Щороку третьої неділі травня мільйони українців, на Батьківщині й у діаспорі сущих, традиційно вшановують пам’ять співвітчизників, закатованих упродовж майже 70-річного панування в Україні злочинної окупаційної московсько-комуністичної влади.
Десятки тисяч небайдужих людей, передусім мешканців Києва і прилеглих до столиці районів, за покликом сумління беруть цього дня участь у жалобних заходах, що відбуваються в Національному культурно-історичному заповіднику «Биківнянські могили». Серед них – представники партій і громадських організацій державницького спрямування, очільники українських церков, дослідники причин і наслідків комуністичного терору. А також – діти, онуки і правнуки тих, хто за вироком судів чи позасудових органів – «особливих нарад», «трійок» і «двійок» – були замордовані у сталінських катівнях або загинули від непосильної праці, голоду й холоду в численних концтаборах на «вєлікіх стройках камунізма».
Саме біля Биківнянських могил теплого травневого дня років п’ятнадцять тому випало мені познайомитися з мешканцем Борисполя Олександром Котком. Незважаючи на похилий вік, приїхав пан Олександр до місця скорботи і пам’яті вшанувати свого батька Котка Сергія Васильовича, вбитого на 40 році життя комуністичними песиголовцями в листопаді 1937 року. Після розстрілу в тюремному підвалі його тіло було перевезене в сосновий ліс неподалік с. Биківня й закопане (а не поховане з дотриманням усіх традиційних ритуалів) в одній з багатьох траншей. Ці ями стали безіменними братськими могилами для майже двохсот тисяч людей, розстріляних енкаведистами у київських тюрмах упродовж 1937-41 років.
Хто ж такий Сергій Котко, які злочини скоїв, за які провини було йому винесено смертний вирок? Мені вдалося ознайомитися з деякими документами, що проливають світло на долю цієї людини. А в ній, як у краплині роси, віддзеркалюються трагічні сторінки української історії. З’ясувалося, до дня арешту С. Котко сумлінно працював бухгалтером у бориспільському банку, вільний час віддавав праці у власному господарстві. Не був ні злодієм, ні грабіжником, ні хабарником. Як людина інтелігентна, освічена й патріотична, користувався повагою земляків. Належав до числа тих бориспільців, хто пам’ятав про свій козацький рід, мав загострене почуття справедливості і невгамовний дух. Ось що сказано про С. Котка в документах, копії яких роздобув його син.
Витяг із протоколу засідання «трійки» при Київському обласному управлінні НКВД УРСР (нагадую: «трійка» – позасудовий репресивний орган, існування якого не було передбачене чинною Конституцією) констатує розгляд «справи №1970 Бориспільського РУ НКВД за звинуваченням (прошу звернути особливу увагу!) українця, хлібороба, колишнього офіцера петлюрівської армії». Далі перераховано «злочини» Сергія Котка без жодних подробиць: «проводив контрреволюційну роботу проти існуючого ладу, вихваляв петлюрівський лад, заявляв, що готовий зі зброєю в руках боротися за Самостійну Україну, жалкував, що в 1918-1919 роках бориспільці не виступили дружно на заклик Петлюри». З огляду на перераховані звинувачення «трійка» у складі начальника обласного управління НКВД, прокурора і секретаря обласного комітету комуністичної партії постановила: «Котка С. В. розстріляти, особисте майно – конфіскувати».
Обвинувальний вирок містить показання свідків, які підтверджують факти «контрреволюційної» діяльності Сергія Котка. Зокрема, якийсь К. Ситник свідчив, що Котко С. В. казав: «Помилку ми зробили 1919 р., що не виступили одностайно на заклик Петлюри. А зараз знищити більшовицьку владу і вирвати Україну з московського ярма набагато важче. Хоча це станеться неминуче!»
