Чернівчанину Миколі Джуряку недавно виповнилось 87. У цьому віці не кожен з його ровесників ще може читати книжки. А він їх пише. Має феноменальну пам’ять, добрий зір, адекватне сприйняття і жагуче бажання довести початі справи до кінця. Високий, стрункий, жилавий – вік цього чоловіка, здається, непідвладний часові. Він з тих моцних хлопів, яких не гнуть вітри, не збивають з путі режими, ідеології, преференції. Якщо вже вижили у нелюдських умовах (а він по сибірах вижив!), то тримають удари до кінця.
Три книжки Миколи Джуряка «ОУН і УПА на Буковині: спогади, свідчення і матеріали про визвольну боротьбу» (кожна понад 900 аркушів, вагою понад 1, 5 кг) про ті непрості часи поповнили золотий фонд української документалістики. Це татанічна дослідницька робота про боротьбу вояків ОУН-УПА за волю і незалежність у Путильському, Кіцманському та Заставнівському районах. Лише для однієї книги про Путильщину Микола Джуряк збирав матеріали цілих 10 років…
А ще у нього є написані й інші книжки. А це сотні кілометрів пішки по селах, хуторах, інколи – по 2-3 рази в одну й ту саму хату – хоч пройшли роки, люди боялись розповідати правду про рідних, які воювали проти радянського режиму. Це понад 10 тисяч свідчень і майже стільки ж різних документів. Це ночі без сну і цілі дні в архівах СБУ. Знайомий Миколи Джуряка пожартував якось: «Чи думав ти, Миколо, коли тебе, босим по снігу енкаведисти до сільради розстрілювати вели, що колись будеш кабінетами та поверхами колишнього КДБ ходити?»
Звісно, що таке не могло навіть у страшному сні приснитися. Микола Джуряк на все життя запам’ятав чомусь інший – найстрашніший і знаковий сон у своєму житті. Ніби він, хлопчисько, стоїть з татом на високім горбі, аж раптом з-під ніг зривається величезний камінь, котиться униз і вдаряється у двері їхньої хати… Прокинувся від того, що хтось з усієї сили гупає у двері. Вибивши їх, до хати ввірвались озброєні люди у формі. Це були енкаведисти, вони перевернули у хаті все догори дном, знайшли у коморі дві гранати і почали допитуватись в дітей хто їх приніс… Відтак 13-річного Миколу Джуряка та ще двох менших братів роздягненими й босими вигнали надвір, його, найстаршого, погнали до сільради, по дорозі тягнули за вуха, били по голові та плечах прикладом.
Ні Микола, ні його брати ще не знали, що перед тим, як нагрянути до хати, їхнього тата – провідника УПА району Петра Джуряка ці самі військові вбили в горах. Він пізніше дізнається, що до місця, де переховувався тато, ворогів привів зрадник, що тато години дві підряд відстрілювався і був би втік через заднє вікно, та за стіною стояв москаль, який розстріляв його в упор… Що тіло тата спалили й уночі зарили в Усть-Путилі на цвинтарі, щоб ніхто не знав і не бачив, бо так москалі чинили з усіма повстанцями – замітали сліди, вбиваючи людей…
А тоді по дорозі до сільради один з конвоїрів копнув його, пацана, ногою і сказав: «Марш отсюда, беги домой…» Знали б вони, що хлопчина допомагав повстанцям, був зв’язковим, забили б на місці. Але Бог був милостивий до хлопця, який діяв обережно і жодного разу не викликав у ворогів, яких зустрічав, підозри.
Микола Петрович про свою участь у підпільній роботі вже зараз розповідає з легким гумором, каже, що штафетки запечатані сургучем з тризубом (записки) за адресою переносив у відрі…з кінським послідом, який нібито збирав по дорозі для тинькування хати. Коли його обшукували москалі, їм і в голову не приходило ритись, даруйте, у кінському лайні. Тим часом, син районного провідника УПА з позивним «Дуб-Смерека» був серйозним помічником вояків ОУН-УПА, щоб передати повідомлення, йому не раз доводилось, ризикуючи життям, долати по 17 і більше кілометрів до іншого хутора.
А потім були табори. Матір, Миколу та 2 його молодших братів відправили у Сибір. Їхали довго, вдень стояли в тупику, уночі рухались. Холод, голод, раз на тиждень відро води на 60 чоловік… Хто мав вижити – вижив, хто вмирав – викидали по дорозі. Менший брат Славко під час різкого поштовху вагона сильно вдарився головою у металевий болт і невдовзі помер.
