Звільненим із концтаборів євреям наказали повертатися на батьківщину, до місця попереднього проживання. Перехід із таборів до Чернівців, коли ці “змучені голі скелети” були змушені пішки долати до 300-400 кілометрів, став першим, проте не останнім випробуванням для них. Коли вони дійшли до моста через Прут на вході в місто Чернівці, їх просто не впустили до міста. В результаті за декілька днів на вході в місто зібралося декілька тисяч змучених голодних людей, без жодних засобів до існування
Чернівчанин Симон Норбертович Вайнінгер, як видається, був переконаним ідейним комуністом, під час румунської окупації проживав в Чернівцях та перебував в підпільній комуністичній організації. Одразу після звільнення працював заввідділом Чернівецької міської ради по мобілізації робочої сили.
Наприкінці травня 1944 р. разом із дружиною добровільно пішли в Червону Армію. В серпні 1944 р. він кілька днів перебував в Чернівцях, провів багато зустрічей із місцевими знайомими, які розповіли йому низку фактів із життя місцевої єврейської громади.
Останні, разом із подіями, очевидцем яких був він сам, й викладені у зверненні, направленому восени 1944 року на адресу Єврейського антифашистського комітету у Москві.
Отже, в серпні, перебуваючи в Чернівцях, Симон Вайнінгер “спостерігав низку фактів, про які вважаю своїм обов’язком повідомити вищим партійним і урядовим органам”. Та далі змальовує жахливу ситуацію, в якій опинилися євреї Чернівців та інших навколишніх районів після звільнення із нацистських концтаборів в Трансністрії.
Перші поневіряння розпочалися одразу ж після звільнення євреїв з таборів, хоча сам факт звільнення повинен був породити почуття безмежної вдячності за врятовані життя. Насправді радянська влада у визволених більше вбачала здобич, аніж переймалася мотивами визволення.
Звільненим із концтаборів євреям наказали повертатися на батьківщину, до місця попереднього проживання. Перехід із таборів до Чернівців, коли ці “змучені голі скелети” були змушені пішки долати до 300-400 кілометрів, став першим, проте не останнім випробуванням для них.
Прийшовши до Чернівців їм влаштували, за словами Симона Вайнінгера, такий прийом, “нібито це були не жертви фашизму, а його учасники”. Коли вони дійшли до моста через Прут на вході в місто Чернівці, їх просто не впустили до міста. В результаті за декілька днів на вході в місто зібралося декілька тисяч змучених голодних людей, без жодних засобів до існування.
Згодом влада вирішила, що таке скупчення людей біля стратегічно важливого моста є небажаним, і “тоді всі зібрані там люди були розігнані прикладами гвинтівок і відігнані на відстань декількох кілометрів”.
Згодом переважна більшість євреїв таки проникли до міста, переважно нелегально, зокрема шляхом підкупу радянських вартових.
Проте проникнувши до міста, в’язні концтаборів стикнулися із новими труднощами: “всі управляючі будинками отримали наказ не віддавати квартири тим, хто повертається із “Трансністрії”, навіть тим, які мали свої власні квартири” в місті. Одночасно органи міліції відмовляли в реєстрації особам, які не мали ордерів на квартиру. А на роботу не приймали нікого, хто не був зареєстрований в міліції.
Реєстрація населення тривала впродовж квітня, і частина євреїв-колишніх в’язнів концтаборів через хабарі зуміли зареєструватись. Інші ж, бідніші, залишились в безвихідному положенні, без квартир, без грошей, без роботи, та змушені просити милостиню на вулицях.
В квітні 1944 року закінчилась реєстрація населення в Чернівцях і почалась мобілізація військовозобов’язаних чоловіків на трудовий фронт.
“Коли мобілізація населення майже закінчувалась, мобілізацію серед частини жителів, особливо серед повернутих із “Трансністрії” євреїв, почали проводити наступним методом: цілі вулиці, іноді цілі квартали оточувалися, і всі, хто потрапив в це “оточення”, приводяться на збірні пункти.
Це робилося тоді, коли великий рух на вулицях, найбільше, коли люди стоять в чергах біля магазинів, або біля паспортного столу, коли робітники повертаються з роботи, коли діти йдуть в школу чи зі школи. Дуже часто ці облави робляться і вночі на квартирах.
На збірних пунктах встановлено, що дуже багато серед цих людей зовсім не підлягають мобілізації; так, наприклад, перебували серед них вагітні жінки, матері маленьких дітей, учні і учениці, хворі або ж працівники різних підприємств.
