«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»

«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»Ірина Жуковська, донька великого чернівчанина, історика та громадського діяча, який жив у Франції, вперше приїхала у рідне місто свого батька.

З пані Іриною ми спілкуємося в одному з готелів у центрі Чернівців. Донька академіка Аркадія Жуковського розмовляє українською з дуже сильним французьким акцентом. Вона зберегла прізвище батька (та й обличчям схожа на нього), але там, у Франції, вона – Ірен Жуковскі (Irene Jucovcki). І за зовнішнім виглядом – типова француженка: оригінальні прикраси, капелюшок, сумочка… Після смерті батька Ірині тепер не буде з ким розмовляти в Парижі українською, але вона намагатиметься цю ниточку, нехай і тоненьку, що пов’язує її з Україною, не розірвати: хоче привезти до Чернівців своїх дітей, які жодного слова українською не знають.

– Ви вперше побачили Чернівці. Хоча, певно, батько розповідав Вам про своє рідне місто?
– Він мені оповідав, як він ішов до своєї школи, з братом і сестрами, як вбирав черевики. Бо в тому часі не всі діти мали черевики, як він. Напевно, родина мого батька не була бідною. Він дуже любив школу. Все життя розмовляв українською, також добре знав німецьку, румунську. Але якою мовою навчався у школі – не знаю. Чернівці мені дуже сподобалися. Трішки виглядає, як Відень.
— Хотіли би ще раз сюди приїхати – вже на довший час?
– Звісно. І точно приїжджатиму на могилу батька. Хочу привезти також своїх дітей – сина та доньку. Тібу зараз 22 роки, він закінчив два роки Вищої комерційної школи у Парижі. Зараз має паузу, вже встиг попрацювати в банку. Доньці Кароліні – 16, вона живе у Німеччині, у Гамбурзі – зі своїм батьком. Навчається у міжнародній школі. Мій перший чоловік – француз іранського походження, другий – німець, зараз я розлучена.
– Якою мовою Ви спілкувалися з батьками?
– Тільки українською. Моя перша мова – українська. Тато дуже хотів, аби я знала його рідну мову. І коли пішла у французький садочок, то вчила французьку, потім продовжувала її вивчати у початковій школі. Мої батьки пояснили вчителям, яка в мене ситуація.
– Ваша мама – теж з України?
– Мама Тереза – українка, народжена вже у Франції. 16 років тому вона померла… Моя бабуся, мамина мама, була з Галичини. Батьки познайомилися в Парижі, на українській вечірці у 1954 році. А в 1958-му одружилися. Їхній шлюб тривав 40 років. Кажуть, що за кожним великим чоловіком завжди стоїть жінка. У випадку тата це була мама. Дуже уважна і любляча жінка, сповнена радості життя. Вона була особистістю, яка випромінювала красу, елегантність, доброту. Вона була дуже душевною і розуміла сенс людських стосунків. Мама народилася в Парижі, проте тато зумів передати їй свою любов до України. Мама обожнювала і батька, і роботу, якою він займався.
– Як тато називав Вас?
– Іруся. Ніколи не називав інакше. Так само і мама. А для французьких друзів і колег я – Ірен. Мама називала тата Кадик, він її – Тереня. Я батька теж татом ніколи не називала – тільки Кадиком, так змалечку. І він це дуже любив.
– Що пам’ятаєте зі свого дитинства?
– Коли я мала сім років, тато презентував незвичний як для дівчинки подарунок: електричний поїзд із заводним механізмом. І ми з батьком гралися ним регулярно. Він змайстрував з картону гараж і станцію. Також він подарував мені дерев’яні шашки, і ми грали. Я це завжди зберігаю і показую дітям. Пам’ятаю, як ми прогулювалися парком або лісом, тримаючись за руки. Вечорами він розповідав мені грецькі і римські міфи, про амурні історії грецьких богів і богинь. Мама теж любила це слухати. Коли ми їхали на море, тато будував величезні замки з піску. Зазвичай, під час канікул, якщо ми зустрічали на вулиці кота, ми приносили для нього їжу. У мене було дуже балуване дитинство, але виховання – досить суворе. Зізнаюся: принциповість батька мене інколи виводила із себе, проте ніколи не робила мені зла.
