У мене є мрія зробити пам’ятник Помаранчевій Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, сповненими віри, свободи, надії, гордості за свою країну. В центрі я б зробив дзеркало-зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Я впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо, маючи досвід переможного Майдану, — кожна, навіть така запущено-хвора країна, як наша, має шанс на одужання.
Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхгаузен»:
« — А разве ночь?
— Ночь.
— И давно?
— С вечера».
Так, з’ясувалося, що в нашого темного минулого виявилося майбутнє. Для його повернення знадобилося не так і багато: зрада помаранчевого месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз’єднання переможного «ми» Майдану на безпомічні «я» політиків і простих людей — головна причина реваншу авторитаризму в Україні.
Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».
Спочатку — діагноз. Він не засекречений ні для України, ні для світу. Фактом є авторитарна по суті і племінна («трайбалістська», якщо хочете) за формою влада В.Януковича. Обмежені люди з нічим не обмеженою владою насаджують у країні культ бандитизму, продажності та хуторянства. Жодних національних ідеалів, жодних суспільних проектів, — пливи за течією і греби під себе. Або мовчи у «крайній хаті». Або їдь світ за очі. Або сідай у тюрму.
З іншого боку — маємо безпорадну, але самозадоволену опозицію, яка, незважаючи ні на що, живе за принципом «опозиціонер опозиціонерові — друг, товариш і корм». У цьому середовищі вже забули, коли востаннє спілкувалися з виборцями без Шустера. Головне — рейтинг, списки і спонсори.
Обидві сторони політичного театру давно не розраховують на свідому підтримку виборців. Одні роблять ставку на примус і фальсифікації, інші сподіваються, що з двох зол люди оберуть менше.
У 1921 році іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав про свою країну, яка рухалася до страшних потрясінь фашистської диктатури: «Замість того, щоб періодично оновлювати репертуар життєвих ідей, типів існування, заходів, які б могли об’єднати, вселити віру в націю, — влада підточувала національну єдність, використовуючи силу суспільства майже тільки в особистих інтересах.
Як після цього дивуватися, що суспільство замислюється над питанням: а чи варто жити разом? Бо життя — рух уперед, активність, спрямована від теперішньої миттєвості в найближче майбутнє…
…Століття змінюють століття, а влада і далі впевнена, що ми живемо виключно для того, аби продовжувати і продовжувати її безтурботне існування. Та оскільки ця причина дрібна й мізерна, Іспанія руйнується на очах».
Хіба це не про нас? Хіба це не про нашу політичну кориду одноногого матадора опозиції зі сліпим биком влади?
Але головна наша біда — не в бездарних учасниках шоу, а в тому, що обібрані до нитки глядачі покірно ходять на кориду і десятиліттями чекають матадора — месію.
Бажання жити так, як живуть у заможній і вільній Європі, без помітного бажання постійно брати особисту участь у суспільному житті — ось ключова проблема безхребетної України.
Лідери нації не падають із небес, вони витворюються в результаті спільної боротьби, перемог і поразок. Розділеність сцени і мільйонноокого тіла Майдану вже віщувала провали майбутнього політичного життя після 2005 року і сьогоднішню ніч.
Більшість майданівців не схотіли брати участь у політиці, залишаючи це або зазомбованим адептам вчення про американські валянки, або екзальтованим членам ордену покійної баби Параски. Навіть сьогодні, справедливо проклинаючи аморальних політиканів, мало хто готовий особисто вплинути на них у рамках постійних колективних зусиль.
З цього приводу згадується цікавий документ 1918 року — «Резолюція селян-махновців Гуляйпольського повіту». Слухали: про змичку міста і села. Постановили: підтримати змичку, просити товаришів робочих прислати в село залізо і керосин. Окремо ухвалили: в місто хліба не давати.
