Командир радіаційної розвідки про міфи Чорнобиля, їх вплив на історію та наслідки ядерної війни

Минуло 30 років після Чорнобильської трагедії. Журналісти 24tv.ua відверто поговорили із ліквідатором про тонкощі ліквідації, ідіотизм командування, реальні наслідки аварії на ЧАЕС та погрози про \”ядерний попіл\”

Командир радіаційної розвідки про міфи Чорнобиля, їх вплив на історію та наслідки ядерної війни

Сергій Мирний – один із найвідоміших ліквідаторів, який знає про Чорнобильську катастрофу буквально все і на різних рівнях. Випускник хімічного факультету Харківського університету, він був командиром взводу чорнобильської радіаційної розвідки. Після демобілізації з Чорнобиля повернувся в свою лабораторію і ще якийсь час працював як дослідник-фізикохімик. Став екологом. Написав кілька романів про аварію на ЧАЕС. Зараз є шеф-гідом об\’єднання організацій \”Чорнобиль тур\”, де активно працює над тим, аби ліквідувати інформаційне забруднення, яке виникло у суспільстві внаслідок аварії на ЧАЕС.

В інтерв’ю сайту 24tv.ua він розповів про те, від чого найбільше постраждали ліквідатори, спростував безглузді чорнобильські міфи, в які ми досі віримо, пояснив, про які реальні наслідки аварії на ЧАЕС ми ніколи не замислювались та показав що спільного між аварією та сучасною Росією.

Коли читаєш спогади, складається враження, що героїзм і бажання простих ліквідаторів щось робити постійно стикались із ідіотизмом штабних офіцерів…

Абсолютно точно. Мені на той момент було 27 років. Коли я потрапив у Чорнобиль, то побачив соціальну радянську систему наче у розрізі: колосальна здатність мобілізувати гігантські ресурси, кинуті на ліквідацію, і при цьому – не менш колосальна неефективність.

Як це виглядало на практиці?

У мене особисто левова частка зусиль, нервів і здоров\’я пішла не на боротьбу із радіацією, а на боротьбу з іншим відомством: ми – розвідники, вони – дезактиватори. Моя щоденна робота полягала в тому, щоб зранку привести колону БРДМ в Зону, отримати у штабі у місті Чорнобиль завдання, роздати їх, розіслати екіпажі на маршрути, самому з’їздити на розвідку, ввечері здати дані у штаб і виїхати із зони у табір, який розташований за 5 км. А вночі – опрацювати гори паперів, порахувати дози, скласти плани на завтра, розписати машини та екіпажі, скласти звіти. Так от, із цього денного розпорядку найбільше нервів, окрім боротьби з начальством, у мене займали процедура виїзду із зони та спілкування із дезактиваторами.

Чому?

Бо ми, як розвідка, їздили найбільш забрудненими місцями. При виїзді наші машини розвідки мились спеціальними розчинами (типу прального порошку, але їдучішими), але часто бувало так, що після помивки все одно лишались забрудненими на 10-20% вище дозволеної межі. Кожного разу пояснював: \”Хлопці, ви ж знаєте, ми – 25 бригада, стоїмо за 5 км від КПП \”Дитятки\”, далі нікуди не їздимо, кожен день через вас однією і тою самою колонною проїжджаємо. То як ми можемо радіацію розвозити? То випустіть нас. Ми вже на вечерю не встигаємо\”. А дезактиватори мені відповідали: \”Не можемо, у нас така інструкція. Випустимо вас забрудненими вище норми – і нам тоді зроблять ой-ой-ой\”. І вони пишуть – \”на площадку відстою техніки\”, яку стеріг один вартовий із карабіном без набоїв. А в наших машинах – багато реально дорогого обладнання, не кажучи вже про всякі корисні автодеталі. А якщо хтось залізе і щось відкрутить?

Я ніяк не міг лишати машин там – на чому тоді нам завтра зранку їхати на розвідку? А ми працювали на головний військовий штаб зони – Оперативну групу Міністерства оборони СРСР, на її відділ радіаційної розвідки. У ньому були найповніші, найточніші й найновіші дані про радіаційну обстановку, які ми привозили і які зокрема використовувала й урядова комісія. І залишати машини, без яких ми не виконаємо наші завдання, я просто не міг.

