14 жовтня не випадково обране Днем Української повстанської армії. Цього дня у 1942 році, 83 роки тому відбулася важлива історична подія: “повстали перші збройні відділи, що дали початок Українській повстанській армії”. Національному підпіллю в умовах окупації вдалося організуватися у повноцінне військо, яке мало лише надію на власну державу.
Тривалий час День створення УПА відзначали разом з Покровою та днем козацтва. Про це також йдеться у постанові Української Головної Визвольної ради, яка і затвердила день вшанування повстанської армії. Такий збіг дат бул додатковим акцентом на продовженні козацьких традицій. Після церковної календарної реформи Покрова і пов’язані з нею свята (День захисників та День козацтва) перенесли на 1 жовтня. День УПА залишився 14-го, бо приурочений більше до історичної дати, а не релігійної.
У радянські часи влада всіляко намагалася стерти пам’ять про упівців. Їх ототожнювали з бандитами, приписували вбивства цивільних українців, репресували, їм створювали складнощі з влаштуванням на роботу, не дозволяли жити там, де вони хотіли. Навіть вже за незалежної України її найпершу державну армію визнали не одразу.
Зокрема, останній головнокомандувач УПА Василь Кук відмовився прийняти звання Героя України від Президента Кучми – бо армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною.
Минули десятиліття, перш ніж багато колишніх повстанців почали відкрито згадувати про свою участь у підпіллі – таким сильним був страх перед радянськими репресіями. Хтось так ніколи і не відкрився, і тепер про життя цих мужніх людей ми дізнаємося з архівів.
Саме архіви і розповіді учасників подій є неоціненними джерелами для пам’ятування національних героїв, людей, які боролися за Україну за багато років до її незалежності.
Ми підготували для вас кілька цікавих фактів, які ви могли не знати про діяльність Української повстанської армії та радимо книги, де ви можете прочитати більше про це. Консультувала щодо фактів та книг історикиня, дослідниця національно-визвольної боротьби Леся Бондарук.
УПА хоч недовго, але мало свою мікродержаву
Колківська республіка – так називали територію, яку повстанцям вдалося відбити у німецьких окупантів у 1943 році. Бійцям УПА з другої спроби вдалося витіснити нацистів з Колківщини (Волинська область) і створити там острівець незалежної України. Упівці цілих пів року утримували свою мінідержаву автономною. Пізніше, у документах, радянські спецслужби назвуть Колківську республіку так – “Тимчасове господарювання українських націоналістів у Колківському районі”.
У різний час республіка налічувала від двох до чотирьох десятків населених пунктів нинішніх Волинської та Рівненської областей. На звільненій землі повстанці створили повноцінну мінідержаву з адміністрацією, поліцією, судом, лікарнями та санітарними пунктами та середньою школою. Доросле населення республіки проходило військові вишколи: тут навчали артилеристів і мінерів, були курси кінної розвідки, політосвіти. Діяв поділ землі (кожній сім’ї стільки, скільки могли обробити її члени), приватна власність, були скасовані колгоспи. У Колківській республіці були кравецькі майстерні, пекарня, молочарня, млин, їдальні, майстерні з виготовлення мила, паперу тощо.
Повстанці мали потужну підтримку місцевих – військо турбувалося про селян, селяни всіляко допомагали війську. Історикиня Леся Бондарук знаходила свідчення, як відбувалися жнива на території повстанської держави. Упівці охороняли поля, аби люди спокійно збирали урожай під охороною УПА і не боялися нападу окупантів. В архівах збережені й спогади очевидців про події цього часу.
“Ми готувалися до антифашистського повстання, принаймні так нам говорили командири. Німці довідалися про це і пробували ліквідувати нашу республіку силою своїх місцевих військ. Вони наступали з різних боків невеликими загонами, та кожного разу перемагали повстанці. Колківська республіка завдавала гітлерівцям не тільки матеріальних збитків, а ще й моральних. Вісті про нашу незалежність поширилися від Львова до Мінська і в багатьох місцях почали виникати подібні до нашої самостійно керовані округи“, – згадував один з бійців УПА в інтерв’ю для газети “Нова Доба”, яке вийшло друком у 1999 році.
Аби розгромити повстанців, нацистам довелося залучити регулярні фронтові підрозділи артилерію, танки та авіацію. Колківська республіка припинила існування 4 листопада 1943 року.
Ця мінідержава була однією з найбільших повстанських, але не єдиною подібною за роки національного опору – що яскраво свідчить про прагнення українців господарювати у власній країні. Тема Колківської республіки досі лишається малодослідженою. Рекомендуємо почитати 27 том Літопису УПА “За Україну, за її волю”. Це спогади Романа Петренка, одного з діячів повстанського руху на Волині й Поліссі, одним із творців перших відділів УПА, перших штабів та підпільної адміністрації.