Пишу про це не для жарту. Азійська модель управління на більшій території України позбавила нас звички об’єднуватися, не дала сформувати структури громадянського суспільства. В Європі королівськими хартіями і буллами закріплялися права шляхти та містян, здобувалися привілеї ремісничих цехів і торгових гільдій, плекалися свободи університетів та релігійних громад. Із цих колективних структур ведуть свій рід їхні нинішні мільйонні акції на захист своїх прав. Звідси ж — підконтрольність найнятої влади, яка добре знає, хто в домі господар. Саме постійним громадським контролем і пояснюються зусилля їхніх зовсім не святих політиків, спрямовані на підвищення стандартів життя, подолання корупції і гарантування демократичних прав.
У нас і еліту, і просто вільних людей століттями вбивали й купували. А ще — зраджували. У результаті ми поки що здатні лише на одноразові народні волевиявлення. У формі Майдану, наприклад. Після цього безконтрольна влада здатна лише переписувати умови псевдовиборного лохотрону, а перемогти корупцію може хіба що суїцидом.
Колись Роман Безсмертний пояснював мені, що на виборах є дві моделі: або «вже хай краще ці, ніж нові й голодні», або «хай хто завгодно, аби не ці». Нинішня влада, як і та, у 2004-му, явно йде навпрошки другим сценарієм. Здається, мрія українського опозиціонера: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці».
Мовляв, треба лише спокійно чекати, поки правлячий політичний труп розкладеться в максимально комфортних межигірських умовах і доведе народ до нової революції. А потім прийде молодий і освічений лідер, який поведе Україну в повне європейське щастя.
Такі плани — ілюзія. Влада справді ударними темпами втрачає підтримку людей. І процес протистояння Януковича та України вже набув незворотного характеру. Але обрання методом тику нового вождя не гарантує виходу зі стагнації. Доведено Ющенком.
Кажуть, одного разу в пеклі була нарада, як ще погіршити життя людей. Перемогла ідея вживити їм думку, що спішити — нікуди, часу — багато.
В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані. Час працює на тих, хто працює. Навіть уночі.
Нам конче потрібні зміни. Світ змінюється, він уже змінився. В умовах закінчення епохи лібералізму, очевидного формування п’яти-шести світових цивілізаційних проектів, які борються за природні та інтелектуальні ресурси планети, наша вітчизняна сліпа влада, інвалідна опозиція і пасивне суспільство ризикують не лише темпом, а самою участю в історичному глобальному процесі. Україна просто може з нього випасти. І скаржитися потім буде нікому. Хіба що — Чарльзу Дарвіну.
Що робити?
У нас є дві моделі поведінки. Перша — шлях хохулі, унікального, ні на що в живому світі не схожого створіння, якого вчені довго не могли віднести до жодної з груп існуючої класифікації. Це — шлях внутрішньої еміграції, духовної робінзонади, ігнорування зовнішніх викликів. Шлях, звісно, унікальний, але закінчиться дуже неестетично й неперспективно. Через 80 років дискусій вчені визначили хохулю як «однопрохідного ссавця».
Друга модель — шлях дикобраза. Це шлях боротьби за право бути не таким, як усі, відстоювання свого місця в не завжди приязному світі, захисту власної гідності та свободи.
Вибір шляху — доленосний і залежить від бажання та вміння зорганізуватися. Яскравим підтвердженням цього стала недавня втеча зі столичного зоо-концтабору групи вільнолюбних дикобразів. Хохуля, мабуть, усе ще розраховує на прихід доброго директора, який припинить розкрадання грошей на їжу та обігрів убогих помешкань усе ще живих одно- і багатопрохідних ссавців.
У нинішньому глибокоіндивідуалізованому світі є безліч способів залишитися наодинці із самим собою, з виключеними мізками перед зомбоящиком серіалів, із віртуальними іграми в мобільному та мережевому рабстві. Але жертви цієї новітньої варваризації не мають жодного шансу на зміну жалюгідних умов існування, а тим більше — права на претензії гідного людини майбутнього.