І як Ви виходили з такої ситуації?

Робив скорботний вираз обличчя, згоджувався – \”ну, на могильник, так на могильник\”, — їхав колоною в його бік – а далі кущами, повз могильник — колоною ми тікали із зони. І це були наші чи не найнебезпечніші дії за день, причому одразу в кількох сенсах.

Тобто?

Ну от наприклад, одного разу вся наша колона з 15-ти семитонних машин з розгону стрибала в яр: лісова дорога, якою ми тікали, несподівано скінчилася яром — і розвернутись, і здати всією колоною — ніяк. Довелось стрибати: екіпаж вийшов, в машинах одні водії… Яр там був пологий, піщаний – обійшлося. Треба розуміти, що ми всі чокнуті там були – бо це було адекватно ситуації… І треба ще врахувати, що за те, що я вивозив за межі зони забруднені машини, мене могли запросто потягти у військову прокуратуру.

Система була організована по-дурному. Ми довго гризли мозок всім, щоб це питання якось вирішити – і тільки через місяць нарешті було вирішено, щоб машини розвідки залишались у місті Чорнобиль. Ось так чи не найбільше свого здоров’я я витратив у боротьбі з людьми, які теж начебто займались потрібною справою.

А командування взагалі мало розуміння того, з чим вони стикнулись і що таке радіація?

Більш-менш. Попадались зовсім тупі чуваки, на зразок нашого командира роти. Він був таким хазяйновитим мужичком, постійно шукав якесь обладнання. Він нам казав: \”Класно, ви завтра поїдете під АЕС, там будівельна площадка 5 і 6 енергоблоків. Ось вам список, наберіть мені дошки, дроту, щоб електрику провести\”. Але в цілому розуміння було.

Тут ще треба сказати, що Чорнобиль стався несподівано для всіх, це було абсолютно непередбачене явище – і тому ми всі там учились в процесі. Я теж учився. Робив такі речі, які ніколи б не зробив в іншому стані і за інших умов. І тому я не засуджую, наприклад, Горбачова. На перших етапах аварії на вищих рівнях керівництва країни йшла затримка — ніхто не міг повірити у колосальний масштаб аварії й забруднення. На третій день, як мені розказували, замміністра енергетики бадьоро доповідав у Москву, що за три місяці четвертий енергоблок (якого вже не було) знову підключать до єдиної енергетичної мережі Радянського Союзу.

Якими є реальні медичні наслідки Чорнобиля?

Є два медичні наслідки Чорнобиля, які твердо і надійно пов’язані із фактом опромінення. Перше: кількасот смертей від гострої променевої хвороби тих ліквідаторів, які були задіяні у найперші дні. Я не дуже довіряю цій статистиці, але навіть якщо вона у десять разів применшена, то мова йде про кілька тисяч людей. На фоні загальної кількості ліквідаторів у 600-900 тисяч людей, це дуже незначний відсоток.

Друге. Полісся – це регіон йододифіцитний, на відміну від, наприклад, морського узбережжя, де з йодом усе в порядку. Тому щитоподібна залоза місцевих жителів дуже жадібно поглинає весь той йод, який потрапляє в організм. Найжадібніша до йоду щитовидка у дітей: ця залоза приймає участь у процесах росту, а діти ростуть найшвидше, тому йод їм більш потрібен. І тут вибухає 4-й реактор, де напрацьовується, крім всього іншого, радіоактивний йод, як продукт поділу ядерного пального – і цей йод розносить Поліссям. Організм місцевих дітей хапає цей радіоактивний йод, щитоподібна залоза його концентрує, і він її опромінює. До Чорнобиля рак щитоподібної залози у дітей був дуже рідкісною хворобою – 2-3 випадки на 100 тисяч дітей. Після Чорнобиля частота зросла приблизно на 100 раз. Після шалених дебатів у ВОЗ, МАГАТЕ і поза ними було визнано, що це був наслідок Чорнобильської аварії.

