Роковини Волинської трагедії ознаменувалися не тільки однобічними та необ’єктивними постановами польського Сенату та Сейму, не тільки з’явою у Верховній Раді «групи-248», готовою витерти ноги об усе українське, не тільки дивовижним симбіозом між КПУ та агресивними прихильниками «русского мира» в Україні, з одного боку, та польськими праворадикальними націоналістами, з іншого боку, а й украй яловою, якщо не сказати різкіше, позицією значної кількості української ліберальної інтелігенції
Йдеться не про засудження нею вчинених українцями на Волині у 1943 році злочинів – ці злочини незаперечні і підлягають однозначно негативній оцінці, тож виправдовувати їх тим чи іншим чином аморально, – а про беззастережне прийняття панівної на сьогодні польської парадигми Волинської різанини.
Ця парадигма ґрунтується на кількох підвалинах. По-перше, на виокремленні згаданих подій в самостійну, фактично не пов’язану з іншими епізодами українсько-польських відносин, часово-просторову цілісність: літо 1943 року, Волинь. По-друге, Волинь тут виступає як «територія спільного проживання» поляків та українців. По-третє, «за дужки» виносяться дії та стратегічні наміри еміграційного польського уряду генерала Сікорського. І, нарешті, як істина в останній інстанції виступають наведені в офіційних польських документах та дослідженнях провідних істориків числові виміри Волинської різанини – дати, число жертв і нападників тощо. В підсумку провина за неспровокований масовий напад на польські села і так само масове знищення цивільного населення лягає на українських націоналістів.
А відтак гуляють сторінками серйозних українських видань твердження про «одночасний напад на 100 польських сіл у липні 1943-го» та про «загибель десятків тисяч поляків у ніч з 11 на 12 липня» – але не треба мати історичної освіти, щоби зрозуміти: для такого нападу і такої масакри потрібно мати щонайменше десять тисяч вишколеного війська і підтримку кількох десятків селян з сокирами – щоб оточити польські села, містечка та колонії осадників, нейтралізувати озброєну самооборону і провести саму операцію на знищення – одночасно! за умов підпілля та партизанки! у коротку літню ніч! Хіба таке можливе? Хіба про акцію, до якої готують десятки тисяч люду, не стало б за кілька днів відомо супротивній стороні та німецькій окупаційній владі? Тим більше, що, як стверджує професор Богдан Гудь, «у 1943 р. чисельність УПА на Волині становила максимум 8 тисяч осіб, з них у бойових шеренгах іще менше. Натомість, щоб оточити і блокувати один населений пункт, потрібно кілька сотень організованих бійців чи, принаймні, серйозні допоміжні сили». А історик Володимир В’ятрович, дослідивши документи Армії Крайової та польського еміграційного ряду, наголошує: «У польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня)… Тим паче ніде в польських документах немає підтвердження про понад 150 сіл, атакованих протягом однієї ночі…»
В’ятрович на основі своїх досліджень робить висновок: «Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, \”генеральний антипольський наступ\”, який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки».
Щоправда, керівництво польського Інституту національної пам’яті та низка польських істориків стверджує, що розвідки В’ятровича не витримують наукової критики і їх не слід брати до уваги, – і, схоже, певна частина української ліберальної інтелігенції керується саме цими настановами. От і книгу знаного польського історика Ґжеґожа Мотики «Від волинської різанини до операції \”Вісла\”. Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.», яка витримана в межах зазначеної вище парадигми, в Україні нещодавно переклали й видали – та ще й високо оцінили. А от російський історик Олександр Гогун, котрий також вивчає цей історичний період, має зовсім іншу думку: «Попри те, що книга явно нижча за рівнем, ніж його попередні монографії, і в ній з’явилась неорадянська тенденція, саме ця і тільки ця робота Мотики була недавно видана в Україні». А ще Гогун підкреслює (і доводить це на підставі численних документів), що польсько-український конфлікт розпочався не 1943 року, а раніше, і «виносити за дужки» попередні події – це керуватися заздалегідь визначеними ідеологічними конструктами.