Хіба не заслуговує нашого схвалення й захоплення непереборний історичний оптимізм Сергія Котка?! Адже в чорні часи жорстокої диктатури московських окупантів він беззастережно вірив у державну волю і щасливу долю нашої улюбленої Вітчизни. Й не боявся говорити про це землякам. Але серед них знайшовся підлий зрадник, який написав на патріота донос до Бориспільського РУ НКВД і цим погубив безвинну людину.
Витяг з акту розстрілу Котка С.В. безпристрасно фіксує: «Постанову трійки КОУ НКВД УРСР виконано 13 листопада 1937 року о 23 годині». Довідку про посмертну реабілітацію батька, в якій містилася також інформація про причину смерті і її правдиву дату Олександр Котко отримав з Генеральної прокуратури України лише на початку 2000 року.
Хоча ще далекого 1962 року, в часи «хрущовської відлиги» Київська обласна прокуратура у відповідь на запит Олександра Котка про батькову долю ( адже про нього ніхто нічого не знав довгі 25 років) надала довідку – як бачимо, брехливу – про те, що буцімто Сергій Котко був засуджений «за злочинну діяльність» лише на 10 років «без права листування». А причиною його смерті, що нібито настала 28 листопада 1942 року, була хвороба серця. Щоб приховати від народу страхітливі масштаби комуністичного терору 1937-38 років, до якого були причетні (отже мали б понести відповідальність) посіпаки «вождя», серед них Микита Хрущов і вся кремлівська кліка, тодішня влада свідомо вводила в оману членів родин репресованих, вказуючи в документах вигадані дати смерті від неіснуючих хвороб.
Згодом комуністи вчинили ще одну наругу над пам’яттю знищених ними людей. У часи «перестойки», коли київська громадськість стала відкрито говорити правду про масові поховання жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі, влада встановила на одній з галявин кам’яний пам’ятний знак. З написом: «жертвам німецьких фашистів». Як це завжди робили інтернаціонал-соціалісти, вони й цього разу намагалися перекласти відповідальність за свої злочини на інших. У даному разі – на націонал-соціалістів, своїх ідеологічних братів і колег з людиновбивства. Проте наприкінці 1980-х, приперта до ганебної стіни «залізними» аргументами (архівні документи, показання свідків, результати розкопок) активної громадськості, очолюваної жителем Броварів Миколою Лисенком– людиною надзвичайно енергійною, цілеспрямованою і наполегливою– тодішня влада змушена була ганебно відступити. Однієї темної ночі фальшивий напис на камені було стерто, натомість викарбовано правдивий.
З книги М. Роженка та Е. Сохацької «Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства» можна довідатися, що в один день з Сергієм Котком у Лук’янівській тюрмі було розстріляно ще 47 осіб. Серед них – двоє його земляків. Це мешканці сіл Бориспільського району: Феодосій Корнійович Гапон (с. Рогозів) та Іван Якович Тур (с. Іванків). Отже, людиновбивчий механізм репресій, запущений в дію ініціатором перманентного державного терору Леніним, з різною інтенсивністю безупинно функціонував при всіх його наступниках.
Чому масове людиновбивство набуло величезних масштабів у період 1937-1939 років? У середині 1930-х років сталінська банда, щоб остаточно узурпувати владу, вирішила не тільки назавжди позбутися всіх конкурентів, незгодних і критиків у компартійному середовищі, але й провести тотальну «чистку суспільства від елементів, неспроможних будувати соціалізм». І запровадити в СССР деспотичний тоталітарний режим. Масовий державний терор мав далекосяжні цілі: на багато років насадити у совєцькому суспільстві атмосферу всеосяжного страху, постійних підозр, взаємної недовіри, невпевненості у завтрашньому дні, тупої, пасивної покори і ницого, догідливого пристосуванства. А також примусити десятки мільйонів осіб боятися незалежно думати, вільно говорити, шукати причини свого жалюгідного становища, аналізувати соціально – економічні й духовно-ідеологічні процеси, самостійно робити висновки про політичну ситуацію в державі й давати правдиві оцінки діям влади. Натомість заставити людей щодня переймається тільки однією думкою: як вижити. І цим привчити їх, заляканих, затурканих, позбавлених можливості вільнодумства, честі й гідності, до безвідмовної, тваринної підлеглості «улюбленій» і обожнюваній владі, до беззастережного виконання всіх її розпоряджень. Тобто стояла стратегічна мета: знищити паростки громадянського суспільства, перетворивши соціум на стадо. У наш час схожі процеси у різних формах відбуваються на Московщині й у КНДР.
