Старший солдат III Чернівецького батальйону тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Ілля Корнелійович Леонтій народився в с. Чудей Сторожинецького району 29 липня 1975 року. Дитинство і юність провів у с. Череш цього ж району в звичайній сільській родині. Ілля був у матері третьою дитиною, мав ще двох сестер та брата. У Череші закінчив 9 класів, вступив до будівельного технікуму, мріючи здобути професію пічника. Через життєві обставини не довчився – оскільки батько покинув 4-х дітей, мусив самотужки заробляти на прожиття, допомагаючи матері, працівниці заводу мінеральних вод сусіднього Буденця. Трудився будівельником, їздив на сезонні роботи. Строкову військову службу проходив у внутрішніх військах (м. Ковель Волинської області). Закінчив службу у 1995 році. Одружився. Разом з дружиною Світланою виховував 4-х дітей. З початком військових дій на сході України був мобілізований у зону проведення АТО весною 2014 року. Загинув у бою з терористами, котрі із засідки атакували колону українських військових, 17 червня 2014 року поблизу селища Металіст на околицях Луганська. У Іллі Леонтія залишилися дружина, донечка та троє синів, найменшому з котрих було два з половиною рочки. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно)
…Йому б, цьому простому роботящому сільському чоловікові, сіяти хліб та ростити своїх чотирьох дітей, дбаючи про їхнє майбутнє. Натомість Ілля, як і його побратими, окропив своєю кров’ю луганську землю, аби зупинити підступного ворога, що зазіхнув на нашу Україну. Аби завадити здійсненню нахабних терористичних помислів…
Дитинство Іллі Леонтія було далеко не безхмарним. З раннього віку він навчився виконувати будь-яку, в тому числі й хатню, роботу. Разом із сестрами та старшим братом доглядав худобу, вмів косити траву, обробляти город. Після 9-го класу вирішив продовжити навчання у будівельному технікумі, аби професійно мурувати печі у сільських хатах. Утім навчання довелося покинути і податись на заробітки.
Після строкової служби в армії Ілля зустрів Світлану. Він приходив у гості до своєї сестри, що була дружиною брата цієї мініатюрної дівчини. Світлана вправно поралася по господарству, чим насамперед і привернула увагу хлопця. Восени вони разом поїхали на Київщину на сезонні заробітки — збирати буряки, а по приїзді додому розписалися. Відгуляли весілля та стали жити у рідних Світланиних Давиденах. Молоде подружжя працювало у лісництві, згодом Ілля влаштувався на роботу до місцевої школи кочегаром. У міжсезоння ж продовжував їздити на заробітки, оволодів практикою будівництва та крок за кроком розпочав зводити власне житло.
Народження первістка Михайла ще зовсім юний батько очікував з нетерпінням. Аби убезпечити малого від найменшої шкоди для здоров’я, Ілля навіть палити кинув і вже ніколи не повертався до цієї згубної звички. У 2001 році, саме в день Христового Воскресіння, на світ з’явилася Христинка – татусеве маленьке сонечко. Молоді батьки раділи: ось вже мають парочку діточок. Іллюша намагався в усьому допомагати дружині. Переодягав, годував діток, бавився з ними. Світлана могла у справах на тривалий час поїхати до міста і нічим не перейматися, залишивши діток під надійною татусевою опікою. І сама старалась підтримувати голову родини: «Діленої» роботи у нас не було ніколи», – сумно зітхає… Бувало, Ілля приляже відпочити, а вона біжить до стайні викинути гній. І на будові була для чоловіка справжнім помічником…
Третя дитинка, Назарчик, не дав батькам довго чекати на себе. Щойно Світлана дізналася, що знову вагітна, сльози полилися з очей струмком: як же це? Адже вони будуються… Адже вже мають двох діток… Долю маляти вирішила мудра Світланина мати: де двоє, там і третє буде…Світлана звільнилася з роботи — вона ж-бо стала багатодітною…
Доглядала дітей, вирощувала худобу, обробляла город. Крутилася, мов білка в колесі. Не встигла попорати худобу зранку, а тут вже й обід для родини готувати пора. Про бодай коротенький відпочинок в будень годі було й мріяти. Дозволяла собі відволіктися від роботи хіба на свято… Чоловік же продовжував їздити на заробітки. Коли приїжджав на зиму, у неї вже було і сіно заготовлене, і урожай зібраний.