Головнокомандувачем Української повстанської армії був не лише Шухевич
Коли йдеться про УПА, одна з перших постатей, яка спадає на думку – Роман Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії, політичний діяч, Провідник українських націоналістів. Без сумніву, це була одна з найяскравіших постатей в історії національно-визвольного руху, однак він не був ані єдиним, ані першим командувачем повстанців.
Першим очолив УПА Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур. Народився у 1911 році у Збаражі в робітничій родині. Ще бувши гімназистом долучився до ОУН, брав активну участь у житті молодіжного осередку. За свою націоналістичну діяльність кілька разів був засуджений, останнього разу навіть до страти, але Савуру разом із ще кількома в’язнями вдалося втекти.
На початку 1942 року керівництво ОУН призначило Дмитра Клячківського крайовим провідником Північно-Західних Українських земель (ПЗУЗ), до складу яких входили Волинська, Рівненська області та територія Білорусі, де проживали українці. У вересні 1943 УПА реорганізували: головним командиром призначили Романа Шухевича, а Дмитро Клячківський став командиром УПА-Північ.
Сучасники описують Клячківського як чудового організатора, людину з сильними комунікативними та аналітичними навичками. У липні 1943 року його наказ ввів точну схему організації УПА зверху до низу, була встановлена певна чисельність та назва підрозділів, частин та з’єднань УПА, штабів і референтур.
“Доводилось багато разів з ним зустрічатись, навіть коротко перебувати в його товаристві, але він завжди був той самий, завжди поважний. Завжди від нього била рішучість безкомпромісовість, сила волі. Був дуже інтелігентний і скромний, та тішився загальною симпатією до себе. Був загально знаний і популярний. Вбрання носив скромне, в якому мав вигляд пересічного повстанця. В дійсності він в службі був суворий і безоглядний. З природи не говорив багато, більше слухав”, – так описує першого командира УПА Микола Андрощук, учасник національно-визвольної боротьби.
12 лютого 1945 року у віці 33 років Дмитра Клячківського разом із двома його охоронцями вбили у бою підрозділи НКВС в урочищі Лісничівка поблизу селища Оржів Рівненського району. Місце його захоронення достеменно невідоме, але в СБУ вважають, що Клим Савур міг знайти свій останній спочинок у котрійсь з безіменних могил на краю цвинтаря «Грабник» у Рівному – там радянська влада хоронила тіла вбитих українських патріотів.
Останнім головним провідником УПА став генерал-хорунжий Василь Кук. Він головнокомандував з 1950-го, від смерті Шухевича, до 1954 року.
Народився у селянській родині. Двох його братів через націоналістичну діяльність стратила польська вдала. Радянська – засудила всіх членів родини до ув’язнення та позбавила майна. Як і Шухевич, Василь Кук був пластуном. Вивчав юриспруденцію у Люблінському католицькому університеті. Там і познайомився зі Степаном Бандерою.
У 40-х роках пліч-о-пліч працював з Романом Шухевичем. У квітні 1944 року керував найбільшим боєм УПА – під Гурбами, на Рівненщині. Після смерті Шухевича очолив армію.
То були часи демобілізації УПА, військо переходило у збройне підпілля і головно мало за мету захист українців від репресій та популяризацію національно-визвольної ідеї. Кук був ідеальним для підпільної роботи: навіть чекісти зауважували його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість.
У травні 1954 року його спіймали у полон – разом з дружиною командира здав подвійний агент, зв’язковий Юрко. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим у полон КДБ ще не мало. 6 років допитів у тюрмах Києва й Москви не дали результатів. Панувала хрущовська відлига, тож розстріляти генерала не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані та звільнені від кримінальної відповідальності. Все життя вони перебували під пильним наглядом КДБ.
Останній провідник УПА прожив дуже довге життя і помер у 2007 році у Києві. Він до останніх днів зберігав ясну пам’ять і світлий розум, писав книжки, мав зустрічі з молоддю в університетах.