Щоб стати на шлях свободи і достатку, треба перш за все засвоїти головний постмайданний урок: вихід із радянського тупика цивілізації — не так в одноразовому акті зміни влади, як головно в постійних зусиллях, спрямованих на зміну суспільства. Дієве громадянство породжує лідера нації, а не навпаки. Після століть національної і особистої несвободи нам належить відновити звичку людей колективно вирішувати свої проблеми. Ключову роль у цьому процесі мають відіграти (і вже відіграють!) інтелектуали. Які розуміють роль культури як виробництва сенсів спільного життя саме в Україні. У цьому контексті важко переоцінити громадянську публічну діяльність Ліни Костенко і Юрія Андруховича, кардинала Любомира Гузара та Ярослава Грицака, акції «Останньої барикади» Олеся Донія, галицької «Зарваницької ініціативи» та «7 чудес України» Миколи Томенка. Політичні, моральні, духовні орієнтири, які вони відбудовують, дуже важливі для об’єднання людей. Без такого об’єднання тиха українська ніч не скінчиться. Ми мусимо пройти цей шлях. Це — наше завдання на ніч.
Коли деспотії довели свою соціальну неефективність, стародавні греки зібралися на агору, щоб разом творити політику. У цих громадських зусиллях вони шукали і знаходили сенс життя більшого, ніж фізично відміряний строк окремої людини. Будівництво величних храмів, написання законів справедливої держави, здобуття геройських військових перемог стали їхніми довговічними сенсами, які набагато пережили їх фізичне життя. Причетність до цього давала (і дає!) самоповагу та задоволення.
Майдан 2004 року був нашою українською агорою, спільним творінням власної історії. Перспектива кращої України — саме в такому шляху дієвого громадянства.
Процес уже йде. Спільні акції чорнобильців і афганців — лише видима частина процесу. Все починається з елементарної групи друзів, сотня яких прийшла під приміщення райвідділку міліції і відбила затриманого за політичну «кричалку» київського футбольного фана.
Знаковий висновок: хочеш мати права — згуртуй 100 однодумців. У Фейсбуці, в робочому колективі, у студентській общазі, у земляцькому товаристві, у релігійній громаді, в об’єднанні власників житла чи землі.
Чим ширше об’єднання, тим більше коло інтересів, ідей, перспектив. Громадське суспільство вже народжується в соціальних мережах. Наступний і дуже важкий етап — його вихід на вулицю в якості альтернативи. Ці, готові воювати за свої права і свободи, дикобрази дадуть і нові форми, і нових авторитетів. Зникнуть самозвані політичні лідери і телевожді. Реальну підтримку отримає не переможець кулуарних політігор, а той, хто залучить у команду лідерів громадянського суспільства під виконання визначених ним завдань.
Надто ідеалістично? Нереально? Неймовірно?
Але ж київські дикобрази змогли! І Майдан у нас був! Хоча навіть штаб Ющенка до кінця не вірив Володимиру Філенку і Тарасу Стецьківу, що вибори закінчаться мільйонними акціями протесту, які переростуть у революцію.
«Будь реалістом — вимагай неможливого!» — казали бунтівні студенти в Парижі 1968 року.
«Будь реалістом — здійсни неможливе!» — має стати гаслом української суспільної альтернативи. Це так просто — дзвінок з мобільного або клік комп’ютерною мишкою, щоб з’єднатися з однодумцями, — і слон тупої влади стає безсилим. Клік за кліком, дзвінок за дзвінком — цей процес колективних зусиль перейде в нову якість країни. Тієї, яка зародилася в незабутні, найкращі в моєму житті дні й ночі на помаранчевому Майдані.
І все, чого я хочу, — це дожити до того часу, коли «Слава Україні!» буде знову не слоганом надії чи спротиву, а реальністю, як тоді, у 2004-му.
Юрій ЛУЦЕНКО
Лук’янівське СІЗО
18.11.2011
peredplata
