Леонід Кравчук: Я буду стріляти до останнього, поки мене не знищать. І так буде робити кожен українець

Леонід Кравчук: Я буду стріляти до останнього, поки мене не знищать. І так буде робити кожен українець

Про це в інтерв\’ю Радіо Свобода заявив перший президент України, яка 26 років тому стала незалежною державою.

«У тій Україні, де в грудні 1991 року мене обрали президентом, було 3,5 мільйона комуністів, 1,5 мільйона військових і 165 ядерних ракет стратегічного призначення. Церква і релігія практично були відсутні – духовною основою країни була комуністична ідеологія. Все життя республіки будувалася на принципах, які розроблялися для народу Комуністичною партією Радянського Союзу. Все було \”комунізовано\”, мілітаризовано і підпорядковано ідеї побудови комуністичного суспільства. Такі поняття, як свобода, демократія і права людини, нам були незнайомі. Ось в такий час і в такій ситуації я взявся за створення незалежної держави », – згадує Леонід Кравчук, перший президент України, яка в 1991 році здобула суверенітет. В інтерв\’ю «ФАКТАМ» він зізнався: «Я подумав, що можна все ж спробувати зробити з цієї частини СРСР нову країну – Україну, яка буде цивілізованою, освіченою, багатою і демократичною …»

Леоніде Макаровичу, напевно, в тій ситуації 26 років тому не завжди можна було досягти бажаного результату?

– Звичайно, якби я мав 25-річний досвід спостереження за тим, як діяв сам, а потім президенти Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко, то в багатьох питаннях зараз вчинив би по-іншому. Але тоді ми робили перші кроки в управлінні вже суверенною державою. І я використовував тільки ті що були у мене можливості. Працював, долаючи опір комуністів, армії, силових структур. Тому не все у мене виходило. І я це розумію. Але мені вдалося закласти основи нової української держави.

– Що, на ваш погляд, стало фундаментом в будівництві нової України?

– Вважаю своєю найбільшою заслугою те, що, спираючись на народ, ми в 1991-му провели референдум фактично про вихід з СРСР і створення нової держави – що підтримали 91 відсоток громадян України. Після цього всі спроби комуністів і наших недругів і на Сході, і на Заході повернути історію назад, марні. Вони нічого не зможуть зробити з Україною, тому що народ сказав своє тверде слово: «Ми бажаємо бути вільними, незалежними, суверенними. Ми хочемо, спираючись на нашу велику історію, створювати нове, цивілізоване життя ». І Крим тоді теж проголосував за незалежність у складі України.

– Якби можна було повернутися в той час, ви відмовилися б від вивезення всієї ядерної зброї з території України в Росію?

– Я відмовився б лише в одному випадку: якщо б ця зброя була українською. Але ті боєголовки, які стояли на 165 балістичних ракетах, які перебували на території України і націлені на США, були зроблені в Росії. І термін їх «придатності» закінчувався в 1997 році. Тобто з 1998 року вони ставали небезпечними через ймовірність мимовільного вибуху. Вони могли влаштувати нам не один, а десятки Чорнобилів, знищити півсвіту. Щоб цього не сталося, потрібно було вчасно замінити боєголовки. Так як в Україні вони не проводилися, я звернувся до Росії. А звідти нам недвозначно дали зрозуміти, що боєголовки «не продаються на базарі» і їх потрібно повернути.

Тоді я запропонував США стати третьою стороною переговорів між Україною і Росією, допомогти нам дезактивувати ракети і повернути боєголовки країні-виробнику. Передати їх іншій державі, крім Росії, ми не могли через небезпеку виникнення конфлікту. Тому передача боєголовок Росії – це була об\’єктивна необхідність і єдиний спосіб уберегти Україну від можливої ​​ядерної катастрофи і ймовірного військового конфлікту.