Нещодавно вийшла друком книга Володимир В’ятровича “Генерал Кук. Біографія покоління УПА” – в ній ви можете детальніше дізнатися про одну з легендарних постатей українського запілля. Що варто почитати ще:
- Олеся Ісаюк, “Роман Шухевич. Життя легенди”
- Данило Яневський, “Роман Шухевич, Василь Кук, Василь Галаса, Тарас Бульба-Боровець, Клим Савур, Степан Стебельський, Кирило Осьмак. Портрет на тлі епохи”
- Ігор Марчук, “Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський – “Клим Савур”
Записку з приблизною чисельністю військ УПА знайшли при собі у вбитого Клима Савура
Ось цю записку, яка, на перший погляд, скидається на дрібні підручні рахунки чи намагання підбити якісь числа, чекісти дістали з польової торби Дмитра Клячківського, першого командира УПА. Насправді ж – це неоціненний інструмент для сучасних істориків, який дозволяє хоча б приблизно визначити, скільки бійців налічувала повстанська армія та як змінювалася ця чисельність з роками.
Історик Володимир Ковальчук пояснив, як велися ці підрахунки, і для зручності перевів їх у таблиці. Він каже, цей документ не лише дає нам важливі історичні дані, а й фактично є “мартирологом військової еліти” (мартиролог – список мучеників, визнаних святих).
“Молоді люди, у яких все життя було попереду. За 40 не перевалило жодному. Майже половина згаданих у ньому людей (14 з 32-х) полягли у боях в 1944 році. В основному гинули під час сутичок з внутрішніми військами й агентами НКВС, але були і самогубці, декого стратили свої. Порфирій Антонюк “Сосенко” поплатився головою за переговори з ворогами УПА. З тієї ж причини СБ ледве не порішило Максима Скорупського – легендарного курінного “Макса”. Йому вдалося втекти у Галичину“, – пише історик у тексті для “Історичної правди”.
Що ж до цифр: на час переходу радянсько-німецького фронту через Волинь та Полісся (1943 рік) в тамтешніх осередках УПА-Північ і УПА-Південь налічувалося 6920 осіб, у квітні 1944 – 6960, а у вересні того ж року, коли УПА-Південь вже була майже розформованою, стався різкий спад до 2600 осіб. Така різка зміна чисельності була зумовлена зміною тактики боротьби УПА: проти переважаючих сил радянських окупантів повстанці розбилися на менші відділи, щоб перевести свою боротьбу у підпілля.
Звісно, це лише ймовірні дані і лише з одного сегменту, але вони допомагають уявити масштаб розгортання національно-визвольної боротьби та чисельність озброєних захисників держави.
Детальніше про цей документ та інші нотатки з польової сумки Клячківського можна почитати у 14-му томі Літопису УПА.
УПА не мала єдиної форми, тому часто використовували і радянську, і німецьку, а потім чеську і польську
Характерною ознакою приналежності до УПА були шкіряні ремені з тризубами на пряжках, шапки-мазепинки, петлюрівки з тризубами та нашивки-зубчатки червоного кольору на комірах.
Завдяки цим елементам на чорно-білих фото епохи повстанців здається, ніби єдину форму вони таки мають, але насправді це не так. Її було ніде шити і завжди бракувало коштів на те. Щось, звісно, шили, але це були прості полотняні мундири і масштаби таких підпільних виробництв не могли покрити загальну потребу у формі.
У межах одного підрозділу упівці старалися носити одяг одного штибу – чи то німецьку, чи то радянську форму, чи й потім стрій поліцаїв. Словом, той, який вдавалося здобути і якого було більше. Цей фактор поміж інших зумовив те, що бійців УПА часто приймали за учасників інших збройних формувань.
У 1944-му командування груп УПА на Волині видало розпорядження про наведення одноманітності в одязі та зняття будь-яких ворожих розпізнавальних форм, однак на той час це питання вже не мало актуальності – тоді ж почалися тотальні переслідування та винищення руху опору. Ті, кому вдалося врятуватися, йшли у глибоке підпілля і відсутність єдиної форми навіть сприяла порятунку.
У книзі Володимира В’ятровича, Руслана Забілого, Ігора Дерев’яного та Петра Содоля “Книга УПА. Історія нескорених” добре можна роздивитися стрій повстанців.
Ще одна книга, яка допоможе оживити образи упівців – “#Моя УПА”, Любові Загоровської. У ній зібрані спогади 39 учасників національно-визвольного руху. На сторінці кожного спогаду є QR-код з посиланням на аудіозапис із голосом того, хто розповідав авторці свою історію.
Українська повстанська армія була озброєна переважно стрілецькою зброєю, більшість з якої була трофейна
Повстанці завжди відчували брак зброї, адже могли воювати лише тим, що затрофеїли.