А променева хвороба у ліквідаторів…

Чомусь вважається, що гостра променева хвороба – це капут. Нічого подібного. Є легка форма. Я особисто знаю людей, колишніх операторів 4-го блоку, які перенесли променеву хворобу. Їх пролікували, вони позакінчували університети, мають родини, нормальні люди, позитивні, здорові та соціально активні. Так, вони мають певні обмеження щодо способу життя, але такі обмеження не завадили би нам всім: здоровіше харчування, правильний режим. Тобто, променева хвороба легкого ступеню не є смертельним діагнозом. Так само, як і рак щитоподібної залози. Завдяки моніторингу його рано виявляють, оперують, прописують синтетичні гормони.

Була створена спеціальна програма, за якою японці допомагали дітям із ураженням щитоподібної залози. Була міжнародна підтримка за іншими напрямками, без якої ми би не впорались?

Звісно. Це була дуже велика міжнародна допомога, особливо у перші роки, я навіть не можу її всю перерахувати. Співчуття було колосальне. Тоді якраз занепадав Радянський Союз, розпадалася соціально-економічна система. Середина 90-х – це суцільні злидні і на рівні держави, і на рівні окремих сімей і людей. Тому міжнародна допомога була тоді надзвичайно актуальна.

Чому аварія на ЧАЕС – це непересічна катастрофа?

Тому що співпав цілий ряд факторів. Це сталося з найпередовішою на той момент технологією людства, у культурно важливій частині світу, Європі, і у той момент, коли увага планети була націлена на Радянський Союз — завдяки Перебудові, завдяки Горбачову, який з’явився замість старих напівмерців, що типу керували країною, і пробував щось змінювати на краще. Тому ця подія зачепила культурно-історичний нерв людства. Додалося також те, що у той час почалася комп’ютерна революція, яка привела до того, що після Чорнобиля постійно зростала потужність медично-діагностичної апаратури, яка дозволила виявляти більше паталогій.

Окрім того, радіація вважалась смертельною на той момент. Вона є одним із найбільш легко вимірюваних забруднювачів, але її не видно, нема запаху… Поєднання фізичних та психологічних рис радіації та її символічного культурного значення привело до того, що планета була огорнута глобальним жахом.

Скільки трагедій, співставних із Чорнобилем, пережило людство з 1986 року?

Не можу придумати жодної.

Чорнобиль – це була подія, яка показала катастрофічне розходження реальності із її моделями. Можна сказати, що до Чорнобиля всі жили як в раю: ніхто не уявляв, скільки і яких довкола техногенних загроз.

Наступною, подібною за значенням до Чорнобиля, подією стало 11 вересня 2001 року. Цей терористичний акт відкрив нову еру людства. Він візуалізував небезпеку тероризму. Людство, особливо великі міста, мають дуже інтенсивну і тому вразливу інфраструктуру.

А після 11 вересня?

Російсько-український конфлікт. Навіть не Майдан, бо Майдан – то наша внутрішня справа. Цей конфлікт відкрив нову небезпеку: державу, яка економічно і інтелектуально сильно ослаблена, але яка має ядерну зброю і веде себе безвідповідально.

Суспільство, здатне виробити нову технологію, має такий рівень культури, що паралельно воно виробляє і певні запобіжники проти використання цієї технології. Проблеми починаються, коли ця технологія передається у менш розвинуте, менш етично зріло суспільство. Коли римляни розробили найефективнішу на той час зброю, а потім, умовно кажучи, за шкіри продали її гунам-варварам, то вони цією ж зброєю знищили Римську імперію. Настільки, що рівень розвитку, досягнутий у ній, не був відновлений навіть за 500 років.

З Росією – так само?

Так. СРСР і США розробили ядерну зброю, але вони мали інтелектуалів і вчених, які розуміли, наскільки це небезпечно. Політики були відповідальніші, їм вистачало клепки не використовувати ядерний потенціал. Зараз склалась ситуація, коли ядерна зброя є, але володіє нею, фактично, вже інша країна.

