\”Будь ласка, прочитайте це!
Хоча це зараз надзвичайно небезпечно не тільки для мене, але й всієї моєї сім\’ї, я ПОВИНЕН сказати ПРАВДУ, я не можу більше мовчати!!!
Я – Олексій Федоров, громадянин України, народився, виріс і живу в Сімферополі, у мене дружина і двоє дітей. Батько – росіянин, мати – українка, хоча дід по материнській лінії – кримський татарин. У мене є, точніше БУВ, свій приватний бізнес – мережа аптек по місту. Але давайте все по порядку.
Коли «зелені чоловічки» почали захоплювати півострів, у деяких громадян дійсно з’явилася ейфорія. Навіть мені закралася в голову зрадницька думка, що Росія вкладе свої нафтодолари в економіку Криму і життя нарешті налагодиться. Але не так сталося, як гадалося! Уже за кілька днів почали відбуватися неймовірно страшні речі – їх складно описати, а спостерігати вживу ще важче. Це як кошмарний сон або фільм жахів!
У моєму будинку жила сім\’я кримських татар, яка повернулася на батьківщину на початку 90-х. Глава сімейства одного разу наважився зробити зауваження російському солдатові, що той БТР-ом заблокував парковку біля нашого будинку (він розташований на околиці міста, майже на в\’їзді) – на що той відразу відповів нецензурними вигуками, а потім, голосно сміючись, дав команду товаришеві йти «на таран» – в результаті передня частина його Лади Пріори (взятої півроку тому в кредит) була некруто розчавлена, а сам татарин, не вірячи власним очам, ледь встиг вискочити з автомобіля.
А вранці він знайшов машину в ще більш жалюгідному стані. Заяви в ДАІ і міліцію дали зворотній результат: пізно ввечері, коли чоловік повертався з роботи, його побили невідомі у військовій уніформі – причому його били по голові прикладом автомата і потішалися, тримаючи наточений штик біля горла. Після таких «забав» його відпустили зі словами: «Слухай, цурка, ще раз вякнешь – відправимо на той світ з сім\’єю»… В результаті – струс мозку, відкритий перелом руки зі зміщенням, перелом ребер і носа, численні гематоми і важкі забої, втрата літра крові – 2 дні він провів у лікарні… Міліція на цей раз взагалі відмовилася приймати заяву – як виявилося, вона була заодно з окупантами.
Але найгірше було попереду – ці нелюди дізналися, що він знову намагався скаржитися, і вирахували, де працює його дружина. Вона була фармацевтом у моїй аптеці, розташованій за три кілометри від будинку. Наступного дня туди завітали «зелені чоловічки», і в нахабній манері чомусь зажадали «подарувати» «російським братам» (хоча ці хлопці були схожі на кадировських кавказців) 200 пачок дорогих антибіотиків (наприклад, дефіцитний \”Сипробай\” – один курс коштує 4 тис. грн.), 500 упаковок вітамінних комплпексів, «як мінімум» 300 пачок найдорожчих стероїдів і багато чого ще. Мовляв, на потреби «Самооборони». Вона спробувала ввічливо відмовитися, то вони одразу наче сказилися і почали відвертий грабіж з розбиванням вітрин та стендів. Жінка спробувала кричати, але її схопили, заклеїли медичним лейкопластиром рот, закинули в «Тигр» і відвезли до місця дислокації. Там над нею знущалися і ледь не зґвалтували. За повернення вимагали 3 тисячі доларів. Оскільки у сім\’ї таких грошей не було, того ж дня продали за безцінь всю побутову техніку, частину меблів, віддали усе, що збирали на \”чорний день\”, який тепер настав… До наступного вечора жінку повернули в обмін на гроші – у неї був жахливий, замучений вигляд, почорнілі синці на руках (від наручників) і на обличчі…
З наближенням референдуму ситуація ставала дедалі страшнішою. Кілька моїх друзів, які лише заїкнулися, що їм «не зовсім зрозуміло, від кого Росія захищає кримчан», були через день звільнені з роботи без пояснень і виплати зарплат. Потім з\’ясувалося, що керівництво перебувало під тиском окупантів, які ультимативно наказували звільняти всіх, хто занесений до списку «неблагонадійних». Велика частина цих чорних списків складалася за принципом причетності до антиросійських акцій протесту, а також базувалась на доносах колег або навіть – я не міг відразу повірити — наявності української символіки (на робочому столі або автомобілі). Навіть український прапор опинився під негласною забороною!
15 березня мені зателефонували з податкової і викликали на «термінову важливу розмову». Коли я зайшов до кабінету головного інспектора, там уже було двоє «зелений чоловічків» у масках з автоматами і один невідомий чоловік «у цивільному». Інспектор важким і водночас суворим тоном промовив: «Ти завтра маєш прийти на референдум, на виборчу дільницю на Євпаторійському шосе! І, я сподіваюся, ти зрозумів, як треба проголосувати? А то дивись – знайдеться статейка в російському податковому кодексі, й не тільки без своїх жалюгідних аптек залишишся, але і загримиш за ґрати на кілька років! Зрозумів?». Увесь час на нього пильно поглядав і схвально похитував головою «товариш в цивільному».
Зі сльозами, що мимоволі накотились на очі, я був змушений піти на цей проклятий референдум, але назло їм проголосував ПРОТИ приєднання до Росії! О 12-й ночі мені зателефонували з податкової (!) і сказали, що у мене заборгованість по сплаті податків в 15,5 тис. грн.», а деякі документи, мовляв, \”недійсні\”, бо «оформлені неправильно». Наступного дня проти мене було відкрито кримінальну справу, а робота мережі аптек була зупинена. А татарська сім\’я після референдуму взагалі залишилася без житла: банк, який закривався, зажадав негайного повернення кредиту за автомобіль, а позаяк грошей у них не було, квартиру, під заставу якої видали кредит, конфіскували.
І чи не найбільшу відразу викликає те, що в Криму зараз встановлена тоталітарна цензура! Ніхто не може навіть словом обмовитися про те беззаконня, яке тут чиниться майже на кожному кроці! 18 березня мене викликали на «розмову» до дільничого – він виявився новою людиною, колишнім «беркутівцем» з Києва! Дивлячись мені в очі, він саркастично промовив: «Тихіше їдеш — далі будеш, а базікатимеш – до в\’язниці загримиш!». І я мовчав.
Проте позавчора мою дружину, викладача історії, звільнили зі школи, яку не тільки перетворили з української на російську, але й змусили вчити дітей за російськими підручниками, де навіть «Київська Русь» іменується не інакше як «Давньоруська держава». Одне заперечення коштувало їй робочого місця… І тоді я усвідомив, що якщо моя дружина знайшла в собі мужність виступити проти цього ярма, то сором мені, якщо я боязко мовчу!
Поки я перебуваю за підпискою про невиїзд, але сподіваюся невдовзі втекти з цього кримського концтабору зі своєю родиною – нехай і втрачу все… Але немає нічого дорожчого за свободу!
П.С. Нехай це буде уроком для жителів південного сходу України – цінуйте свободу, поки ви її маєте!\”.
peredplata