Як відомо, в обмін на приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї Росія, США і Великобританія підписали в 1994 році Будапештський меморандум про те, що будуть гарантувати територіальну цілісність і незалежність нашої країни.

Україна виконує умови меморандуму, а Росія – ні. І в цьому для мене немає ніякої несподіванки, оскільки основою російської політики є принцип: дотримуватися лише тих домовленостей, які їм вигідні, а від невигідних відмовлятися.

Я до чого це все розповідаю? Нині анексуваний Росією Крим, за законами міжнародного права, юридично знаходиться в складі України. І Конституція Криму, яка була прийнята в Україні, – це не окремий закон, а частина Конституції України. У ній все розписано за нормами українського та міжнародного права.

Росія обманює світ, коли говорить про якусь «окреуї» Конституцію Криму, про те, що півострів – це «спірна територія», «незаконно» знаходиться в складі України. Якщо постанови Верховних Рад РРФСР і УРСР, згідно з якими Крим в 1954 році був прийнятий до складу України, є незаконними, то і вся історія СРСР тоді незаконна. Крим передали Україні на основі рішень, затверджених Верховною Радою Української РСР.

У Криму і на Донбасі Росія діє з позиції сили, прикриваючись брехливою агресивною пропагандою. Як у байці Івана Крилова, коли вовк каже ягняті: «Ти винен вже тим, що хочеться мені їсти» … Сказав, і в темний ліс ягнятко поволік ». Якщо все робити з позиції сили, тоді нема чого говорити про міжнародне право! Україна ніколи не порушувала ні норм міжнародного права, ні територіальних кордонів інших держав.

– Як ви вважаєте, чи можна було в перші роки незалежності провести в Україні декомунізацію?

– Так, було б добре, якби ми відразу провели декомунізацію. Але об\’єктивно у нас не було такої можливості. Подібне рішення міг прийняти тільки парламент і суд, але не президент. А я вже говорив, що в 1991 році в Україні було 3,5 мільйона комуністів, а з 450 народних депутатів в парламенті 370 були комуністами. Це більше 70 відсотків. Для прийняття рішення потрібно мінімум 226 голосів. Могли комуністи проголосувати за декомунізацію? Звичайно, ні! Це зараз, коли комуністів у Верховній Раді практично немає, стало можливим прийняти рішення про декомунізацію.

– Певна частина громадян вважають, що якби на зорі незалежності в Україні заборонили використання російської мови і всі заговорили б державною – українською, тоді, мовляв, і нинішньої війни не сталося б. Повернувшись в той час, ви заборонили б використовувати російську мову?

– Я б нічого не забороняв, крім Комуністичної партії. До речі, будучи членом політбюро ЦК КПРС, секретарем ЦК Компартії України, членом ЦК КПРС, я став єдиним президентом, який видав указ про заборону Компартії. Але потім через прокуратуру, через суди їм вдалося скасувати це рішення і продовжити своє існування. З комуністами почали загравати. І догралися …

Але російську мову я не забороняв би і зараз. Порядок використання мови визначено законодавством. Якщо ви громадянин України і не держчиновник, ви говорите тією мовою, який вам зручний. Мовою своєї матері – російською, французькою, англійською, японською – якою хочете. Ніхто вам не забороняє. Але якщо ви стаєте держслужбовцям, керівником, народним депутатом, то повинні вивчити державну мову і використовувати її в своїй роботі. Так записано в Конституції.

До речі, гетьман Скоропадський розмовляв російською мовою, але коли сто років тому зайнявся будівництвом української держави, то перейшов на українську. Мова – це код нації.

А заборони немає і бути не може! Все має бути за законом. Є Європейська хартія про регіональні мови, або мови меншин, підписана в Страсбурзі в 1992 році, є Конституція України, стаття 10-я, в якій записано, що державною мовою є українська, але використовується також російською та інші мови.

– Як ви думаєте, що потрібно було зробити в 1991 році, щоб не сталося того, що сталося в 2014-му?