Саме з цією метою 1937 року на найвищих урядовому й компартійному рівнях було ухвалено низку таємних постанов, відповідно до яких винищенню шляхом негайного розстрілу і запроторення до концтаборів підлягали мільйони людей. Москва встановлювала плани не тільки щодо кількості тонн виробленої продукції (буряків, пшениці, вугілля, металу), але й щодо кількості людей, які підлягали репресіям, і розсилала їх у «союзні республіки». Республіканське керівництво розподіляло цю кількість по областях, області – по районах. Як бачимо, при «соціалізмі» вся діяльність держави, у тому числі у сфері людиновбивства, здійснювалася на планових засадах. Злочинна планова більшовицька політика геноциду не має аналогів у світі!
Для реалізації терористичних кремлівських планів в Україну на посаду шефа республіканського НКВД був присланий відомий садист І. М. Леплевський. То був один із найлютіших представників енкаведистської зграї скажених псів сталінщини. Про його заслуги в боротьбі проти «ворогів народу» свідчили нагороди: два ордени Червоного прапора та один Червоної зірки. В Україну Ізраїль Мойсейович приїхав з особливими повноваженнями особисто Сталіна та Єжова. Перше, що він зробив—провів «чистку» в центральному апараті Київського НКВД. Декілька десятків керівних енкаведистів– ставлеників колишнього наркома В. Балицького були звинувачені в низці злочинів, передусім у підготовці «фашистського заколоту» і негайно розстріляні. Ворогом народу був оголошений також Балицький. Проте його чомусь не розстріляли, а лише запроторили до концтабору. Там «вірного ленінця і залізного більшовика» зарізали такі, як і він сам, професійні душогуби.
Успішно виконавши за «рекордно» короткий термін сталінський план з людиновбивства (за три місяці 8000 українців було невідкладно розстріляно, а 20800 –запроторено до винищувальних таборів, звідки ніколи ніхто не повернувся) Ізраїль Леплевський, як «справжній більшовик-ленінець, нещадний до ворогів партії і народу», вирішив, що цього замало. Тому аж 4 рази просив високе московське керівництво збільшити плани репресій щодо українців. З такими самими проханнями до Сталіна – нібито від імені трудящих– зверталися Центральний комітет, обкоми й райкоми компартії України. Звісно, щоразу такі побажання «українських» комуністів невідкладно задовольнялися Кремлем. Адже між республіками, областями й районами розпочалося «соціалістичне змагання» — хто швидше викриє і знешкодить більше ворогів народу. З цією метою всіляко заохочувалося донощицтво і «стукацтво». Не тільки комуністи і комсомольці, але й шмаркаті піонери були зобов’язані писати доноси на колег, друзів і сусідів. «Чевоногалстучні» юні ленінці за прикладом Павлика Морозова з радістю «доносили» на своїх батьків і вчителів! І цим назавжди ламали їхні (а також свої) долі.
Про масштаби комуністичної політики масового терору свідчать офіційні дані. Якщо за першу половину 1937 року в Україні було розстріляно лише 264 особи, то вже впродовж другої половини того року і весь наступний 1938 рік було закатовано понад 120 тис. людей! Декілька мільйонів українців загнано до численних сибірських концтаборів, звідки вони ніколи не повернулися.