При Союзі на рівні масової культури велася колосальна пропаганда проти ядерної війни, за мир. А у Росії – з екранів телебачення закликають до розсівання \”радіоактивного попелу\”, до вживання ядерної зброї. І небезпека навіть не стільки в цих словах, скільки в їх істеричній тональності.

Якщо припустити, що ядерна зброя буде застосована Росією – що залишиться після цього?

Від кого?

Взагалі. Бо, здається, зараз не у всіх є чітке розуміння того, що таке ядерний чемоданчик і чим може завершитися його застосування.

Як людина, яку вчили бути офіцером хімічної, радіологічної і бактеріологічної розвідки у третій світовій війні, і яка має певний професійний і життєвий досвід, можу припустити: якщо Росія використає тактичну ядерну зброю – тобто, ядерний вибух малої потужності – то, підозрюю, їй взагалі перекриють кисень санкціями, дипломатичними та економічними інструментами. І все.

А якщо буде вибух великої потужності?

Тут ніхто не візьметься передбачати. Думаю, Захід не буде реагувати за принципом \”око за око, зуб за зуб\” — принаймні відразу. Західна культура – культура градацій реакції.

В епіцентрі вибуху не буде нічого. У тих людей, хто житиме за вітром від епіцентру, – все буде дуже кепсько. Ті, хто житиме не за вітром, – їм буде не настільки кепсько, можливо, там навіть зможуть обійтися без радіаційних уражень.

Є кілька уражаючих факторів: вибух та ударна хвиля, світлове випромінювання та проникаюча радіація, радіоактивне забруднення і електромагнітний імпульс, який виводить з ладу електроніку, дроти тощо. Для тих, хто опиниться під вибухом і випромінюванням – рівень кепськості залежатиме від дистанції. У радіоактивно сильно забрудненій зоні треба буде все кидати і тікати… Тому Чорнобиль вчить не лише реакціям на мирні надзвичайні події, а й на загрози отакої війни.

Командир радіаційної розвідки про міфи Чорнобиля, їх вплив на історію та наслідки ядерної війни

Три найбезглуздіші міфи Чорнобиля, які дожили до наших днів і на яких досі активно спекулюють?

Перший. Чорнобильська зона мертва, там життя нема зараз і не буде ще тисячу років, бо період піврозпаду радіонукліду Х, Y чи Z складає тисячу років. Це неправда. Чорнобильська зона вже зараз жива, і там живності ведеться краще, ніж поза зоною. А чим більший період піврозпаду радіонукліду, тим він безпечніший.

Другий. Радіація у будь-якій кількості є небезпечною, навіть від малих доз радіації можуть бути негативні ефекти. Це все теж дурниці з цілого ряду причин. Малі дози радіації нейтралізуються організмом. Більше того, негативні ефекти, навіть якщо вони є, не виявиш із чисто науково-методологічних міркувань.

Людина – складний об’єкт, на який впливають тисячі чинників. Для того, щоб довести, що саме радіація спричинила ті чи інші негативні зміни, треба забезпечити такі експериментальні умови, коли всі інші фактори будуть стабільними. Із людьми це не можливо. Ми не можемо контролювати кількість випитих чашок кави, недоспаних годин, стресів через любовні переживання і так далі. Окрім того, існує поняття гормезису, позитивних ефектів малих доз радіації. Гормезис вже давно доведений у рослин, і відносно недавно – у мишей.

Третій. Всі ліквідатори – фізично і психічно хворі люди, які уражені імпотенцією, раком, або вже взагалі померли. Це перебільшення, м’яко кажучи.

А від чого найбільше постраждали самі ліквідатори?

Не від опромінення. Більшість, як я, одержали дози у межах радіаційної травми, з якими організм впорався. Але людей нажахали, пообіцяли компенсації, якщо вони захворіють. І хтось себе накрутив, хтось самонавіявся…

Мій особистий висновок: по-перше, Homo sapiens, як біологічний вид, фізично збудований значно міцніше, ніж прийнято думати. В тому числі – і в сенсі стійкості до радіації, яка є лише одним із впливів довкілля на організм. По-друге, ми значно вразливіші, ніж прийнято думати, як істоти з розвинутою психікою та як соціальні істоти.