Історик Володимир Бірчак вважає, що найпоширенішими видами озброєння в УПА були:
- гвинтівки та карабіни (російські системи Мосіна зразка 1891/1938 р. та самозарядна гвинтівка СВТ-40; німецькі системи Маузера та самозарядна гвинтівка G-43(W) конструкції Вальтера та інші);
- пістолети-кулемети (радянські ППД 34/40, ППШ-41, ППС-43, німецькі МР-35 конструкції Бергмана та МР-40; угорський 39М, 43М);
- ручні кулемети (російський ДП-27 системи Дехтярьова, німецький MG-34, угорський 31М «Солотурн»);
- револьвери та пістолети (російський револьвер системи Нагана зразка 1895/30 та пістолет ТТ зразка 1930/33 р.; німецькі Р-626 системи Браунінга, Р-38 системи Вальтера, Р-8 системи «Парабелум»);
- ручні гранати (російська РГ-42, Ф-1; німецька М-24 та М-39)
- гармати та міномети (гармати калібру 37-76 мм, 76 мм; міномети переважно 50-120 мм).
Радянська пропаганда регулярно заявляла, що нацисти постачають зброю повстанцям, однак це неправда. Для нас в історії Українська повстанська армія лишається прикладом того, як з вкрай обмеженими можливостями артилерії, головно розрізненою стрілецькою зброєю та відсутністю засобів зв’язку – але маючи мотивацію та єдину мету – можна організувати армію, яка успішно чинитиме опір кільком регулярним збройним формуванням.
Про зброю УПА можна почитати у книзі укладача Вахтанга Кіпіані “Зродились ми великої години… ОУН УПА Історична правда”.
Останній розстріл упівця був здійснений у 1989 році, за два роки до проголошення Незалежності України
Звучить сюрреалістично, чи не так? У часовому проміжку це так близько від нас, що буквально по спині тягне холодом – всього 36 років тому.
Це сталося в СІЗО КДБ в районі метро Арсенальна в Києві. Страчений – Іван Гончарук, волинянин, учасник УПА, який наприкінці 40-х вже був засуджений за участь у боях проти НКВС та відбував покарання на Колимі. Добрий і миролюбивий за спогадами односельців Гончарук був звинувачений у численних вбивствах мирного населення. В архівах СБУ нині зберігається 7 томів кримінальної справи чоловіка, 6 з них – з проваджень, відкритих вже у 80-х роках. У них – жодних прямих доказів, жодних чітких свідчень.
Історикиня Леся Бондарук, яка досліджувала справу Івана Гончарука і написала за нею книгу, вважає, що чоловік став ідеальною мішенню для пропагандистської машини. В Україні саме назрівала перебудова, починалися національно-демократичні перетворення суспільства. Колишній упівець на той час жив у Харкові (а це дозволяло надати справі всеукраїнського розголосу). Йому скасували вирок, за яким він вже відбув покарання і наново звинуватили в участі у групі Фадея “Збруча” Бродовського, яка боролася з радянськими спецслужбами та їх агентами.
“Обвинувачі поновили справу “по вновь открывшимся обстоятельствам”. Цими обставинами були дві заяви. Перша – жителя рідного села обвинуваченого Грудки Миколи Найдича, який заявляв, що у 44-му Гочарук побив його матір і вона померла. Друга звинувачувачка, головна по справі, це Анна Шептур, донька донощика Антона Шептура, якій на час вбивства її батька було 12 років. Вона опиралася на слова померлої матері, якій нібито в селі сказали, що Гончарук – вбивця“, – каже Леся Бондарук.
Вини чоловіка не довели у жодному випадку – доказів не було, а ті свідки, які говорили, посилалися на те, що десь колись чули чи підозрювали.
“Один із повстанців з села Грудки відмовився свідчити проти Гончарука і покінчив життям самогубством. На суд свідчити привезли колишнього повстанця із Сибіру, який відсидів. Другого місцевого, який висловився проти Гончарука, залякали. Третім був Іван Кошель із Дніпропетровської області, який був в УПА недовго, навіть не в одному загоні з Гончаруком. І він ходив і показував: отут ми вбили подружжя, отут ми спалили школу… Тобто він розказує, як вбивав, і йде як свідок, а Гончарук, який каже, що цього не робив, йде як обвинувачений“, – розповідає Леся Бондарук.
Зрештою Іван Гончарук за версією слідства став посібником у кількох десятках вбивства і скрізь він нібито “стояв на чатах”.
19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій підписав смертний вирок чоловікові. Виконали його 12 липня 1989 року. Ці два роки він сидів у камері смертників у Луцькому СІЗО і сподівався на помилування. Місце захоронення тіла досі невідоме.
Детальніше про справу ви можете прочитати у книзі “Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець” Лесі Бондарук.
https://life.pravda.com.ua/society/dobirka-knig-ta-cikavih-faktiv-pro-upa-310833/
peredplata