Жертвами сталінізму стали найпорядніші, найосвіченіші, найпатріотичніші наші земляки. Знищувалися люди найпродуктивнішого віку, переважно чоловіки. В Україні практично не залишилося родини, якої б велике горе не торкнулося своїм чорним крилом. За вказівкою Леплевського людей хапали без дотримання будь-яких юридичних формальностей: санкції прокурора, висунення конкретних обвинувачень (бачимо це на прикладі Сергія Котка). Заарештованих з метою визнати вину й належність до антирадянських організацій (фашистських, троцькістських, націоналістичних, терористичних тощо) по-звірячому били, нещадно катували, калічили, позбавляли їжі і сну. Антиукраїнську політику Кремля щодо цілеспрямованого винищення нашого народу без перебільшення можна назвати геноцидом, якому ніколи не повинно бути ні забуття, ні прощення! Тодішня компартійна преса по-холуйськи вихваляла «невтомну діяльність вірного учня Сталіна, відданого більшовика Ізраїля Леплевського». За винятково високі «досягнення» в душогубстві цей сатана отримав ще й орден Леніна (адже боровся проти ворогів партії по-ленінськи!) і звання «заслужений чекіст», яке присвоювалося найбільш кровожерливим сталінським шакалам.
Нині дехто з «лівих», визнаючи факти жахливих політичних репресій у часи сталінізму, називає їх викривленням загалом правильної політики побудови «світлого майбутнього». На підтвердження своєї тези ці особи вказують на те, що серед репресованих траплялися й комуністи. Так, це правда: за вказівкою Сталіна Леплевський наказав оголосити ворогами народу й розстріляти першу п’ятірку керівників усіх областей і районів, здебільшого членів ВКП(б). Але така вже була злочинна природа компартії: безжально знищуючи мільйони антикомуністів чи просто позапартійних, далеких від політики людей, вона час від часу била залізним кулаком саму себе по вузьколобій догматичній голові. Очевидно, щоб та, як казав «вождь і учитель», не «паморочилася від успіхів».
1938 року після погрому України І. Леплевського перевели до Москви. Через деякий час заарештували (звісно, без санкції прокурора) і вкинули до катівні. Цікава деталь: заступником генерального прокурора СССР на той час був його старший брат Гершко Мойсейович Леплевський. Не витримавши лютих побоїв і багатогодинних страхітливих катувань, понівечений, закривавлений, жалюгідний, ледь притомний Ізраїль зізнався в усьому, чого від нього вимагали кати-слідчі, вчорашні колеги: що він активний член підпільних терористичних організацій – фашистської і троцькістської- та агент розвідок багатьох держав. Під тортурами, коли від нього вимагали назвати імена спільників, заявив, що не хтось чужий, а саме рідний брат Гершко завербував його до антирадянської організації. Замість покаятися перед смертю за страхітливі злочини проти українського народу, кат і душогуб дуже жалкував, що мало люду винищив в Україні. У липні 1938 року «вірного сталінця, чесного більшовика, заслуженого чекіста» розстріляли. Гершко Леплевський ненадовго пережив свого молодшого брата.
У книзі спогадів Микита Хрущов писав: приїхавши 1938 року з Москви до Києва, щоб як новообраний (насправді-призначений Сталіним) перший секретар ЦК республіканської компартії керувати УРСР, він застав тут жахливу ситуацію. Винищення людності було таким величезним, неначе Україною декілька разів пройшла дика монголо-татарська орда. Точна кількість жертв комуністичного терору, мабуть, ніколи не буде встановлена. Той же М. Хрущов на ХХ з’їзді компартії повідомив, що тільки за період з січня 1935 по червень 1941 року в усьому СРСР було репресовано 19 млн. 840 тис. осіб. Проте дослідники стверджують: насправді в той період у совєцькій імперії репресій зазнали понад 40 млн. людей.