– Розумієте, я був президентом лише 2,5 року. Так вийшло, що комуністи зуміли відновити свою організацію і, зібравшись з силами, провели дострокові вибори президента. Таким чином, я не зміг здійснити намічені мною плани. Не встиг.

Перше. Особливість демократичних країн полягає в тому, що одна людина, яку б високу посаду вона не обіймала, самостійно в державі нічого зробити не може, навіть якщо вона – президент. Система управління в демократичній державі вибудувана так, що будь-яку людину, наділену навіть найбільшою владою, в тому числі і президента, завжди можуть зупинити і змусити виконувати закони і норми міжнародного права. На жаль, ці відомі, прописні істини не хочуть засвоїти українські президенти, і нерідко керують країною на власний розсуд.

Друге. Україні потрібно було йти по лінії децентралізації влади. Потрібно було давати більше прав – економічних, соціальних, культурних – регіонам. Тоді Крим, Донбас, Галичина облаштовували б життя, виходячи зі своїх реальних можливостей, використовуючи свої права, закріплені в Конституції і законах України. Але цього не зробили. І далі все пішло, скажімо, «трошки» не по лінії демократизації. Тому люди почали обурюватися. Задуватися над деякими питаннями, чому, замість того щоб давати їм більше прав і свобод, їх весь час підтягують під управління з єдиного центру. Центр повинен координувати оборону, охорону територій, службу безпеки. Тобто ті структури, які виконують загальнодержавні завдання. А рішення регіональних проблем треба передавати у відання місцевої влади.

Тому деякі регіони почали проявляти невдоволення. Зокрема Крим, Донбас. Звичайно, були там і інші причини того, що сталося – це причини, підготовлені Росією. Але якби у нас була по-розумному вибудувана система місцевого самоврядування, внутрішня політика, то конфлікт 2014 року, інспірований Росією, не досяг би таких масштабів.

Третє. Ми до сих пір ще не зуміли прийняти справжній демократичний закон про вибори. У нас все ще вибори проходять з порушеннями. Обирають найчастіше не по закону, а за гроші. В результаті такої політичної корупції до влади приходять не ті, хто хоче допомогти Україні, хто піклується про народ, а ті, які думають про себе і про свою кишеню.

Найчастіше все ще вибирають популістів. За роки незалежності багато політиків, на жаль, прийшли до влади, граючи на завищених очікуваннях виборців, даючи їм популістські обіцянки. Адже жителі пострадянського простору не вміли обирати. При КПРС не вибирали, а призначали людей у ​​владу. Виборцю ж тільки вказували, за кого він повинен голосувати. Коли Україна здобула незалежність, то цей «порядок» змінився не відразу. У середовищі парламентаріїв говорили так: «Головне – потрапити у виборчий список. Якщо його схвалять в партії, то ти вже депутат! Тому що народ завжди проголосує за того, «за кого скажуть». Ось на цьому будується популізм.

Ще не всі наші громадяни розуміють, що їх використовують. Не розуміють, що можна усвідомлено обирати владу, використовуючи своє право вільного вибору. І це позначається на загальній ситуації в Україні. Однак народ дозріває і прозріває, стає більш грамотним, більш уважним. Життя вчить, а це найкращий учитель.

– У 1991-му питання про вступ України в ЄС і НАТО ще не стояло, а зараз ви підтримуєте євроатлантичний вибір країни?

– Я вважаю його єдино правильним. Тому що це означає жити по міжнародним демократичним цінностям. Ми будуємо демократичну державу. Так, у нас багато проблем, корупція, відсутність активних реформ по ряду напрямків, але … Рішення цих проблем ми підпорядковуємо однієї головної задачі – стати членом Європейського співтовариства. Географічний центр Європи знаходиться в Закарпатській області. Тобто Україна не просто знаходиться в Європі, а є її центром. Хоча за ментальністю ми 330 років жили в Росії і Радянському Союзі. Ми не були самостійними 330 років, а це – 15 поколінь українців, які жили в підпорядкуванні, рабами. У нас немає іншого шляху, окрім як стати європейською державою і приєднатися до Євросоюзу.