Згодом перейшли жити до нової хати. Сусіди пожартували: здалося би й нове поповнення. Світлана з добрим гумором відповіла, що досить їм, мовляв, Бог любить «трійню». А вже невдовзі на світ з’явився їхній наймолодшенький, Мар’янчик — чистісінька батькова копія. Закінчивши роботу на Одещині, Ілля повернувся додому і вже не їхав нікуди, аби присвятити себе вихованню та становленню дітей. Працював у лісі, заробляв уже на кухню з банею. Світлана, розповідаючи, витирає сльози: дякуючи чоловікові, діти зараз мають в хаті міські зручності. Ба більше: Іллюша так побудував кухню, що криниця розміщена у коридорі, тож в хаті є й цілюща джерельна водичка…
Про події на Майдані в Києві подружжя не знало майже нічого. І телевізора не дивилися – ніколи було. «Чоловік взагалі не любив розмовляти про політику», – каже Світлана. Він не їхав, як інші, до столиці, не відвідував майдани в Чернівцях. Тяжко гарував, аби його діти мали хліб і до хліба. Сім’я для нього була понад усе.
…Біда прийшла у дім Іллі та Світлани разом зі дзвінком місцевого депутата, який наказав (?!) чоловікові з’явитися до військкомату. Багатодітний батько зателефонував до сільради: мовляв, я нікуди не йду. «Як не йдеш, то отримаєш 5 років тюрми», — почув у відповідь від керівника села…
Отож 8 квітня Ілля вже був у Чернівцях у 300-му полку (80-та аеромобільна бригада). Їздив на навчання на полігон, дзвонив додому. Приїжджав на Великдень, потім військові відпустили його з побратимами на травневі свята на 4 дні. Тож 1-го він встиг ще заколоти кабана – у дружини 4-го іменини, все розробити та закласти на буженину. «Наступного дня почали видзвонювати, мовляв, треба терміново їхати на завдання, – пригадує Світлана. – І він поїхав…» Саме першого травня родина бачилась із батьком та чоловіком востаннє. Тоді, звісно, і припустити такого ніхто з них не міг…
Коли військові зрозуміли, що поїдуть на Схід, пройнялися тривогою. Дехто втрачав свідомість. Ілля дзвонив дорогою на Луганщину. Потім повідомив, що їх переводять з місця на місце. Питав, як діти, як город, худоба. Залишив щеплений сад, тому просив дружину обривати зайві листочки, аби не тягнули соки. Часто Світлана працювала «під диктовку», тримаючи телефон біля вуха. Жінка запитувала, що військові ТАМ їдять, а почувши про сухий пайок, навіть не зрозуміла, що це таке. З жахом дізналася, що чоловік з друзями по службі не мають питної води… Згодом він повідомив, що всі переїхали на іншу точку, поблизу озера. То, мовляв, купаються та навіть ловлять рибу.
Якось Іллюша наказав дружині, аби негайно відвезла до районного комісаріату довідку, що він має на утриманні 4-х дітей та копії їхніх свідоцтв про народження. Мовляв, багатодітних повернуть додому. Жінка зрозуміла, що це він сказав неспроста…
Останнього разу вона чула голос свого коханого у неділю, 15-го червня. Він тоді сказав дружині, що дуже стомився та хотів би випити пляшку холодного пива… У понеділок і вівторок зв’язку з чоловіком не було. Охоплена внутрішнім сум’яттям, не могла зрозуміти, що відбувається. І тут почула від сусідів та Іллюшиної сестри про загибель буковинських військових… Вона не вірила, що серед них може бути її Іллюша. Поїхала до Чернівців. Повідомлення ошелешило: ЦЕ — правда.
Не тямлячись від горя, Світлана з родиною та сільським головою (до речі, їхнім далеким родичем) зустрічала військовий літак з тілами бійців. Вдивляючись в обгорілі останки, несамовито повторювала: «Це не він, не він…» Лише за допомогою судмедекспертів ледь змогла впізнати батька своїх дітей за особливими прикметами. Обвуглене тіло, ледь прикрите військовою формою, не було схожим на її найкращого на всій землі, найрозумнішого, найдобрішого чоловіка. Світлана ніби заціпеніла. Просила Бога, аби це був лише страшний кошмарний сон…
«Похорон був жахливий, народу — море… Дорога до цвинтаря встелена квітками…» І – надривні вигуки людей, що заглушували її несамовитий зойк відчаю і безвиході, – «Герої не вмирають!»
…Світлана часто приходить до нього. Іноді з дітьми. Мар’янчик просить у матусі велику лопату, аби забрати татка з цвинтаря додому. Вона ж розповідає чоловікові про успіхи й невдачі та просить пробачити, що не встигла, не змогла, не зуміла його вберегти. А коханий зараз навіть вже не сниться дружині. Недавно ж прийшов уві сні до найстаршого сина: «Міша, я маю на тебе надію». Жінка пояснює, що батько з того світу доручає своєму первістку замінити його в родині. І що противитися цьому – означає великий гріх від Всевишнього…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