Нещадний фізичний терор, а також довготривала тотальна комуністична пропаганда – терор ідеологічно-духовний– призвели до світоглядної, психологічної і морально-етичної деформацій, до викривлень свідомості й розумового затьмарення значної частини суспільства. Результатом жорстокого зомбування декількох поколінь– цілеспрямованих впливів на розум, свідомість і підсвідомість десятків мільйонів людей–стало формування, за словами компартійних ідеологів, нової історичної спільноти–«савєцкава челавєка» або, як стверджують західні політологи й історики, – «гомо совєтікуса. Просто кажучи, совка. Тобто, московсько-комуністичний тоталітарний режим конвеєрним способом штампував цілковито аморальних осіб з роздвоєною, навіть розтроєною, шизофренічною свідомістю (думають одне, кажуть друге, а роблять третє), позбавлених історичної пам’яті, достеменних, глибоких знань, вільних від докорів сумління (пройдисвітів і босяків, схильних до брехні, свавілля, насильства, грабунків, шахрайства, ошуканства тощо). Зате впевнених у власній винятковій зверхності щодо інших людей, сповнених скаженої ненависті й лютої злоби до всіх, хто не поділяє дорогих, єдино відомих їм дикунських, московських «цінностей». Агресивний московсько– імперський шовінізм совків, підігрітий тупою заздрістю, спрямований не тільки на окремих осіб, але й проти багатьох народів, які без «пролетарських революцій», комуністичних диктатур, «мудрих вождів» і кривавих репресій проти «ворогів народу» створили демократичні, заможні, соціальні держави. Зазомбовані кремлівською брехнею совки (не усвідомлюючи, що гниють у смердячій московській баюрі, а не живуть по-людськи), завжди готові у будь-якій точці земної кулі проливати кров за атєчество, рідну партію (не важливо, яка її назва), владу, царя (генсека чи прєзідєнта), «правильну» віру (хоча всі вони атеїсти–сатаніти), й силоміць насаджувати близьким і далеким народам свій дикунський спосіб життя і гнилу ідеологію «рускава міра».
На жаль, Україна ще й досі не подолала жахливих наслідків совєцько – комуністичного минулого. Яскравий доказ цього – слова, вчинки і діяльність (а також злочинна бездіяльність) багатьох представників сучасної «української» політичної «еліти»- ментально наскрізь совківської, аморальної, брехливої, шахраюватої, ненаситно-ненажерливої, грабіжницької, україноненависницької. Через це цілковито байдужої до насущних потреб українського народу і гострих проблем, що постали перед нашою державою –соціально-економічної, демографічної, духовно-моральної, національно-культурної, безпекової, оборонної тощо.
Складається враження: більшість нинішніх керманичів, незалежно від органів влади, де «працюють» і займаних посад,— не онуки і правнуки українців-жертв комуністичних репресій, а прямі нащадки й послідовники лютих катів і заклятих ворогів нашого народу. Адже бездарним урядуванням, псевдореформами, байдужістю до бід і страждань мільйонів українців, неспроможністю чи небажанням навести лад у державі, безупинною багаторічною собачою гризнею за владу, за «додаткові повноваження», за першість у владній ієрархії вони цинічно знущаються з нас. А також ганьблять перед цивілізованим світом Україну–нашу найдорожчу святиню. Замість мудро, відповідально й ретельно будувати і з великою синівською любов’ю плекати державу, щоденно примножуючи її багатства, могутність і славу, вони, використовуючи владу, злочинно збагачуються самі, підло розкрадають бюджетні кошти, цинічно торгують національними інтересами. Не відчуваючи ні страху, ні сорому, навіть в умовах московської агресії й великого народного горя за вкрадені в нас гроші споруджують на десятках гектарів дорогої української землі величезні, схожі на фортеці, палаці, вивозять за кордон награбовані кошти.
Поки злодії й мародери понад усяку міру злочинно збільшують власні статки (змагаючись, у кого дорожчі літаки, яхти, палаци, замки, твори мистецтва, автомобілі, колекції ювелірних виробів, годинники тощо і безсоромно купаються в розкошах, бісяться від уявної могутності і вседозволеності), чесні, працьовиті українці ледве виживають у бідності або вимирають від хвороб. Ті, кому пощастить, виїжджають на заробітки за кордон, де розвивають економіки чужих держав. Не маючи перспективи для самореалізації на Батьківщині, одна частина молоді, навіть освіченої, від безвиході морально деградує, інша – емігрує. Нація втрачає майбутнє. Ні на мить не забуваймо: за всіма негативними процесами, що відбуваються в Україні, пильно спостерігає одвічний ворог. Він дуже радіє з усіх наших проблем і невдач. Використовуючи свою численну агентуру, явну і замасковану, поглиблює і збільшує масштаби кризових явищ. Невже можновладці не бачать, яка страшенна, чорна грозова хмара нависла над Україною і нашим народом?!
