Лев Когут – незаслужено забутий захисник прав українців

 

Ми вже розповідали на сторінках «Часу» про одну із яскравих особистостей українського громадського, культурного і політичного життя Буковини початку минулого століття – Льва Когута. Адвокат, редактор і видавець, дослідник, який не за страх, а за совість відстоював права поневолених українців у королівській Румунії. Лев Когут навіть брав участь у Конґресі національних меншин Європи у Женеві в 1928 році, аби донести світу правду про те, як румунська влада насправді ставилася до українства в окупованій нею протягом десяти років Північній Буковині. Пропонуємо вашій увазі лише факти – спогади очевидців та публікації у пресі того часу.

Конґреси національних меншин Європи поміж двома світовими війнами відбувалися щороку – з 1925-го по 1938-ий. Основною їх метою було обговорення діяльности Ліги Націй у справі захисту національних меншин. Право на участь мали особи, які були членами національних партій меншости, але не належали до жодної провладної політичної партії держави, в якій проживали.

Українці брали участь у всіх конґресах, але найактивніше долучатись почали з четвертого, який відбувся у 1928 році. До того, на перших трьох конґресах як спостерігачі були присутні українці Польщі з Галичини. Саме такий статус, а не повноцінних учасників,  вони мали через незгоду з офіційними програмними засадами, оскільки вважали, що основним принципом діяльности має бути право націй на самовизначення, а не лише надання меншинам національно-культурної автономії. Проте, в ухваленому у 1927 році Статуті, остаточно закріпили, що конґреси не розглядають питання щодо можливих змін існуючих державних кордонів.

На четвертий Конґрес національних меншин Європи українці Румунії вирішили відправити і своїх представників. Як писав у газеті «Рідний край» її тогочасний редактор і видавець Лев Когут, «10 років минуло після завершення першої світової війни, а миру в Европі так і не настало. Европа роз’єднана як ніколи. Виснажена війною Европа збідніла, економіка впала, а до того ще й національне поневолення. Владна нація намагається будь-якими способами збільшити чисельність своєї національності за рахунок усіх тих відламків народів, які внаслідок війни опинилися в ролі національної меншости. І до економічної біди додається ще й невдоволення через нерівноправність, пригноблення одним народом іншого в межах окремої держави».

В умовах неприкритої колонізаційної політики, фальшування історичного минулого та примусової денаціоналізації всього українського румунська окупаційна влада жорстко обмежувала будь-які проукраїнські дії громадян, які «чомусь забули, що вони румуни». Саме цій ситуації делегати з Чернівців планували надати широкого розголосу.

«Що українці замешкалі в Румунії зі всіх національних меншостей в Европі найбільш покривджені, про це й говорити не треба. Ми це знаємо. Нас Українців у Румунії є до 1 міліона душ. Замешкує ця маса безпереривно мармарошську землю, північну і північно-західну Буковину, північну Басарабію, відтак цілим східним і полудневим пасмом Басарабії. А вся ця маса українського народу, осіла на цих землях від віків цілими століттями перед приходом Румунів, не має ані одної-однісінької української школи, помимо всяких міжнародних договорів, помимо виразних приписів державних законів Румунії. Мають отже українці з Румунії досить причин на те, щоб брати участь у Конгресі  зорґанізованих ґруп національних меншостей в Европі. Тому то й рішилися одинокі в Румунії зорґанізовані політичні ґрупи Українців: Українська Національна Партія й Українська Міщанська Партія в Чернівцях та тов. «Українська воля» вислати на цьогорічний конґрес своїх представників: п. п. Д-ра Володимира Залозецького і Д-ра Льва Когута.

