Війна на Сході України, яку розв’язав Путін зі своєю клікою, оголила проблеми нашого війська. Його не було. Попередня влада знищувала армію за вказівкою і на догоду Кремля. Сьогодні маємо те, чого не маємо. Генерали зрадили державу і продовжують її зраджувати. Молоді воїни не мають відповідної зброї, навичок ведення бою та збереження себе. Але є патріотизм. І ми переможемо. Бо боремося за свою свободу на своїй землі. Нова українська армія відроджується, як Фенікс з попелу. Уже раз за разом вона завдає смертельних ударів терористам і найманцям з Росії. Загартовані у боях на Майдані Національна гвардія, територіальні батальйони воюють не гірше, а навіть трохи краще за найманців. Хоча й поступаються їм у зброї, обмундируванні, навіть у харчуванні.
День і ніч молоді патріоти готуються до захисту Вітчизни. У кожній області створені батальйони територіальної оборони. Діє такий і у нас. Перші навички бойової підготовки українські захисники здобувають у тренувальних таборах. Там з ними займаються досвідчені спеціалісти з УНА-УНСО.
Пам’ятаю, як путильська влада, котра складалася з негідників від партії регіонів, перешкоджала вишколам цих патріотів у Карпатах. На них нападали міліціонери, спецслужбисти, їх переслідували, погрожували згноїти у тюрмах. А хлопці тренувалися…
Згодом набуті знання стали у пригоді на Майдані. Увесь світ був щиро заскочений, коли на силове протистояння з «Беркутом» стали юні українці. І вони перемогли. Бо вчилися перемагати. А ті, хто ще недавно у Путилі перешкоджав підготовці патріотів, і досі там керують. Унсовці кажуть, що зараз нема часу з них питати. Бо треба готуватися до боїв на Сході. Після перемоги вони знову приїдуть у Карпати і будуть по-справжньому вишколювати тих, хто у часи Януковича знущався над українською армією. Їх навчать любити Україну, шанувати патріотів та українську ідею.
Це буде згодом. А тепер хлопці готуються до війни. Як вони живуть? Чи мають все необхідне для занять? Чи створила держава їм умови для підготовки до майбутніх подвигів в ім’я Вітчизни-України?
Аби отримати відповідь на ці питання, ми вирушили до тренувального табору, розташованого в передгір’ї Карпат за 30 км від Чернівців. Разом з нами сюди приїхав і в. о. начальника управління міндоходів (податкова адміністрація раніше) Михайло Сеничак. Перед цим він заїхав на ринок, купив за власний кошт кілька ящиків солодких черешень, полуниць, варення і повидла. А також свіжого травневого меду. Вже у таборі ми зрозуміли, наскільки були корисні й потрібні там ці продукти.
Інструктор з тактики ведення бою Микола Яковлєв був не дуже багатослівним. Він не хотів говорити про проблеми чи нарікати на негаразди. Там хлопці роблять свою роботу. Вони зранку до ночі тренуються. Аби підготуватися до виконання завдань, які поставить перед ними Україна. Вже сотні їх пройшли через цей табір. І досі продовжують тут тренуватися. Наймолодшому бійцю 19 років. Найстаршому – вже за 40. Хлопці з усією відповідальністю ставляться до того, чим займаються.
— Мені 21 рік, — каже один юнак. – Виховувався в інтернаті. Думаю йти в армію. Тому готую себе до цього важливого і почесного обов’язку – захисту України.
— А я вже в армію не піду, — мовить найстарший боєць. – Але мушу бути готовим будь-коли дати відсіч ворогові.
— Поїдете на Схід? – питаю.
— Тепер — ні. Ви думаєте, що тут не потрібно буде захищати Україну? За кілька десятків кілометрів звідси — Придністров’я, де Росія має своїх бойовиків, зброю і техніку. Від неї всього можна чекати. Ми мусимо бути готовими відбити кожну атаку агресора.