Щоб запобігти національній катастрофі, істинні сини й дочки Вітчизни зобов’язані домогтися того, щоб скомпрометовані політикани були назавжди усунуті від влади. Засмальцовані, заяложені, навіть козирні тузи, королі, валети і дами (не кажучи вже про шісток) мають бути безжально викинуті на політичний смітник. За прикладом інших країн, здорові сили українського суспільства мають домогтися, щоб високопосадові злодії й корупціонери були притягнуті до юридичної відповідальності, суворо покарані за всі злочини й позбавлені награбованих статків. Адже найдостойніші представники минулих генерацій самовіддано, до загину боролися за Вільну Україну, а нинішнє покоління вибороло і відновило національну Соборну Державу саме для того, щоб у ній щасливо й заможно, за своїм прадавнім звичаєм проживав багатомільйонний український народ. Але аж ніяк не для того, щоб на рідній землі у своїй омріяній державі наш народ бідував і страждав від несправедливості, а на його шиї сиділа і жирувала зграя ненажерливих упирів, пихатих покидьків і спритних шахраїв-пройдисвітів.
Наше стратегічне завдання: якнайскоріше привести до управління державою найкращих, найгідніших представників нового покоління українців–людей патріотичних, добре освічених, професійно підготовлених, енергійних, працьовитих, високоморальних і безкорисливих, свідомість яких не отруєна московсько-комуністичною блекотою. Серед них не повинно бути пристосуванців і мажорів, за батьками й дідами яких тягнеться довгий шлейф тяжких злочинів проти нашого народу. На жаль, поки що не покараних.
Святий обов’язок нинішнього і майбутніх поколінь українців – знати правдиву історію рідного народу, радісні, драматичні і трагічні її сторінки. Ніколи не забуваймо: саме в умовах бездержавності та окупаційної антиукраїнської московської влади наша нація впродовж багатьох десятиріч зазнавала великомасштабних знущань: ідеологічних утисків, звірячих соціальних експериментів, голодоморів, жорстоких репресій, депортацій, моральних принижень і безперервних грабунків.
Щороку разом з нами в Національному культурно-історичному заповіднику «Биківнянські могили» закатованих комуністами українців вшановують посли США і Канади, чільні представники посольств Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини, деяких інших країн. Але жодного разу ніхто не бачив у Биківнянському лісі дипломатичних чи будь-яких інших офіційних представників Московії. Чи можна собі уявити, щоб щорічні масові жалобні заходи, що відбуваються десь на Московщині за участі керівників їхньої держави і дипломатів багатьох країн, завжди ігнорували офіційні представники України?!
Ми переконані: ігнорування Кремлем поминальних заходів зі вшанування жертв московсько-комуністичних репресій в Україні – це не тільки відвертий вияв хамської неповаги до світлої пам’яті всіх закатованих рідних і дорогих нам людей. Це ще й демонстративна зневага московської кліки до нинішнього покоління українців. Кремлівське шобло яскраво підтверджує цілковиту солідарність з усіма ворогами й лютими катами нашого народу-колишніми і нинішніми.
Анатолій Ковальчук,
онук репресованих українців —
Павла Ковальчука і Лавріна Зоренка,
учасник боротьби за Незадежність України у 20-му ст.,
Голова Київського ОВ Всеукраїнської
ГО «Євромайдан українського
народовладдя імені Героїв Небесної сотні»
Скільки дітей померло під час Голодомору в Україні
Документи, які ще не досліджувалися, дають підставу говорити, що половину загиблих під час Голодомору 1932-33 років становили діти. А це 3,5 мільйона.