– Традиції вдома були французько-українські?
– Ні, повністю українські! Пам’ятаю, коли була маленькою, до нас приходили колядники з української громади в Парижі. На вихідні я ходила у недільну школу при греко-католицькій церкві. Ми там святкували Різдво, готували виставу. На Великдень читали вірші напам’ять, виступали перед батьками.
– Ірино, якими були останні роки життя Аркадія Жуковського?
– Ще навіть 88-річним він кожен день їздив у Наукове Товариство Шевченка у Сарсель. Прокидався о пів на шосту ранку. Там працював до обіду й повертався додому. Жив зі своїми котиком і песиком. А одного разу по дорозі у нього стався серцевий напад. І з того часу він вже майже не виходив з дому, працював. Він не хотів йти до будинку престарілих, і ми з ним домовилися, що я винайму для нього доглядальницю. Але він міг собі давати раду – пересувався квартирою з маленьким візочком. Сабріна, жінка, яка за ним доглядала, допомагала йому, варила їсти, у спеціальному кріслі вивозила його на прогулянку. Я дуже часто його відвідувала.
– В останні місяці свого життя, коли у нас відбувалися такі трагічні події, він мав свідоме розуміння того, що сталося в Україні?
– Був при повній свідомості ледь не до останніх днів. Тато весь день дивився лише інформаційні канали, читав українські та французькі газети. За подіями на Майдані слідкував ретельно, потім – за тим, що робилося на Сході України. Коли він бачив Путіна, то тільки злі слова казав. Я всі ті злі слова, до речі, теж знаю українською. Навіть моя родичка-француженка цих слів також навчилася – і про Путіна, і про проклятих москалів.
– Аркадій Жуковський останніми роками спілкувався з українцями?
– Ніхто ним не цікавився – я можу так сказати… Ніхто не приходив. Лише одна людина була близькою до нього – це владика Борис Гудзяк, єпископ УГКЦ для українців Франції. Коли владика Гудзяк вперше приїхав до Парижа, здається, восени 2012 року, то одразу приїхав до мого батька додому. Я тоді якраз при цьому була. Він дуже гарно з батьком поговорив. І коли Аркадій Жуковський помер, 2 жовтня, то мій перший телефонний дзвінок був саме до владики Бориса. Це – людина, до якої я маю повну довіру. Тато був добрим, багатьом допомагав. Він був щирою людиною. Люди ж, яким він допомагав, цю допомогу отримали і його забули…
– Але ж в Парижі – багато українців…
– Я навіть листа писала, щоби попросити допомоги у діаспори, та ніхто не відповів…
– Діти Ваші, певно, української, вже не знають…
– Не знають. Розмовляють французькою, німецькою та англійською. Так склалися обставини… Мені було дуже важко: двоє дітей, два шлюби, кар’єра. Я працювала у Парижі в інтернаціональній аудит-фірмі. Потім жила у Гамбурзі. Згодом п’ять років утримувала батька. Також ще зараз маю реабілітацію після важкої автоаварії, після якої навіть не могла ходити… Життя – нелегке. Крім того, не маю ані брата, ані сестри.
– Батько перед смертю заповів Вам поховати його у Чернівцях?
– Ні, ні. Ці речі були обговорені вже давно, ще за кілька років до його смерті. Він похований у родинному склепі Жуковських і Данілевичів на Руському цвинтарі. Данілевич – прізвище моєї бабці, мами батька. Я знаю його родовід. Маю багато старих фотографій вдома. Знаю всіх своїх вуйків та тіток. Колись їздила до Бухареста для зустрічі з Володимиром – братом мого тата, бо він не міг за кордон поїхати.
– Що Ви робитиме з квартирою, в якій жив батько, з його речами?
