Росія офіційно визнала, що вже створила інформаційні війська. В її \”гібридній війні\” проти України інформаційна складова набуває особливого значення. Досвід показав, що грубою фізичною силою українців не зламати. Натомість ставку Кремль робить на те, щоб нас пересварити, зіштовхнути лобами і змусити власними руками зруйнувати свою державу. У ці дні розгортаються справжні битви за уми і серця людей. А чи готові ми до них?
Ставка на роз\’єднання
На жаль, у нашому суспільстві існують дуже великі соціальні контрасти. За статистикою, понад 78 % українців перебувають за межею бідності, натомість невеличка жменька олігархів купається у розкошах. Її оточують охоронці, різноманітна обслуга, холуї, котрим щось перепадає з панського столу. А величезна прірва між скоробагатьками і злидарями лише поглиблюється. Середній клас, який в нормальних державах гасить напругу між такими полюсами, в Україні залишається мізерним і не зростає. Ті, хто його потенційно може поповнювати, в умовах шаленої корупції мусять обирати еміграцію або бути приреченими злидні.
Зростає злочинність – неминуче явище під час війни. Причому війна ця ще й має аномалії: через лінію вогню повним ходом іде торгівля. На контрабанді наживаються не лише олігархи, а й ті, хто мав би з нею боротися. Усе це викликає в суспільстві неабияке обурення, що зростає, наближаючись до критичної межі. А противник робить ставку на соціальний вибух, розраховуючи, що черговий Майдан знесе не лише непопулярну владу, а й ущент зруйнує державу. На щастя, цю небезпеку розуміють нові суспільно-політичні сили, які формуються всередині громадянського суспільства. Саме це суспільство у нас ще молоде і недостатньо досвідчене, проте його формування триває, незважаючи на опір олігархічної системи.
Кремль добре усвідомлює небезпеку розвинутого громадянського суспільства в Україні для реалізації своїх планів, тому намагається підривати його зсередини. Для таких ударів використовуються \”Троянські коні\” на зразок Надії Савченко, завданням яких є підрив віри простих людей у своїх захисників. Навколо особи Савченко було штучно створено ореол \”нової Жанни д\’Арк\”, яка потім виявилася звичайною іграшкою в руках ворога. А хтось повірив, що з\’явилася \”справжня рятівниця України\” і побачив у ній майбутнього президента з диктаторськими повноваженнями. Прозріння прийшло далеко не до всіх. Політична культура українців ще достатньо низька, тож чимало наших співгромадян продовжує вірити у прихід якогось \”месії\”, котрий миттєво вирішить усі проблеми. І таких \”месій\” в умовах інформаційної війни запропонують декілька, щоб прибічники кожного з них накидалися один на одного. Вестися на такі маніпуляції у жодному разі не варто.
Залякування міфами про \”непереможність\”
Путін якось сказав про росіян: \”Ми – народ-переможець\”. Вся російська пропаганда здавна будується на казках про \”непереможність\” Росії, для чого роздмухуються до небес її правдиві чи вигадані перемоги і замовчуються численні поразки. А кваліфіковані фахівці, які уважно досліджували війни, які вела Московія у різні періоди своєї історії, добре уявляють справжню картину. Нема сенсу перелічувати ганебні поразки московитів у середні віки, досить подивитися на ближчу до нас епоху.
У середині ХІХ ст. Росія програла Східну війну 1853-1856 рр., яку в цій країні облудно назвали \”Кримською\”. Мовляв, напали на бідну \”Росіюшку\” кляті англійці, французи, турки і сардинці, хотіли забрати у неї \”споконвічно російський Крим\”. Насправді ж царські війська першими вдерлися на територію Дунайських князівств і розпочали бойові дії проти турків. На допомогу Стамбулу прийшли провідні європейські держави, бойові дії розгорілися на Кавказі, в Криму, Балтиці та на Білому морі, навіть на Камчатці. Витримати їх відстала країна не змогла. Не переживши поразки, помер цар Ніколай І, а його імперія ще довго потім зализувала рани.
Трохи прочунявшись, знову полізла воювати. І ще раз отримала по пиці, цього разу від Японії, яку раніше обіцяла \”шапками закидати\”. З тих пір японське слово \”Цусіма\” стало символом бездарності російських \”переможців\”. Досвід воєн ХІХ-ХХ століть показав, що імперія перемагала лише тоді, коли мала могутніх союзників, але наодинці серйозним противникам неминуче програвала. Втім, Першу світову війну 1914-1918 рр. примудрилася програти навіть маючи таких союзників, як Велика Британія, Франція і США. Розвалилася через невирішеність своїх внутрішніх проблем.
