– Візьми гілочку вишневу, постав у воду і чекай. Як розквітне – сего року в парі будеш… – радили закоханим дівчатам на КАТЕРИНИ, 7 грудня. І чекали дівчатка, і мріяли, як замінять дівочий віночок на традиційний атрибут заміжньої господині – ХУСТИНУ.
…Як мовили ще у давнину мудреці, все у цьому світі довершує, або коронує, те, що над чолом. Скажімо, до прикладу: корона – у королів, тіара – у церковних діячів, діадема – як визначник сану верховних жерців та можновладців. Дівочність світиться вінком чистоти і незайманості…
Мовлячи про український народний одяг, передусім мають на увазі традиційний одяг селян (характерні риси його сформувалися у ХІУ-ХУ ст. в середовищі селянства і козацтва), який у будень чи свято укомплектовували відповідним взуттям, прикрасами і, звісно ж, головними уборами. Своєрідність буковинських головних уборів (тут йтиметься про жіночі) зумовлена багатьма чинниками: змінами державних устроів на території краю, його прикордонним розташуванням, становим розшаруванням, національною строкатістю тощо.
Буковинські дівчата зазвичай носили вінки, зокрема карабулі (коди, кодини, капелюшиння). Останні особливо ваблять око своєю барвистістю і незвичністю форми, а надто – прикріплений вгорі «султан», зроблений із тирси-ковили. Одним із найдавніших (кінець ХІХ) жіночих весільних прикрас, які зберігаються у #ЧОКМ, є чільце, знайдене у селі Довгопілля Путильського району. Цікаво, що цей убір нареченої за формою нагадує чільце ХІІ ст., надибане свого часу в т. зв. Чорнівському городищі!
Жінки ж буковиночки традиційно покривали голови рушниками, намітками (перемітками), а найчастіше – ХУСТКАМИ. Цей невід’ємний елемент одягу молодиці вони «набували» разом із герданом-«молодицею» після здійснення обряду «замолодичення» (не уникнути тут тавтології:). Хустки розмаїті за кольоровою гамою (монохромні, поліхромні), за орнаментацією (з геометричним, рослинним візерунком), за розмірами та призначенням (на будень чи свято), навіть за назвами… У селах Новоселицького, Глибоцького та інших районів хустку з тороками називали «басмою». В селі Волока Глибоцького району побутували ритуальні хустки, так звані «нафтами», які мали певний розмір (40 на 40 см) і відповідне призначення.
Проте хустка – не найдавніший для буковинського строю головний убір, він набув поширення лише наприкінці ХІХ ст. Значно древнішими були рушники, намітки, перемітки. У різних районах Буковини перемітки називали неоднаково (рушник-«турпан» на Кіцманщині, рушник-намітка певного призначення у Новоселицькому районі звався «штергарь», на Путильщині побутувала перемітка-рантух), вони різнилися також технікою ткання, методами декорування, манерою пов’язування і носіння. Доповнюючий елемент до них – фес або кирпа, завдяки якому головний убір набуває потрібноі форми…
Відрадно, що нині традиції українського буковинського строю, і головних уборів зокрема, не втрачені, а дбайливо збережені, розвинені. Вони живуть, милують око. І не лише під час сценічних виступів фольклорних колективів, у ритуальних дійствах весільних обрядів, хрестин тощо. Традиціі органічно трансформуються у сучасні буденні та святкові головні убори: дівочі віночки – у розмаїті заколки із барвистими квітками, перемітки – у шарфи та шалики… А хустини… залишилися майже незмінними! Особливо оті, квітчасті. І досі більшість мужчин вважають: хустина найбільше пасує до милого жіночого личка:) Тож зі святом тебе, УКРАІНСЬКА наша ХУСТИНОЧКО!
peredplata
