На запитання, винесене в заголовок, одразу й відповідаю. Вірю, що буде і, мабуть, вже не доведеться довго чекати. Бо скільки вже можна чекати? Ми віримо, що сьогоднішні керівники області й міста почнуть щось робити в цьому напрямку. Усім колишнім керівникам, які обіцяли це чернівчанам і планували здійснити, мабуть, соромно перед собою і перед усім чесним народом, що вони не виконали обіцяного.
Це тому, що їм не дуже хотілось, бо коли дуже хотіти, то Господь допомагає у справі здійснення задуманого.
Уже більше двадцяти років обласне та міське товариства політв’язнів і репресованих за підтримки інших патріотичних партій і товариств домагаються встановлення в обласному центрі такого пам’ятника. Велике сподівання прийшло у 2000 році, коли Указом Президента України було визначено День пам’яті жертв голодомору в четверту суботу листопада, і відтоді щорічно на державному рівні вшановується пам’ять жертв голодоморів, які пізніше визнали геноцидом.
У зверненні Президента України до українського народу 2002 року при освяченні пам’ятника в столиці України Києві було сказано: «Спланований і реалізований комуністичним режимом голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації… Голодомор став національною катастрофою. Лише протягом 1932-1933 рр. загинула п’ята частина сільського населення України. Люди вимирали цілими селами. Демографічні, соціально-економічні, історико-культурні наслідки тодішніх злодіянь Україна відчуває й досі».
Відчуваємо особливо тепер, бо вимерлі села заселялись тоді масово чужими людьми, які тепер воюють проти України. Наступна цитата: «Націю вбивали повільно, і це було ще страшніше. Не розстрілами і газовими печами, а повільним і від цього ще більше жахливим згасанням від голоду. Коли мати, ламаючи окраєць хліба, мала вирішувати, хто з її дітей помре голодною смертю першим… Це був геноцид. Цілеспрямований геноцид проти українського народу».
І нехай ніхто не думає, що після 1933 р. вже стало досить продуктів харчування. Комуністичний уряд ненаситного СССР продавав українське збіжжя за кордон та брехав, що у «квітучому» союзі всього вдосталь. Тогочасна вдала трималась на брехні й терорі. Президент іще сказав: «…те небагато, що ми вже зараз можемо і зобов’язані це пам’ятати, яку жахливу ціну заплатив український народ за право жити. Пам’ятати про всіх невинно закатованих під червоним прапором. Кров мільйонів загиблих стукає в наші серця. Переконаний – у Києві має постати величний Меморіал жертвам голодомору. Пам’ятники потрібні й у всіх регіонах нашої держави. Це свідчення глибокої пошани до загиблих, пам’ять про цю сторінку історії та символ безсмертя нашого народу».
На Буковині від цього часу декілька разів змінювались обласна адміністрація, обласна та міська ради, вище керівництво області, а для того, щоб приспати та примусити громадськість мовчати, міська рада підготувала майданчик для пам’ятника, але не там, де просили товариства, а у не зовсім підходящого для цього місці — на розі двох вулиць з інтенсивним рухом транспорту (вул. Руської та Шевченка). На цьому майданчику у 2008 році встановили камінь, аби відтягнути встановлення пам’ятника, а потрібно було одразу поставити хрест.
Такий пам’ятник потрібно встановлювати у тихому місці, де ходять пішоходи, аби була можливість для роздумів — до прикладу, в сквері на вулиці М. Кордуби, біля гімназії №5.
У недалекому минулому Управлінням культури ОДА був оголошений конкурс на спорудження пам’ятника. Головну нагороду тоді отримав проект художника-скульптора Івана Малевича, голови спілки художників Буковини. Він виготовив макет, який з окремими зауваженнями затвердили члени товариства політв’язнів і репресованих, але у 2012 році коштів на реалізацію не знайшлось. Ми запропонували оголосити повторний конкурс, згодом був створений Фонд для збору коштів, але їх було зібрано дуже мало, отож робота припинилась.
Нам соромно перед п. Іваном Салевичем, адже він багато працював, а вся його праця зійшла нанівець. Ми віримо, що це питання буде вирішене, якщо не цього року, то, принаймні, наступного, 2016-го, до четвертої суботи листопада буде освячено новий гарний пам’ятник, може, навіть і у сквері біля гімназії №5.
Дуже дивно, що ніхто про це не згадує: ані газети, ні радіо, ні програми телепередач. Усі мовчать. Невже хтось думає, що це потрібно тільки Товариству політв’язнів і репресованих? Війна-війною, а пам’ять про комуністичне лихоліття потрібно висвітлювати. Цей час треба постійно пам’ятати та згадувати, бо після 1932-33 рр. це прийшло до нас на Буковину і знову повернулось на Східну Україну в 1946-47 рр. Водночас голод терпіли українські політв’язні, які перебували у сталінських концтаборах берієвського ГУЛАГу, спецпоселенці на просторах Сибіру, республіки Комі, Казахстану, Далекої півночі та інших місцях.
Дмитро КОСТЕЛЬНИЙ, голова Чернівецького міського товариства ПВіР
peredplata