На цьому наголосив директор Центру українознавства Київського національного університету Володимир Сергійчук під час Міжнародної конференції “Штучні голоди в Україні ХХ століття” у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, повідомляє кореспондент Укрінформу.
За його словами, дуже важливий показник – охоплення учнів початковою школою, яка була обов’язковою. Проаналізувавши цей процес, можна визначити, скільки дітей шкільного і дошкільного віку були знищені голодною смертю.
“Відповідно документу, який я знайшов у Черкаському архіві, 17 імен живих дітей записала вчителька, а 12 – вже були у сирій землі. І абсолютна більшість померла саме в 1933 році. В Петриківському районі на Дніпропетровщині майже половина дітей початкової школи не дожила до навчального року 1933-го. І про це є у постановах облвиконкомів – що в різних районах у вересні 33-го прийшло 44% дітей, 48%, 52%, у Козятинському районі найбільше – 66%”, – розповів Сергійчук.
За його словами, на Чернігівщині у 1938 році 99 сільських початкових шкіл не могли набрати перші класи – а до 33-го року у цих початкових класах навчалося до 50 дітей – і ще 55 семирічок не набрали першокласників.
“Ці цифри страшні. Вони говорять про те, що і у Чернігівській області майже половина дітей початкової школи вимерли. Це дає нам можливість робити розрахунки в цілому по Україні. Статвідділ Наркомату освіти 1932 року планував, що в 1833-му до початкової школи прийде 4,19 млн дітей. А прийшло на понад 800 менше. Це якщо вірити, що вони прийшли. Бо нарком Затонський, коли побачив взимку 33-го, що вимирають діти, дав команду провести по селах України облік дітей, які не ходять у школу, щоб загнати туди і менших дітей, яким ще не був час іти, і переростків, які з якихось причин не ходили до школи. Все для того, щоб була цифра 3,2 млн”, – сказав професор.
Він наголосив, що документи говорять про те, як підтасовувалася, фальсифікувалася статистика. Тому наш обов’язок сьогодні – дослідити всі документи. Бо вони, на жаль, у багатьох випадках не досліджені. Зокрема документи з Вінницької області чи документи з Київського архіву, які ніхто не аналізує.
“Якщо врахувати, що мінімальна смертність кожної вікової дитячої групи становила близько 200 тисяч, то якщо взяти навіть 15 років навчання, то дітей шкільного і дошкільного віку, які померли, буде десь 3,5 млн. А скільки літніх людей? Тобто те, що сказали німецькі дипломати, що оцінили демографи 30-их років – що це мінімум 7 чи 7,5 млн – відповідає дійсності. Але треба працювати з документами”, – підкреслив Сергійчук.
Водночас голова Асоціації дослідників Голодомору, професор Василь Марочко зазначив, що Голодомор у 1932-33 році накрив всю Україну і всі демографічні і статистичні звіти, а також відомча статистика фіксувала – щонайменше половина серед померлих є діти.
“Це невипадково, тому що це найбільш вразлива категорія, не придатна для виживання в екстремальних умовах. Діти до одного року вимирали фактично всі, тому вони і не з’явилися у 1938-му до школи. Категорія рік і чотири це фактично категорія суцільної смертності”, – сказав історик.
Він додав: щодо загальної кількості жертв, то за архівно-кримінальними справами начальника ЦСУ УСРР Асадкіна, а також за архівно-кримінальною справою найавторитетнішого демографа Арсена Хоменка, ми маємо понад 7 млн.
“Тому що за гіпотетичними прогнозами практикуючих статистиків 30-их років, на 1937 рік мало бути 35,6 млн, а перепис 1937-го зафіксував 27,9 млн – це без частин РСЧА, тобто армії і НКВС. Різниця – в 7,7 млн. Куди вони зникли?”- прозвучало риторичне запитання від Василя Марочка.
peredplata