А щоб стати суверенною державою, захистити себе від бажаючих знову загнати нас в рабство, ми повинні стати членом НАТО. І не потрібно надовго відкладати рішення цього завдання. Якщо політики не бажають брати на себе відповідальність, хай звернуться до виборців – проведуть референдум з цього питання.

– Леоніде Макаровичу, якими ви бачите відносини України і Росії в майбутньому, коли закінчиться війна?

– Від розриву економічних, культурних, політичних зв\’язків завжди втрачають. Але щоб придбати нове, потрібно розпрощатися зі старим. Коли ми будуємо новий будинок, ми руйнуємо старий. Тому не потрібно боятися того, що ми втрачаємо, якщо ми втрачаємо застаріле, слабке, не демократичне, тоталітарно-комуністичне. Це не біда, це добре. Біда лише в тому, що нове ми набуваємо дуже повільно. Потрібно вміти і хотіти будувати нове життя.

Я хотів би, щоб після повернення Україні захоплені території наші відносини з Росією стали добросусідськими – не \”казково» добросусідськими, а такими в реальності. Чому? По-перше, тому що межі такої протяжності, як українсько-російська, у нас немає більше ні з однією державою.

По-друге, 22 відсотки українського населення – це росіяни. Російською мовою говорить майже половина українців. Історія наша пов\’язана століттями. Ми пов\’язані сім\’ями, економічними відносинами, виробництвом, туризмом, культурою. Я б хотів, щоб це відновилося, але …

Але без «старших» і «молодших» братів. Це міф, який шкодить нашим народам. Щоб від нього позбутися, Росії потрібно зробити тільки одне – не втручатися в наші внутрішні справи. І все! Бог створив всіх рівними, і Бог не говорить, що Росія повинна бити, карати Україну. Бог не дав їй такого права! Навпаки, Бог велить усім народам жити в мирі, спокої. Росія не має права позбавляти українців найдорожчого – життя, яке дав нам Господь.

Ми не втручаємося у внутрішні справи Росії, не вводимо війська на її територію. Якщо вона не зрозуміє головного – що силою змусити Україну підкоритися Росії вже неможливо, то нам доведеться битися до останнього.

Знаєте, в одному з телеінтерв\’ю я сказав, що мені вже 83 роки, у мене багато особистої зброї (мені її дарували, сам купував), і я буду стріляти в будь-кого, хто прийде в мій будинок взяти мене в рабство. Я буду стріляти до останнього, поки мене не знищать. І так буде робити кожен українець.

Якщо Росія будує плани підпорядкувати собі Україну, то вона приречена. А якщо зрозуміє, що з нами треба жити в миріі, то ми зі свого боку відновимо нормальні відносини. Але зараз питання відновлення взаємин більшою мірою залежить не від України, а від Росії.

– Коли, на вашу думку, ми зможемо остаточно позбутися спадщини радянської імперії?

– За 26 років нашої самостійності вже народилося і виросло нове покоління. Я в минулому році зустрічався з ровесниками незалежності. У залі сиділи 300 осіб. Всім їм було по 25 років. Знаєте, я отримав таке величезне задоволення від тієї зустрічі – не передати! Це нові люди, вони по-сучасному мислять і не чекають, що здобути освіту і влаштуватися на престижну роботу їм допоможе партія, комсомол, їх батьки. Вони самі шукають способи все це отримати. Вони знають мови, половина з них уже побували в Європі. Це сучасні люди. Упевнений, що коли до влади прийде це покоління, то Україна стане по-справжньому незалежною європейською державою. В ім\’я цього варто жити і працювати!

Джерело

переклад з російської

peredplata