Але, схоже, певна частина української інтелігенції ігнорує думку російського історика і прихильно ставиться до думки історика польського – мовляв, то Європа. Але ж Європа буває різною, і Росія теж не однобарвна…
При цьому вітчизняні «світочі розуму» надзвичайно політкоректно уникають необхідності називати речі своїми іменами. Вони навіть не згадують про активну колонізаторську політику Речі Посполитої на західноукраїнських та західнобілоруських землях, про намагання емігрантського уряду часів Другої світової війни за будь-яку ціну утримати території, де етнічні українці становили від 70% до 95%, у складі Речі Посполитої, про використання Армії Крайової та інших збройних формувань цього уряду – за умов нацистської окупації! – для реалізації колоніальної політики. Дуже мало хто згадує, що у 1942 році формування АК, виконуючи накази командування, «наводили порядок» на сусідніх з Волинню Холмщині та Берестейщині, жертвами чого стали за одними даними сотні, за іншими – тисячі українців. Це «виноситься за дужки», коли початковою точкою конфлікту, вслід за офіційною Польщею, береться 11 липня 1943 року – так само, як в СРСР «виносили за дужки» пакт Молотова-Ріббентропа, говорячи про 22 червня 1941 року…
А варто не забувати і про «коридор» до Львова, вільний від українського населення, який пробивала Армія Крайова у 1944 році, і про нищення української інтелігенції під час операції «Буря» того ж року (вбивали не тільки націоналістів, а й комуністів тільки за те, що вони – українські інтелігенти), і про інші подібні акції. Не для того, щоб виставляти полякам якийсь запізнілий рахунок за історичні кривди – а задля правди історії.
Тим часом знаний український історик пише, що поляки ніколи не сприймуть боротьбу УПА проти АК і проти Польської держави, хоча здатні сприйняти боротьбу українських націоналістів проти Сталіна – мовляв, саме на цьому й слід зосередитися і не ятрити польські рани. Але ж це означатиме, що ми мовчки визнаємо справедливість та історичну виправданість як польського колоніалізму, так і його нинішнього відлуння у вигляді небажання навіть згадувати про окупацію та колонізацію Західної України у 1920-30 роках. Так, польський колоніалізм був у більшості випадків істотно м’якшим за радянський, але від того він не перестав посутньо бути колоніалізмом. Що і спричинило в кінцевому підсумку Волинську різанину, адже колоніальні та антиколоніальні війни завжди і всюди виходять за будь-які межі. І хіба не на користь самій Польщі піде правдива оцінка польського колоніалізму?
Сказане не виправдовує винуватців Волинської трагедії – воно пояснює її ґенезу та масовість. Ба більше: на мою думку, «виносити за дужки» численні українські жертви тодішнього (як і дещо більш раннього, і більш пізнього) кривавого протистояння означає зрадити їхню пам’ять. Отож десять років тому автор цих рядків підписав листа українських інтелектуалів стосовно Волинських подій, який ґрунтувався на формулі «пробачаємо і просимо пробачення». Мені дорікали тоді за «капітуляцію» – мовляв, українці у 1943 році боролися за свою державу на своїй землі. Але хіба в ім’я благородної цілі припустимі цілеспрямовані вбивства цивільного люду? Хіба брутальні засоби не руйнують шляхетну мету?
Утім, тоді здавалося, що кривава сторінка історії перегорнута, що належно засвоєні уроки минулого. Але, як бачимо, домінуюча частина польської еліти реанімувала давні великодержавні комплекси, загорнуті у «гуманістичні» фантики. Тож тепер заново доведеться говорити про болючі для обох народів події і заново розставляти крапки над «і». І каяття сьогодні має бути чесним й обопільним – з польського боку за тривале насильницьке колонізаторство, з українського – за неадекватні криваві антиколоніальні акції. Та чи можливе таке за умов, коли, з одного боку, діє проросійсько-комуністична «група-248», з другого боку, наявна ялова, чи, сказати б, капітулянтська позиція частини української ліберальної інтелігенції, апріорі згодної з будь-якими інвективами на адресу України та українців, якщо ці інвективи йдуть із Заходу? Ось у чому питання…
peredplata