Не дивлячись на це все їх тримають декілька днів на збірному пункті без харчування, потім відправляють в Свердловськ. Довідки з місця роботи прямо забираються і знищуються. Ця обставина призводить до того, що багато робітників ночують на заводах і в установах, так як бояться облави, коли повертаються до дому. Більша частина населення переховується увесь час в підвалах або на горищах”.
Симон Вайнінгер наводить навіть факти самогубства серед єврейського населення внаслідок такої політики влади:
“Так, наприклад, одна жінка залишила свою 2-х річну дитину у сусідки і пішла купити продукти, була “захоплена” і ніяк не могла добитись, щоб її звільнили. Їй говорили, що дитина буде віддана в яслі, а вона повинна поїхати на роботу.
Врешті решт їй дозволили піти на дві години, щоб попрощатися з дитиною. Вона більше не повернулась, з відчаю вона повісилась в квартирі. З подібних причин дві жінки кинулись з другого поверху збірного пункту на тротуар і у важкому стані перевезені до лікарні”.
Страждання мобілізованих на цьому далеко не завершувалися: Симон Вайнінгер наводить приклад, що на вагонах з жінками, відправленими в Свердловськ, було написано: “Тут їдуть повії (проститутки)”.
А із численних листів, які приходять зі Свердловська, місцеві дізнаються, що більшість людей, які прибули туди, не знаходять роботи на підприємствах важкої промисловості, їх не реєструють і їм наказують через кілька днів покинути місто. “Неважко зрозуміти, які безутішні перспективи для цих людей, перед зимою, без зимового одягу, без грошей і без роботи”.
Висновок, до якого приходить автор, вкладений у вуста дитячого лікаря доктора Візенталя, з яким розмовляв Симон Вайнінгер: “Метод облави на вулицях і в будинках відомий в Чернівцях в часи німецько-румунських окупантів…
Але тут характерно відмітити, що ці облави проводяться в певних кварталах міста, саме там, де в 1941 р. румуни будували гетто і де зараз живе біднота і ті, які повернулись із Трансністрії, в той час, коли на головних вулицях, де живе буржуазія, цього явища зовсім не знають”.
За словами Симона Вайнінгера, мали місце також факти порятунку євреїв від сваволі радянських органів, які можливо також варті пошанування на рівні із іншими праведниками світу. Зокрема, він наводить приклад одного офіцера НКВД (на жаль, не вказує прізвища), який вирішив усиновити двох єврейських дітей для того, щоб їх врятувати. А також наводить численні приклади, коли керівники місцевих підприємств записували євреїв до списків спеціалістів, що дозволяло останнім уникати мобілізації та вивезення. Ну як тут не згадати описані в кіномистецтві випадки порятунку євреїв.
Зазначене накладалося також на певні антисемітські настрої чернівецької партійної та радянської верхівки. Зокрема Симон Вайнінгер наводить свою розмову із головою міськради, тов.Кошевим, який сказав:
“Євреям подобається, коли інші б’ються на фронтах і працюють, а їм вигідніше займати високі посади, мало працювати і отримувати хорошу зарплату”.
Так само і секретар обласного комітету партії Коритко заявив: “Євреї не хочуть працювати і саботують мобілізацію”. Директор Чернівецького інституту вдосконалення вчителів по секрету заявив Вайнінгеру, що більшість чернівецьких євреїв, біля 80%, будуть вислані.
Та й, за висновками Симона Вайнінгера, сам перший секретар обкому партії Зеленюк “говорить про усіх євреїв, як про соціальний клас, який саботує радянський лад”.
Перший секретар Чернівецького обкому КП(б)У
Лист Симона Вайнінгера просякнутий думкою, що вказана політика є лише “перегинами на місцях”, він як справжній комуніст розділяє єврейську громаду в дусі класової боротьби на заможну та бідняцьку частину. Підкреслює, що “місцеве населення впевнене в тому, що центральним органам невідомо, яке тут склалось положення”.
А також сподівається, що буде призначена комісія для перевірки приведених фактів, та людям, які повернулися із “Трансністрії” та тим, хто виселений в Свердловськ буде надана необхідна допомога напередодні зими.
Остання сторінка копії листа С.Вайнінгера до ЄАК
Повний текст листа містить ще чимало фактів і обставин, особливо цікавих місцевим жителям, проте надто великий для його наведення тут.
Для перевірки фактів, викладених у заяві, 16 листопада 1944 року до Чернівців направили згадану вище копію листа Симона Вайнінгера.
27 січня, а потім і 9 березня 1945 року із НКГБ СРСР надійшло нагадування, що досі не отримали із Чернівців відповіді.
