Veronika Synenka
На тлі сучасних подій, коли Україна бореться за свій суверенітет та ідентичність, важливо звернути увагу на доволі важку долю української культури в історії загалом. Однією з найболючіших сторінок є період «розстріляного відродження». Це термін, який розповідає про події 20х-30х років XX століття, коли радянська влада навмисно придушила українське національне відродження найжорстокішими методами, ліквідуючи митців, поетів, письменників та інтелектуалів, які намагались віднайти та відновити культурний код нації. Однак, для українців, “Розстріляне відродження” — це не просто термін, це гучний крик тих, хто не зміг і не хотів мовчати та ігнорувати свою культурну ідентичність. Це етап в історії, коли Кремль безжально знищував намагання українців ствердити власну національність через мистецтво, літературу і публіцистику.
Тисячі талановитих митців піднімали країну з глибокої кризи, навряд чи підозрюючи, що за свій дар і благородство їм доведеться заплатити життям. «Жертви сталінських репресій» – це окрема категорія людей, безкінечний одноманітний список, в якому є лише два варіанти: «вбито» або «зник безвісти».
Серед історичних передумов була так звана політика коренізації («українізація» – на тер. України), коли, з 1923 року більшовицька влада, задля встановлення та укорінення свого
режиму в національних республіках, в тому ж числі, послабила цензуру, нібито, для сприяння розвитку культур і мов. Ці дії мали на меті зробити населення більш лояльним до совєтів та бодай частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету. В результаті чого, українські інтелігенти 20-х років мають грандіозні успіхи і підіймають українську літературу та мистецтво на новий рівень. Виникли нові літературні школи, художні об’єднання, театри. На сцені української культури з’являлися нові обличчя:
мрійники, романтики та реалісти, які запалювали вогонь національної свідомості.
В 1925 році між українськими письменниками починається палка дискусія, якою має бути українська література. Після трьох років обговорень і тисячі опублікованих статей, митці приходять до висновку, що вона має інтегруватися до європейської і відходити від російської. Десь тоді ж і з’явилось гасло «геть від Москви», яке нібито придумав Микола Хвильовий, але прямих доказів цьому нема.
Здавалось би, ось вона свобода, і культурна діяльність українців ніяк не обмежується, але це було не так. Насправді, починаючи з 20-х років чекісти фіксують кожен крок митців. Напочатку 1935-го було заарештовано письменника Антоненко Давидовича і виданого поета Миколу Зерова, вони навіть не здогадувались, що перебували під спостереженням впродовж багатьох років.
Щоб контролювати українську інтелігенцію було зручніше, совєти вигадують витончений план. У Харкові вони будуть справжню пастку для українських митців, під назвою — Будинок «Слово». За всіма ознаками це елітне житло:кооперативний будинок з високими стелями, великими вікнами, у під’їздах, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері — назовні будинку (які завжди, чомусь, були забиті). Біля будинку, для культурного відпочинку письменників та їхніх дітей, було влаштовано невеличкий сквер. А за ним —спортивний майданчик з волейбольним полем та
баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору — декілька сарайчиків, щоб письменники мали де зберігати свої речі. Для безпеки жителів будинку навіть побудували бомбосховище. Проте, як виявилось пізніше, це була «золота клітка»,— всі його мешканці перебували під пильним наглядом спецслужб, так як це і було головним призначенням будинку. В його стіни вбудовано прослухові пристрої, обслуга — агенти НКВС. Все, про що говорять літератори фіксувалось, оформлювалось в звіти та підшивалось до товстих папок зі справами про «антирадянську діяльність».
20-го січня 1931-го року до будинку вперше приїжджає НКВСівський воронок і забирає акторку Галину Мневську, її звинувачують у буржуазному націоналізмі та відправляють до Сибіру на 5 років, 16-го березня 1932-го року арештовують письменника Івана Багряного, а 12-го травня 1933-го —драматурга Михайла Ялового, після чого Микола Хвильовий закінчує життя самогубством. З того часу візити спецслужб стають регулярними. Також важливо зазначити, що масова хвиля репресій починається з 33-го, одночасно з Голодомором. Кремль починає активну кампанію проти інтелігенції України: з одним лише наміром — знищити будь-які прояви національної свідомості. Офіційний курс радянської влади був націлений на«переосмислення» української культури, підпорядкування її російським канонам, ставлячи під загрозу існування національних цінностей. В результаті чого, відбуваються хвилі сфабрикованих справ і арештів митців. Як правило,звинувачення були з приводу того, начебто діячі створювали терористичні або диверсійні організації з метою вбивства когось з комуністичних вождів. У дослідників сьогодні немає жодних сумнівів, що всі справи проти представників «розстріляного відродження» сфальсифіковані, адже вони ніколи не перебували ні в яких подібних організаціях і ніколи не планували терору. Серед репресованих культурних діячів були такі як Володимир Винниченко — видатний український письменник, Микола Хвильовий — один із найзначніших представників українського модернізму, автор «Камінного
господаря», Остап Вишня — український сатирик, майстер гумору в літературі, Лесь Курбас — театральний
діяч та режисер, Валер’ян Підмогильний — письменник, автор роману «Місто», а також Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров та багато інших. До цих пір невідома точна кількість репресованих українців. За деякими підрахунками цифра коливається в районі 30 тис. чоловік. З іншого боку, за кількістю друкованих українських письменників до і після репресій, дослідники називають близько 250 репресованих творчих особистостей.
Кожний із згаданих митців був не просто «фігурою в історії». Вони були людьми, котрі мали мрії, прагнення, власні родини, а також, котрі платили найвищу ціну за свою творчість. Їхні близькі та сім’ї отримували травми, які передавалися наступним поколінням. Нерідко і вони ставали свідками або безпосередньо, і об’єктами арештів, тортур і розстрілів, що руйнували не тільки їхні життя, але й сам ланцюг розвитку українського суспільства в культурному плані. Цей сумний досвід апріорі стає більш актуальним під час новітньої агресії, адже питання ідентичності та незалежності знову стоять на порядку денному.
peredplata