Микола Джуряк повернувся із заслання на Буковину у 1959 році. Жити вирішив у Чернівцях. Облаштувався, завів сім’ю, вступив до КУНу, однак невдовзі розчарувався в окремих людях. Вирішив що може робити корисні для України справи, йдучи своїм шляхом. Не давала спокою думка про трагічне минуле його сім’ї, інших вояків ОУН-УПА. Часто снився тато і Микола Джуряк вирішив відшукати те місце, де енкаведисти зарили його в землю. Знайшов, впорядкував могилу, встановив пам’ятник. Почав досліджувати життя і боротьбу свого батька. Захотів про це написати. Але ж тато боровся не сам, значить, він мусить ославити життя його побратимів…
Так почалося дослідження, яке вилилося в друковане видання… Відтак друга, третя книги. Остання – про Заставнівщину. Книга вийшла, але за неї до кінця не проплачено видавництву.
Микола Джуряк багато разів звертався до голови Заставнівської райдержадміністрації Юрія Кітаря профінансувати тираж, але колишній інструктор Заставнівського ЛКСМУ, завідувач оргвідділу союзних робіт ЦК ЛКСМ Туркменістану, а нині член БПП «Солідарність» пан Кітар каже, що грошей на історичну книгу про героїв нема. Юрій Васильович не знайшов можливості долучитися і профінансувати видання книги про патріотів Заставнівщини, які віддали життя за те, щоб зараз і він сам, і такі, як він, мали посади і представляли українську владу.
Микола Петрович дуже переживає з цього приводу. Адже час йде, а борг видавництву не повернуто. Все життя він потратив на те, щоб зібрати матеріали про діяльність буковинських патріотів – вояків ОУН-УПА, які боролись за незалежність України, не шкодував на це ні сил, ні здоров’я, ні власної зарплати, а тепер вже й пенсії. Адже це не єдині його книги.
Не видані ще, але вже в комп’ютерній верстці, чекають своєї черги матеріали про діяльність ОУН-УПА у Вижниці, Глибокій, Кельменцях, Хотині, Чернівцях, Новоселиці… Кожна – не менше 800-900 сторінок, як у трьох попередніх. Так задумано автором. Книжки про героїв мають бути всі однакового формату. А ще у нього готова до видання книга про родовід Джуряків, який досліджував упродовж життя, на чимале видання зібрано народних рецептів, переважно з Путильщини, якими користується й сам, бо не дуже є прихильником усіляких пігулок.
Хто допоможе феноменальній людині, великому сподвижнику Миколі Петровичу Джуряку видати це глибоке історичне дослідження, цей неоціненний скарб – його книжки – у світ?
Людині – 87! Сил ані їздити, ані ходити, ані просити грошей більше нема. Та й не повинен він просити більше нічого ні в кого. Микола Джуряк свою справу зробив. Не історик, не вчений, не бізнесмен… Звичайний, пересічний громадянин. Навіть вищої освіти не має. Проте має інше – він українець, не за графою у паспорті, а за духом.
Висока нагорода Української православної церкви Київського патріархату, вручена йому у нинішньому році патріархом Філаретом, так і називається – «За жертовність і любов до України». Микола Петрович дуже дорожить цією нагородою.
У жовтні цього року до 76 річниці створення УПА дослідник визвольної боротьби ОУН-УПА на Буковині, колишній зв’язковий УПА на псевдо «Бук-Смерека» Микола Джуряк зробив ще одну, украй важливу справу – ініціював відкриття у Путилі пам’ятника провідникам ОУН і УПА, які загинули за волю народу в Буковинських Карпатах. У списку українських Героїв, імена яких викарбувані на встановленому пам’ятнику, найпершим значиться ім’я його тата – районного провідника ОУН, організатора УПА Джуряка Петра Івановича на псевдо «Дуб», якого саме на Різдво у бою на хуторі Ріжі, що на Усть-Путильщині, у 1945 вбили енкаведисти.
У Миколи Джуряка багато планів, він хотів би ще прислужитися Україні та людям. Та самотужки дедалі важче пробивати стіну байдужості до минулого, яке він закумулював у величезному власному архіві упродовж життя. Розповідаючи про це, колишній зв’язковий на псевдо «Дуб-Смерека» Микола Джуряк каже жартома: «Я сам спокійно не живу і людям не даю спокою».
Хто підхопить той його хрест правди, відтворення історичної справедливості і допоможе довести розпочату ним справу до кінця?
Анна МИКОЛАЙЧУК, журналіст
спеціально для БукІнфо (с)
Джерело http://bukinfo.com.ua/show/news?lid=108264
peredplata