За даними НКВД, станом на 13 червня 1944 року населення міста Чернівці складало 43.536 осіб, з яких 23.213 – євреїв. Із останніх корінні чернівчани складали 11.549 осіб, решта прибули із Румунії та східних областей СРСР. Ще 1500 євреїв через відмову у прописці були розселені по різним районам.
Із усього єврейського населення 435 служили в державних установах, та 3635 – працювали на підприємствах і в організаціях. Інші 26.643 особи не мали роботи, із яких 21.768 (в документі вочевидь хибодрук) “займались темними справами і праздно проводять час”.
1853 особи ухилилося від призову. Додатково обраховано, що 1360 “найкращих квартир, з повною обстановкою, як в центрі міста так і на його околиці” зайняті єврейським населенням.
Станом на 1 липня 1944 року населення Чернівців вже складало 51.792 особи, в т.ч. євреїв – вже 31.469, а всього із Трансністрії впродовж 1 квітня – 1 липня 1944 року прибуло 19.920 осіб. Із них 15339 – корінні жителі Чернівців.
Варто зазначити, що вказаний лист Симона Вайнінгера було не першим і не єдиним документом такого роду. В матеріалах ГДА СБУ є згадка про лист письменника Е.Райцина, адресований безпосередньо Сталіну, в якому теж йдеться про ситуацію навколо єврейського населення Чернівців.
Лист не зберігся, проте зберігається підготовлена керівництвом НКВД УРСР В.Рясним на адресу Л.Берії перевірка фактів, викладених у ньому. Із документу можна зробити висновок, що його текст у своїх оцінках та наведених фактах багато в чому збігається із листом Симона Вайнінгера.
Зрештою, 21 березня 1945 року була підготовлена відповідь, відповідно до якої, як і слід було чекати, “звинувачення партійно-радянського керівництва Чернівецької області в шовіністичному і антисемітському ставленні до єврейського населення” визнані наклепницькими.
Той факт, що євреїв не пропускали в місто, пояснювався встановленням в Чернівцях, як в прикордонному місті, строгого режиму “з метою недопуску засмічення його антирадянським елементом”, проведення облав обумовлювалося фактами “ухилення єврейського населення як від призову в Червону Армію, так і на роботу в промисловості”.
Для організованого опору проведенню мобілізації єврейського населення в Червону Армію і на трудовий фронт сіоністи в місті Чернівці нібито створили нелегальний єврейський комітет, який фабрикував наклепницькі антирадянські заяви в американські дипломатичні представництва в СРСР, а також в єврейський антифашистський комітет.
Саме однією із подібних заяв і була визнана заява Вайнінгера, як і низка подібних.
Критики радянський режим не сприймав, і невдовзі в’язні Трансністрії, які осмілились ставити під сумнів форми і методи роботи радянської влади, відправились вже до радянських таборів.
Євреї, переживши нацистську окупацію та концтабори, замість вдячності радянським військам за визволення та безумовного виконання всього, що вимагатиме партія, почали вдаватися до критики її дій та перейшли на антирадянські позиції. Цей факт сам по собі є досить промовистий.
“В результаті агентурної розробки єврейського націоналістичного підпілля нами в місті Чернівці був викритий і ліквідований антирадянський єврейський націоналістичний центр і крім того заарештовано ряд видних активних сіоністів”.
Повідомлення до НКГБ СРСР №1/74 від 21 березня 1945 р. щодо результатів перевірки звернення Симона Вайнінгера
Згодом, звітуючи про результати агентурно-оперативної і слідчої роботи з квітня 1944 г. по травень 1945 г., №1/285 від 30 серпня 1945 г. Управління НКГБ по Чернівецькій області зазначило, що після звільнення області “євреї так само, як і громадяни інших національностей, стали залучатись до суспільно-корисної праці, призову в Червону Армію, до участі в проведенні заходів радянської влади та інше.
Ці заходи радянських органів єврейськими націоналістами-сіоністами розцінювались як антисемітизм та знущання над національною меншиною”.
Для розробки згаданого єврейського комітету в липні 1944 року заведено агентурну справу під псевдонімом “Моль”, за результатами розробки якої в 1944 році було проведено низку арештів активних єврейських націоналістів.
Всього було заарештовано “учасників єврейського антирадянського націоналістичного підпілля” 25 осіб. Слідством по справам заарештованих всі матеріали агентурних розробок про антирадянську діяльність обвинувачених повністю підтвердились”.
Матеріали, використані при підготовці довідки, містяться у: ГДА СБУ. – Фонд №16. – Оп.1. – Справа 551; ГДА СБУ, Чернівці. – Фонд Секретаріат. Справа №13.
peredplata
