі не обраховано, і про це ведуться дискусії. Відомо лише, що за три тижні лише в одному місці було знищено від 4 до 10 тисяч осіб. Після звільнення столиці від більшовицьких загарбників жертв червоного терору ховали усім містом по різних цвинтарях, у тому числі на Аскольдовій могилі.

Доля ж самого Муравйова після геноциду в Києві не менш цікава: у квітні 1918 року, після допущених Муравйовим поразок і нескінченних конфліктів з керівництвом радянського уряду України, його заарештували і відправили до Бутирської в’язниці під слідство. Медекспертиза встановила, що Муравйов хворий «неврастенію ступеню більшого, ніж середня», після чого його перевезли до психіатричної лікарні, звідки він незабаром виписався. У червні його вже призначають командувачем Східним фронтом, де він підняв заколот проти більшовиків. Під час придушення заколоту Муравйова розстріляли 11 липня 1918 року. А червоний терор зі ще більшим розмахом повернеться до Києва, але вже у 1919 році…

Ілюстрації художника Івана Владімірова, який червоний терор занотовував по побаченому особисто у 1917-1922 рр.:

1. У підвалах ЧК.

2. Конфіскації у церкві.

3. Розстріли ЧК