На зміну царській прийшла совєтська імперія. Наприкінці 1939 року вона спробувала захопити маленьку Фінляндію, але не змогла. Знову без союзників виявилася нездатною перемогти навіть набагато слабшого за себе противника. Не зміг СССР перемогти і відсталий Афганістан, куди вліз наприкінці 1979 р. і майже десятиліття вів там типову колоніальну війну. Світ засудив його дії, жертвами яких виявилося близько двох мільйонів афганців і майже 15 тис. совєтських солдат. За цю агресію проти Совєтського Союзу було запроваджено міжнародні санкції.
Уже після розпаду СССР Москва розпочала війну в Чечні. Дві військові кампанії принесли лише величезні жертви чеченському народу і практично повне виселення росіян з чеченської території. У цих війнах фактично перемогли чеченці, яким Москва мусить платити данину і не втручатися у внутрішні справи режиму Кадирова, встановленого в цій республіці. Взамін чеченський лідер відправляє своїх бійців на Донбас вбивати українців. А з українського боку воюють чеченські добровольці, які прагнуть для своєї Батьківщини справжньої незалежності від Москви і нормальної влади, а не кадировської середньовічної диктатури.
Нині Москва воює проти України, не маючи союзників. Навпаки, світ запровадив проти неї санкції, вимагаючи звільнення окупованого Криму і припинення бойових дій на Донбасі. Ми ж пам\’ятаємо, що такі війни \”непереможна Росія\” неминуче програвала. Історію не обдуриш – поразка Москви неминуча і тут. Підсвідомо це розуміють навіть її пропагандисти, але продовжують кричати про \”перемогу над укро-нациками\”, яку от-от здобудуть \”доблесні донецькі ополченці\”. З цього приводу пригадується старовинний російський вираз: \”Не хвались, на рать идучи, а хвались, идучи с рати!\”. \”Герої Новоросії\” Гіві й Моторола вже прийшли \”с рати\”, а їхні \”бойові побратими\” ідуть у тому ж напрямку.
Зберігати самоконтроль
На нинішньому етапі інформаційної війни противник намагається загнати українців у цілковиту безнадію й паралізувати нашу волю до опору. Слабких духом постійний стрес знесилює, загрожує їм хронічною депресією. Але сильні не здаються і продовжують боротьбу. Попереду нас чекають нові випробування, і до них потрібно готуватися. Декому нині здається, що краще здатися на милість Путіну, і тоді на нашу землю прийде довгоочікуваний мир. Ні, не прийде. Досить подивитися на ті постсовєтські території, де Москва раніше спровокувала кровопролиття.
Хіба прийшов мир до Нагірного Карабаху? Час від часу там спалахують бойові дії між вірменами й азербайджанцями, ллється кров. Доля цього краю не вирішена, розвитку там немає. Так само, як в Абхазії й Південній Осетії. Якщо кров у цих землях, відторгнутих від Грузії, нині тимчасово і не ллється, все ж вони швидко деградують, перспектив розвитку не видно. Хіба лише на Кавказі бачимо такі сумні приклади? Поруч з нами розташоване Придністров\’я, яке за допомогою Москви було відірване від Молдови, – тепер це територія, де процвітають лише контрабандисти, а багато чесних людей змушені виїжджати з рідних місць.
Москва розігрує подібний сценарій на Донбасі. Їй потрібно, щоб більшість українців втратила інтерес до подій на Сході й припинила підтримувати боротьбу проти окупантів. Противник зацікавлений, аби в суспільство дійшло думки, що Донбас Україні не потрібний і треба відвести звідти війська. Тоді й мир буцімто прийде на нашу землю. Наївні сподівання! Адже Путіну потрібні не кілька українських областей, а контроль над усією Україною. Доки Москва прагнутиме відроджувати свою імперію, доти миру нам не бачити. Лише відмова московських правителів від імперських амбіцій дозволить нам повернутися до мирного життя. Але не того, що було до 2014 року, а зовсім нового.
Українці мають зрозуміти: лише побудова сучасної розвинутої держави дасть нам можливість жити так, як ми хочемо. Для цього необхідно зберігати самоконтроль і не піддаватися негативним емоціям. Всі держави у своїй історії проходили складні випробування. На життя нашого покоління випали такі й нам. Громадяни України показали, що мають сили і бажання захищати свій історичний вибір. Правда на нашому боці, і саме вона гарантує перемогу в битвах не лише інформаційної, а й будь-якої війни.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