– Його квартиру ми продали вже давно. Щоби мати змогу винаймати зручніше помешкання для його пересування. Особисті речі тримаю у себе. Книжки всі вже запаковані і зберігаються у спеціальній фірмі – 50 коробок, приблизно 5 тисяч книг. Тут, у Чернівцях, я мала зустріч з ректором Чернівецького університету Степаном Мельничуком, і він сказав, що спробує отримати дозвіл на перевезення книг до Наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
– Думаю, що й у Франції життя Жуковських складалося не завжди гладко?..
– У 1960 році, коли моя мама була на п’ятому місяці вагітності, у Франції з офіційним візитом перебував Микита Хрущов. І генералу де Голю він дав чорний список, в якому значився і мій батько. А це означало, що тато мусив бути відісланий на шість тижнів до Корсики, до спеціальної резиденції… А потім, вже у 1968-му, йому повідомили, що він може отримати громадянство. Навіть наше ім’я поміняли – так покрутили, що ніхто не міг його прочитати. У вільній країні жили начебто, проте тато часто був контрольований французькою поліцією, яка приходила до нього, викликала як націоналіста. Навіть після того, як дали громадянство.
– Чим займалася Ваша мама?
– Працювала у паризькій фірмі. Вона була цілком інтегрована у французькому світі. Батько мав щастя мати таку дружину, яка його у всьому розуміла. Вона була близька до всіх задумок батька, завжди допомагала, сприяла. Коли, наприклад, приїжджав хтось із дисидентів з України і приходив до нас (я була мала, але пам’таю це), то мама намагалася якнайкраще показати їм Париж.
– А яка у Вас освіта?
– Я – економіст, мій профіль – бізнес-фінанси. У Парижі зараз працюю як консультант, індивідуально. Фінансовий аудит – допомога фірмам.
– Про що Ви спілкувалися з татом в останні дні його життя?
– Коли я приходила, ми сідали поруч, він тримав мою руку. Ми спілкувалися тільки українською. А якщо обговорювали якісь французькі події, то могли перейти на французьку. Між мною і батьком був дуже тісний зв’язок. Він мені часом телефонував уночі, і я точно в ці години не спала… В останній день він уже не говорив. Але останні його слова були про Україну. І ще кожен вечір він молився українською. Лише коли я приїхала до Чернівців, зрозуміла, як важливо було для нього бути похованим у рідній землі… Я це по-справжньому відчула лише тут. Я дуже хочу, щоб у Чернівцях, у школі, де тато вчився, встановили йому меморіальну дошку.
– Якщо кількома словами описувати Аркадія Жуковського, яким він був?
– Це – людина, яка весь час працювала. Для нього не було дня без праці. Потім – звірятка. Він завжди носив рис у кишені, щоби дати голубам. У Франції годувати тварин заборонено, то ми мали з цим проблеми. Далі – котики. В НТШ їх було повно! Тато купував їм м’ясо. З мамою вони мали собаку. Ці звірятка були дуже важливі для батька. А ще він любив гратися …з мовами: одне слово скаже так, інше – вже так. Російською ніколи не спілкувався. Він був щирою людиною. Й енергійною. Його доглядальниця могла би про це багато розповісти… Він називав її ангелом. А вона не звикла, що її так називають, і якось каже мені: «Ірино, я вашого батька не можу забути…» Тато вдома завжди був переді мною з книгою в руці, або за написанням тексту, або з підготовкою до конференції. Трудоголік – ще той! І хоч насправді він був непростою людиною, я повинна визнати, що завжди ним захоплювалася.

Наталія ФЕЩУК, “Чернівці”.
Фото автора та з архіву Ірини Жуковської

«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»
«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»
«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»
«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»
«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»
«Тато був єдиною людиною, з якою я розмовляла в Парижі українською…»