Цей фільм Петра Олара, діалог із поетесою Анною Дущак, яка вже більше 10 років за межею вічності. Жила скромно, писала серцем, а слід на Землі залишила достойний. У її книгах навічно квітне Дивоквітом любові , а безсмертний віслів: “Я не слабка, я просто жінка…” став образом її життя і ввійшов не тільки в поетичну спадщину, Анна ввійшла в наші серця, а образи з її пісень та віршів живуть у наших дущах.
Анна Дущак – поетеса з Буковинського села Тисівець і сьогодні живе серед нас у своїх віршах, піснях та щирих розмовах із нами. Ми для віртуального музею Анни Дущак, який уже існує на порталі радіо “Українська хвиля з Європи”, а скоро відкриється в реальних стінах хатинки, де народилась і жила ця талановита й мужня жінка. У 2007 році вона одержала найвищу відзнаку Всеукраїнської премії “Жінка ІІІ тисячоліття”.
Яка вона була непомітна серед нас, що хвилювало й надихало її творити й жити. Все це, як загублений та розбитий роками горщик, ми стараємось зібрати разом, щоб читачі, слухачі та глядачі мали повну картину життя і творчості Анни Дущак. Понад сотню віршів поетеси покладені на музику.
https://www.youtube.com/watch?v=JuF56_160_A
Її прізвище – серед імен славних сучасників Буковини, її твори читали англійською та італійською, їх видавали в Канаді та Австралії.
Напередодні її прижитєвого ювілею, авторка п’яти поетичних книг розповіла «Погляду» про те, чому не визнає слова «поетеса» На порозі її будинку особливо гостро відчувається, що іноді несправедливо люди нарікають на долю, надто переймаються дріб’язковими проблемами, озлоблюються у щоденній шаленій гонитві, в той час, як щось важливе проходить повз. Здавалося б, ця жінка більше за інших має право обурюватися на життя. Однак спокою, розсудливості й виваженості Анни Дущак можна лише позаздрити.
Її вірші – найкращий доказ того, що поетеса перемогла хворобу, зуміла не лише вивищитися над нею, а й витворити власний неповторний внутрішній світ, у якому немає місця злу, обману й усіляким негараздам. Про джерела свого натхнення та про те, чому не варто опускати рук у, здавалося б, безвихідних ситуаціях Анна Кирилівна розповіла «Погляду» напередодні свого ювілею.
«Треба мати мужність прийняти те, що неможливо змінити» Ліжко Анни Кирилівни стоїть на спеціальних підпорках, так, аби було видно, що там за вікном. Хата Дущаків на околиці села, тож краєвид досить привабливий. Надворі вітряно, і поетеса зізнається, що їй подобається саме лагідний осінній вітер. Природа – те, що повертає до життя і дає прихисток у найтяжчі моменти.
– Буває часом дуже важко, місця собі знайти не можу, – розповідає Анна Дущак. – Що тоді робити? Закриваю очі й думками тікаю в дитинство, до сусіднього села Червона Діброва. Проходжуся стежками, зупиняюся час від часу, щоб помилуватися довколишньою красою, надихаюся цілющим повітрям з минулого – і повертаюся.
Не маючи змоги рухатися фізично, поетеса все ж не стоїть на місці, не живе минулим. У неї безліч друзів, у хаті майже завжди відвідувачі.
Довідка: Анна Дущак народилася 15 жовтня 1959 року в селі Тисівцях на Сторожинеччині. У 16 років захворіла. Неправильний діагноз та лікування призвели до нерухомості суглобів, і от уже понад тридцять років Анна Кирилівна прикута до ліжка.
Розрадою стала поезія. 1992 року вийшла перша збірка віршів «Дивоквіт любові» із передмовою Галини Тарасюк. Потім були «Спитай себе» (1994), «Понад вечірнім Дереглуєм» (1998), «Любов я росами розтрушу» (1999), «Любові стиглий колос» (2004).
Вірші, перекладені англійською та італійською мовами, друкувались у періодичних виданнях США, Канади, Австралії, Італії. Велика частина творчого доробку Анни Дущак стала піснями. Музику до її віршів написали композитори Мар’ян Гаденко, Микола Сафонов, Віталій Свирид, Леонід Затуловський, Ярослав Злонкевич, Віктор Рурак, Кузьма Смаль та інші. 2002 року прямо на обійсті Дущаків відбувся зорганізований Мар’яном Гаденком фестиваль «Повінчані піснею», де виконувалися пісні на слова Анни Кирилівни.
З 2003 року поетеса – член Національної спілки письменників України. 2007-го Анна Дущак за особисті успіхи в літературі та красу душі отримала всеукраїнську премію «Жінка ІІІ тисячоліття». 2008-го Президент присвоїв поетесі почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Анна Кирилівна любить нові знайомства і не визнає компромісів із власною совістю.
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Білим цвітом черешневим вся завіяна.
Входить вільно до кімнати, не питаючи,
Заворожує собою обіймаючи!
Золотиться рясно зорями небес безмеж,
І хай ніч володарює, – довго не заснеш…
А все величчю краси будеш впиватися,
В променистім сяйві місячнім купатися!
Я надіюся, настане той жаданий час,
І така ж ніч дивовижна поєднає нас!
Соловейко повінчає ніжним щебетом,
А дерева таємничим, тихим шелестом!..
І будемо найщасливіші у Всесвіті!..
І серця заб’ються в світлім-світлім трепеті!..
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Черешневим білим цвітом вся завіяна!..
(Із нової збірки «Золотий вальс»)
peredplata