Зараз, у глобально інформатизовану еру, ми значно вразливіші до інформації. Один із найбільш неочевидних уроків Чорнобиля: зараз ЗМІ настільки ж потужні, небезпечні і неконтрольовані, як ядерна енергетика у 1986 році. Тоді і суспільство, і професіонали теж не розуміли всю міру небезпеки.

Рішення про відселення. Наскільки адекватно вони приймалися і наскільки могли впоратися з тою панікою, яка почалася?

За тих умов, за тією культурою населення, паніка обов’язково виникла б. Культури і зараз нема, а тоді не було тим більше. Можливо, можна було б краще інформувати населення, але не було такої готовності.

Замовчування вплинуло на настрої?

Вплинуло. З одного боку – замовчування. З іншого – плітки, чутки, які перебільшували. Але зараз, дивіться, за наявності свободи слова, ЗМІ тиражують ті самі чутки і ефект, фактично, такий самий. До цього часу немає системи інформування про надзвичайні ситуації у країні. Її потрібно зробити. І це один із уроків Чорнобиля.

Замість того, аби говорити про те, що ми вшановуємо пам\’ять загиблих ліквідаторів – краще зробіть щось! Прийміть закон про інформування про надзвичайні події, нарешті. Бо зараз коли горить якась нафтобаза – мене кличуть як експерта і я, як Кашпіровський, маю сидіти і всіх заспокоювати. Ще більша істерія почалася, коли минулого року горіли чорнобильські ліси.

Відселення – це дуже показовий момент. З моєї точки зору у політиці відселення не було розуміння того, що ефекти радіації, в залежності від дози, суттєво відрізняються.

Тобто?

Відселяли понад міру. Так, радіація небезпечна. Але коли це вже сталося, то потрібно вибирати між двома поганими варіантами. Перший – залишити людей на території, яка відносно небезпечна. Другий – взяти і виселити їх назавжди. Останнє – це і моральна травма, і колосальні економічні витрати, і цілий ряд факторів, які будуть гарантовано негативно впливати на здоров\’я людей.

Наші екіпажі розвідки часто були останніми, хто приїздив вимірювати села, це називалося об’єктивним контролем. Це була далека зона. Коли ми заміряли і бачили, що забруднення більше ніж 0,7 міліренген на годину – село треба виселити. Живе село. В якому іноді вже живуть відселені мешканці ще кількох сіл. І от завтра до них прийдуть, скажуть \”Кидай все назавжди, худобу під ніж і геть звідси\”. Можу уявити, яке виття селом підніметься… Це неймовірні страждання людей. Саме вони були, значною мірою, причиною і мого стресу, і стресу багатьох ліквідаторів. Допомогти чи зарадити не можеш, але совість тебе гризе. Тому я завжди кажу, що політика щодо місцевого населення має бути гнучкою.

Наприклад?

Когось потрібно було виселяти назавжди – це десь 20 сіл і місто Прип’ять у тому числі. Для інших потрібне було повне тимчасове відселення – їх відселяють, розселяють у місці тимчасового поселення, але вони знають, що вони повернуться через певний час. І тоді вже групи самих жителів по черзі, змінами охороняють територію, підтримують порядок, запобігають мародерству. Наступний пояс, ще далі від епіцентру – відселення тільки дітей і вагітних на певний період. Наступний пояс – зона, куди потрібно просто підвозити їжу, воду і спеціальні засоби, але жити їх можна залишати.

Тобто, це не той випадок, коли працює принцип \”лучше перебдеть, чем недобдеть?\”

Що я зрозумів ще у 1986 році – заходи з ліквідації наслідків аварії самі є джерелом небезпеки. І отакий універсальний підхід \”лучше перебдеть\” просто завдає шкоди.

Україна вже ліквідувала наслідки Чорнобильської аварії?