На четвертий Конґрес національних меншин Європи, що відбувся 29 серпня-2 вересня 1928 року у Женеві з’їхалися представники 36 національностей із 12 держав. Від українців були три учасники з Польщі, один з Чехословаччини і троє з Румунії – Володимир Залозецький, Лев Когут і Кость Кракалія. Когут тоді ділився враженням: «На самім конґресі показалося, що ми українці з Румунії під кожним зглядом найбідніші і через то найслабші з усіх національних меншостей в Европі… На місці в Женеві українські заступники з Румунії переконалися, що саме ми мусимо бути заступлені на кождім меншоснім конґресі. Чому? Українців в Румунії трактує державна влада, в чиїх руках вонаб і не знаходилася, найгірше. Не дивлячися на то, що нас у Румунії жиє близько 1 міліона душ, Румуни все ще твердять, що нас тут нема, а як і говорить хто що по українськи, так це або зайди з Галичини або Австрією зукраїнщені Румуни, яких треба назад зрумунщити школою, церквою, військом, урядами, притяганням до румунських культурних, господарських і політичних організацій, застрашуванням української інтеліґенції, троюдженням одних українців на других і всякого рода розєднуванням. Це одно вже вказує нам конечність бути всюди там де нас завважити мусять навіть ті, хто й не бажав би нас бачити між живими… Українці в нас такі бідні, що инакший доступ до світової преси їм замкнений…».

 

 

 

 

 

 

 

Українці Північної Буковини, яка в результаті Першої світової війни попри їхню волю була передана Румунії, прагнули заявити про свої проблеми на весь світ. Тому Лев Когут спільно із Володимиром Залозецьким брали активну участь у засіданнях всіх комісій конґресу. Вони намагалися донести до представників міжнародних організацій, держав-членів Ліги Націй, світової преси правду про нестерпне становище українців Румунії та необхідність відновлення їхніх національних і культурних прав.

Щоправда, представники окупованої Польщею Галичини, а відтак і галицька преса, різко розкритикували Залозецького, який у своєму виступі зазначав, що новим державам треба діяти відповідно до Статуту, а саме «вишукувати способів, як в рамах існуючих кождого часу державах національні меншости від гнету й нелюдського їх трактовання з боку тих народів, котрі в даній державі творять більшість».

Загалом підсумком тогорічного конґресу стало відверте розчарування діями, чи точніше бездіяльністю, Ліги Націй щодо захисту прав національних меншин. З цього приводу навіть була прийнята відповідна резолюція.

Разом із тим, для буковинських представників, і зокрема Льва Когута, участь у четвертому конґресі була досить вдалою. З їхніх уст весь світ почув про нищення української нації румунською державою, відверту і брутальну румунізацію українців.

Наслідком цього стала деяка лібералізація окупаційного режиму, щоправда досягти від румунського уряду виконання всіх вимог так і не вдалося. Пізніше, у 1938-40 роках до традиційної антиукраїнської політики додалося ще й те, що Румунія перестала дотримуватися формально демократичного устрою і стала цілком авторитарною державою. В кінці лютого 1938 року було заборонено різні збори, запроваджено цензуру, а вже в квітні вийшов закон, яким ліквідовано діяльність усіх партій, груп і товариств, які мали на меті пропаганду політичних ідей чи їх здійснення. Разом із тим у травні цього ж року при румунському уряді було формально створено «Генеральний комісаріат для національних меншин». Навіть велися переговори з українцями, яких від Буковини представляли Лев Когут та Володимир Залозецький. Переговори тривали з  весни 1939 року до квітня 1940-го й завершилися мінімальною програмою співпраці, яку затвердив парламент. Румунська влада погодилася на чотири години навчання української мови та дві години релігії рідною мовою щотижня в українських громадах. А там, де школи налічували лиш чверть українців – дозволила щотижнево дві години української мови та дві години релігії рідною мовою. Задекларували й проведення Служби Божої рідною мовою в українських парафіях.

Проте, ці «подарунки» румунського уряду так і залишилися на папері, бо вже за два місяці на Буковині один окупант змінився іншим. Прийшла радянська влада…

 

Леся Федоренко