Пристрасті за парадом

Нинішній військовий парад у Києві в черговий раз розколов і громадянське суспільство, й експертне середовище. Пристрасті щодо параду вирують і в багатьох щиро патріотичних душах. Й у моїх друзів та знайомих переважає двоїсте ставлення до цього дійства, вони одночасно і «за», і «проти» нього

Що ж, це зрозуміло. Бо ж, з одного боку, паради на честь незалежності – це світова традиція, тим більше, що українцям нині можна пишатися своєю армією. З іншого боку, а чи не зависокою виявиться ціна параду? Якщо автор цих рядків 2014 року однозначно був проти параду на День Незалежності (що засвідчено не однією статтею на шпальтах «Дня», на сайті Радіо «Свобода» та в соціальних мережах, і головним мотивом заперечення проведення параду тоді була вкрай напружена ситуація під Іловайськом і на кордоні з РФ), то зараз у мене, як у багатьох моїх колег, теж двоїсте – чи майже двоїсте – ставлення до дійства, яке заплановане на Хрещатику в Києві.

Як громадянину, мені до вподоби нинішнє українське військо. Воно вже не схоже на ті вимуштрувані, але байдужі до всього шеренги біороботів, які дефілювали перед трибунами за часів Кучми та Януковича. Подобається мені це військо і як авторові близько десяти книг і брошур з воєнно-політичної історії ХХ століття. Таке військо варто показати народові, бо воно справжнє, воно обстріляне, з високим бойовим духом і непоганою виучкою. Тут навіть подзьобаний асфальт у центрі Києва відходить на задній план – як з гумором написав один із блогерів, нехай усі бачать: столицею йдуть наші танки, а тому тут ніколи не буде танків російських!

А водночас – знов-таки як науковець і публіцист, що вже чверть століття займається воєнно-політичними сюжетами, – я не можу спокійно дивитися на багато що, пов’язане з парадом, і з повагою ставитися до аргументів, які наводять на користь його проведення занадто палкі апологети цього дійства.

Вони стверджують: мовляв, на параді пройде техніка, не знята з фронту, а взята з армійських резервів. Що ж, резерви – це добре; у 2014-му їх не було. Але ж чимало мотогодин буде витрачено не на підготовку екіпажів до боїв, а на підготовку до параду і на його проведення. А ресурс двигунів не безкінечний… Твердження ж, що водії техніки отримують досвід керування нею в умовах міської забудови, вкрай некомпетентне. В бою досвід парадних маршів містом тільки заважає: згадаймо, як на початку Першої чеченської війни російські танкісти, які мали неабиякий досвід парадів, браво ввійшли до Грозного – і там і залишилися у своїх спалених бойових машинах. І взагалі – як чітко вели тисячі танків на парадах Червоної армії передвоєнної доби їхні екіпажі – і якими безпорадними, якщо не сказати більше, виявилися вони в 1941-му. А це означає, що потрібний для маршу та бою досвід водіння техніки на парадах не набувається.

Інше твердження апологетів параду – що, мовляв, гроші зайві на парад не витрачаються, бо задіяний у ньому особовий склад зарплату все одно одержував би, його все одно б годували, і нову форму парадну все одно би пошили та видали. Це ще гірший аргумент. Два місяці годувати чотири тисячі бійців і платити їм тільки задля того, щоб вони «тягнули ногу» на тренуваннях? Чи не занадто? Й головне: ці два місяці можна було б витратити на навчання, в тому числі з бойовими стрільбами, на «сколочування» підрозділів, щоби взводи, роти й батальйони діяли як одне ціле, на засвоєння ефективних методів надання першої допомоги пораненим і таке інше. Скажу й різкіше: два місяці парадних вправ замість повноцінної бойової підготовки – це додаткові втрати у бою, можливо, у разі масштабних операцій це навіть десятки загиблих і сотні поранених. Причому за ці втрати картатимуть і каратимуть лейтенантів, майорів і полковників, хоча насправді слід було би суворо спитати з декого зі значно вищими званнями…

Що ж стосується парадної форми, то я навмисно передивився хроніку парадів Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) у 1950-60-х, помітив чимало трофейних танків радянського виробництва, але не помітив якусь особливу парадну форму. Це зараз ЦАХАЛ має кілька різновидів форми для урочистих випадків, бо може собі дозволити витрачати на це гроші, маючи понад 200-тисячне добре підготовлене військо, понад півмільйона резервістів і два з половиною мільйони навченого мобілізаційного резерву, – проте з якогось дива проводяться на День Незалежності Ізраїлю не пишні сухопутні паради, а лише повітряні й морські шоу за участі бойових кораблів і літаків…

І ще одне. Учасники параду з числа бійців регулярних частин скаржаться (як і належить мужчинам, крізь зуби) на втому від марширування або вдень у 30-градусну спеку, або вночі, коли їх вивозять із військових містечок на плаци під Києвом і на столичні вулиці. Серед цих бійців ходять чутки, що після параду їх одразу, без хоча б тижневого відпочинку, відправлять на передову. Якщо таке справді станеться, то важко уявити кращий подарунок Путіну та його пахолкам із «ЛДНР»: ділянки фронту, зайняті «парадними» частинами стануть найкращими місцями для прориву диверсійно-розвідувальних груп, а то й цілих механізованих частин в тил українській армії.+

Отака непроста ситуація з оцінкою плюсів і мінусів військового параду на День Незалежності. Додам до цього – вже як просто український громадянин – що, дивлячись на нинішній парад, я знов і знов згадуватиму Іловайськ…

Сергій Грабовський

Джерело

peredplata