Абсолютно ні. Ці наслідки більше затухають природні чином, а не тому, що щось робиться. Люди вимирають, проблеми притуплюються.

В України немає перспективної політики комплексної ліквідації наслідків аварії. А ефективна ліквідація може бути лише комплексною. Потрібно об’єднати і соціальні, і інформаційні, і культурні,і економічні аспекти. А зараз питання зони відчуження розкидали кому як попало. А потрібна концентрація зусиль і взаємодія, бо зараз одна грань аварії просто перетікає в іншу – часто ще неприємнішу…

Інформаційні хвилі, які піднімаються навколо саркофагу, його відновлення, розбудови, перебудови – вони, на Вашу думку, реально виправдані?

За всі ці 30 років не було жодного випадку надзвичайної ситуації на ЧАЕС чи саркофазі, які б мали небезпеку поза 30-кілометровою зоною.

Саркофаг потрібен. Але потрібно розуміти, що це просто великий сарай. Специфічний і товстий, побудований, щоб відгородити блок від оточуючого середовища, щоб туди не потрапляла вода, щоб вітер все це не розносив. Там було багато дірок – їх залатали. Західна стінка була ненадійна – її підперли. Я, як і багато інших фахівців, не впевнений, що потрібна аж така дорогуща арка.

Саркофаг – це один із успіхів ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Успіх, що вдалося все це впхати у цей сарай. З нуля за півроку розробили концепцію, креслення і почали будувати. Він зняв проблему – а потім його можна латати скільки завгодно.

Чорнобильський туризм…

Стрімко зростає в усіх вимірах. Зростає кількість туристів, які туди приїздять (ну, за виключенням 2014 року, коли іноземці боялись їхати в Україну). Зростає число країн, які відвідують зону. Зростає у плані ідейно-організаційному.

Моя позиція така, що ми – нація переможців Чорнобиля. Це є колосальний досвід – і професійний, чисто людський – яким потрібно ділитися, заробляти на цьому і піднімати впізнаваність нашої країни.

Усвідомлення туристичного потенціалу Чорнобиля Ви вже бачите?

Його ще немає у повній мірі. Щодо поглядів на майбутнє зони домінують радіаційні питання. Вони важливі, безумовно. Але це один із компонентів, і це той компонент, який має відходити у бекграунд, до фонових питань. Його можна поставити під контроль, щоб ніяких ЧП не було, і розвивати нові підходи.

Ми у 2013 році вирішили зробити дослідження наших туристів. Розробили анкети, провели опитування. Включили туди питання, з якої країни люди приїхали, чи надовго вони в Україні, скільки коштів планують витратити на проживання, сувеніри, харчування, розваги… І при обробці відповідей вражено з’ясували, що лише туристи \”Чорнобиль тур\” у 2013 році привезли в Україну мільйон доларів!

Я давно пропоную ідею створення Чорнобильського національного парку, як один із заходів з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Визнано, що домінують соціально-психологічні негативні наслідки катастрофи. Туризм – один із засобів боротьби із цими наслідками. Добре, що зараз нове керівництво Чорнобильської зони починає по-державницьки дивитись на туризм, починає спілкуватись із туроператорами. Думаю, що після роковин будуть зроблені нові кроки і Чорнобильський туризм буде розвиватись далі.

Яка потрібна підтримка?

У першу чергу – інфраструктура. У минулому році зону відвідало 15,5 тисяч туристів. Якщо рахувати із делегаціями – 22 тисячі. Люди приїздять у багатоденні тури, ночують у Чорнобилі. А там всього один готельчик на 30 людей, який більш-менш відносно пристойний. Ще один – лишився ще з радянських часів. Туди теж десь стільки ж влізе. А якщо одночасно туди приїздить 100 людей – що робити?

Потрібно зробити так, щоб людям було куди піти. Я не кажу, що треба там будувати дискотеки. Є купа інших варіантів організації дозвілля. Окрім того, Чорнобиль – це не лише АЕС. У цього міста велика і цікава історія. Варто її розказати.

Автор: Євгенія Мазур, Едуард Крижанівський
Джерело: 24 Канал