Хлопці не закінчили розмову. Бо змушені були знову йти на навчання. Інструктор з тактики ведення бою у населених пунктах Едгард не дозволяє нікому порушувати розклад занять. Він суворий і вимогливий. Хоч і десятий піт з хлопців сходить, а вони не тримають зла на нього. Бо розуміють, що нинішня наука завтра збереже їм життя. Тому вчаться охоче й серйозно. А Микола Яковлєв став трохи відвертішим:
— База та інструктори у нас досконалі, — розповідає. – Тут, на тренувальній базі, ми даємо елементарні знання армійської справи, навчаємо основних методів застосування зброї, боїв у місті, у горах. Ще недавно нашу армію знищували. Солдата цілий рік вчили сапати, орати і генералові дачу будувати. А не воювати. Таку армію й маємо.
— А як потрапити у батальйон?
— Через військові комісаріати. Вони набирають тих, хто бажає вчитися воювати. У нашому таборі вчимо тактики, теорії, історії війська. Потім йдемо на практичні стрільби. Хто хоче, той укладає контракт на службу. Всі, хто може, йдуть на службу.
— Що треба зробити, аби підняти престиж української армії, українського воїна?
— Треба, аби влада звернула увагу на армію. Нація самоорганізувалася: на телефон 565 гроші надходять, бронежилети купують нам, їжу дають і т. д. Але потрібне постійне фінансування армії, і кожен солдат мусить знати, що про нього піклуються держава, його сім’я та за будь-яких умов він матиме соціальний захист.
— А до вас ідуть служити?
— На жаль, не стільки, скільки треба. Тут недопра-цьовують військові комісари. Громадські організації мають уважніше ставитися до цього. Захищати Україну – це не тільки красуватися у місті чи селі у камуфляжній формі. А каторжно вчитися воювати. Армія і військові комісаріати знищувалися протягом 20 років. І вони не справляються зі своїми обов’язками. У них ще стара радянська методика. Не встигають за викликом часу.
— А ваші хлопці уже їздили на Схід?
— Я не можу відповісти на це питання.
— Всі повертаються з відряджень?
— До цього часу всі наші живі і здорові.
Поки ми розмовляли з Миколою Яковлєвим, головний податківець області Михайло Сеничак заніс до кухні ласощі, привезені до табору. Там він уважно слухав кухарку Олену Гуцуляк. Жінка щиро і відверто говорила про те, що є і чого нема.
— Хлопці не скаржаться на харчування, — каже пані Олена. – Але м’яса нема. Хотілося б і котлет приготувати. А нема з чого. Молока нема зовсім. Молоді хлопці хотіли б з’їсти кашу на молоці. Зовсім не дають масла.
— Та у селі ж є свій молокозавод!? — долучаюсь до розмови.
— Завод є, а молока у нас нема. Дякувати Богу, люди завезли овочі, картоплю, капусту, моркву. Микола Берчук привіз відро смальцю, солонини. Тож завдяки допомозі людей ми ще годуємо хлопців більш-менш добре.
Згодом ми дізналися, що хлопці за свій кошт придбали амуніцію, самі приводили до ладу занедбаний санаторій, два тижні тут не було ні води, ні електрики. І не було жодної скарги. Але так бути не повинно. Держава і громада мусять піклуватися про своїх захисників. Хто ж таке бачив, аби молоді воїни тижнями не мали м’яса, зовсім не мали б молока, масла? Не соромно за це владі? Не соромно підприємцям, добро яких ці ж воїни, якщо потрібно, будуть захищати?
У Древній Спарті воїн вважався найшанованішим у суспільстві. На того, хто служив, працювала вся родина. Найкращі, найсмачніші шматки їжі передавалися йому. Коли був добрий врожай, вся родина була забезпечена. Коли траплявся неврожай, усе, що було у домі, передавалося воїнові. А слуги, батьки, брати і сестри помирали з голоду. Спартанська армія була найсильнішою у світі. Ми знаємо історію, як 300 спартанців стримували багатотисячну армію Переїв під Фермопілами. Спарта годувала своїх захисників. А Україна?..
Вже полишаючи тренувальний табір територіального батальйону, Михайло Сеничак зробив невтішний, але обна-дійливий висновок:
— Ми мусимо годувати свою армію добровільно. Інакше годуватимемо чужу – примусово.
Петро КОБЕВКО
peredplata
