В пошуках незалежності і свободи

В пошуках незалежності і свободиВ пошуках незалежності і свободи: погляд очевидця й учасника подій
Те, що совєтська економіка впродовж останніх десятиліть існування СССР була кризовою – навіть попри її підживлення доларами, марками і франками за рахунок експорту на \”загниваючий Захід\” енергетичних вуглеводів – це, як то кажуть, секрет Полішинеля
Справа не тільки в централізмі керування (тут доходило до маразму – щоб побудувати, скажімо, у Києві громадський туалет у підземному переході, проект слід було затвердити у Москві аж у шести міністерствах) і не тільки в органічній неспроможності системи налагодити випуск якісної продукції для масового споживача (за рідкісними винятками – буквально кілька фабрик, розкиданих по Союзу – зручне та гарне взуття було суто імпортним: чи то з країн \”соціалістичного табору\”, а чи то від \”буржуїв\”). Справа ще й у тому, що вся економічна система СССР чи то безпосередньо, чи то опосередковано замикалася на військово-промисловому комплексі. Під планово-статистичним псевдонімом \”група А\” – виробництво засобів виробництва – маскувалося продукування танків, бомбардувальників, ракет та підводних човнів у таких неймовірних кількостях, що їх би вистачило для озброєння всіх країн світу, і ще щось залишилося б. Але навіть там, де, здавалося б, економіка поверталася до споживача, все було геть викривлене, бо у сфері торгівлі та послуг було зайнято в кілька разів менше людей, ніж мало би бути. Наслідки могли спостерігати всі, хто жив у ті часи: кандидати наук після роботи циклювали поли, фарбували стіни, будували дачні споруди – або собі та своїм родичам, або за гроші надійним клієнтам (щоб не донесли, куди належить, про \”нелегальні заробітки\”). Годі й казати, як сприяло розвиткові науки таке вимушене заробітчанство – а що робити, коли зарплата у кандидата наук була відчутно меншою, ніж у пацана після ПТУ на військовому заводі?
Але ж якось задовольняти бодай мінімальні потреби людей треба було. От і задовольняли. Існував тоді такий рядок у п’ятирічних планах і поточній статистиці – \”м’ясо і м’ясопродукти\”. Що це за продукт такий, що не є м’ясом? Так от, це було не тільки, скажімо, сало, а й ціла купа інших речей – від ліверу до перероблених відповідним чином розмелених кісток та освітленої крові. Попри найсуворіші ГОСТи, саме цими м’ясопродуктами начиняли ковбаси, які навіть на вигляд у 1970-80-х роках мали небагато спільного із м’ясними виробами (саме тоді, мабуть, і зродилася пісня: \”В магазині на прилавку зеленіє ковбаса…\” – не знаю, хто її сотворив, але влучив у точку). Бо ж, окрім ГОСТів, існували ще й відомчі інструкції, які дозволяли – \”у разі виробничої потреби як виняток\” – замінювати справжнє м’ясо несправжнім. Тільки ті \”винятки\” стали в останні два десятиліття існування СССР правилом, а справжні ковбаси і шинки вироблялися, ясна річ, для номенклатури, хоча дещо перепадало й простолюду – вироблене деякими провінційними цехами Укркоопспілки.
Воно й не дивно, адже рекордна врожайність жита та картоплі, максимальна продуктивність молочнотоварного виробництва в УРСР трималися на рівні середніх показників Швеції, частина якої лежить за Полярним колом…
Що ж стосується специфіки народного господарства УРСР у цій системі, то передусім вона полягала у двох речах: хижацькій, суто колоніальній експлуатації природних ресурсів республіки та відсутності цілісного економічного комплексу. Як відомо, УРСР займала лише 2,7% території колишнього Союзу і мала 18% його населення. При цьому вона давала (за станом на 1990 рік, коли союзна економіка ще не розвалилася) 41% загальносоюзної виплавки чавуну, 50% – видобутку залізної руди, 25% – вугілля тощо. Багато хто, навіть з числа українських опозиціонерів, пишався цими показниками, але даремно – промислове навантаження на природне довкілля України було несумірне з її територією, воно перевершувало навантаження в Німеччині чи Японії у 3-4 рази. На Україну припадала четверта частина загальносоюзного забруднення; середня його цифра перевищувала середні показники по СССР у 15 разів, а у деяких регіонах (Кривбас, Донбас, Дніпродзержинськ) – у сотні разів. Всі ці показники характерні радше для економіки ХІХ, аніж другої половини ХХ століття; отож народне господарство УРСР програмувало її відставання від передових країн, хоча, з іншого боку, існували тут і високотехнологічні галузі, але всі вони були \”зав’язані\” на ВПК, і коли настали нові часи, виявилися слабко здатними до \”стрибка\” у ринок. Ну, а те, як у 1960-80-х роках викачували українські нафту і газ, кидаючи ще придатні до експлуатації сучасними методами свердловини – це окрема тема…
Крім того, економіка України створювалася і функціонувала як невід’ємна складова народногосподарського комплексу СССР. За оцінками економістів, 70–80% загальної кількостіпромислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів, тобто не могли існувати без виробничої кооперації з підприємствами на території інших союзних республік. Частка кінцевого продукту у промисловому виробництві сягала, за оцінками одних експертів, чверті виробів, за оцінками інших – третини (ця розбіжність викликана застосуванням різних методик), тоді як у Росії – 45-50%, а в розвинених державах – 60-80%. Структура основних виробничих комплексів УРСР не забезпечувала (ба, навіть не передбачала) їхньої інтегрованості до загальнореспубліканського поділу праці, спеціалізації на певних видах продукції для задоволення потреб населення, ефективного використання наявного виробничого потенціалу.
Загалом же на зламі 1970-80-х років експортна продукція УРСР за цінами світового ринку оцінювалась у 30 млрд. руб. (за тодішнім офіційним курсом) Та реальні прибутки осідали далеко за її межами. Сумарно ж щороку союзні відомства привласнювали близько 100 млрд. руб. Колоніальна специфіка…
От саме ця специфіка і не була достатньою мірою врахована, ба, навіть усвідомлена як інтелектуальною, так і політичною спільнотою наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Хоча і тут були винятки. Скажімо, якщо йдеться про персоналії, то найперше слід назвати Івана Дзюбу. І не стільки як автора \”Інтернаціоналізму чи русифікації?\” (на якому, втім, зросло кілька генерацій інакодумців), а як активного учасника інтелектуальних процесів останньої чверті століття. Ще під час ранньої перебудови Дзюба попередив про небезпеки, які чигають на структурно неповну, не доведену до цілісності національну культуру – і все справдилося. Коли ж Дзюбу зробили міністром культури (1992-1994), то під його керівництвом були розроблені цілком пристойні програми подолання цієї неповноти та неструктурованості, – проте, як завжди, на них не знайшлося грошей – мізерних у порівнянні із тими, які витрачалися на абсолютно безглузді речі.
А щодо економіки, то варто згадати \”план Ємельянова\” – розроблену під керівництвом народного депутата, член-кореспондента НАНУ Олександра Ємельянова ще на початку 1992 року програму економічних реформ, яка передбачала не \”ринковий бліцкриг\”, який реально вилився у прихватизацію та олігархізацію, а спершу досить швидке перетворення уламку всесоюзного народного господарства на структуровану національну економіку (із використанням керованої інфляції для фінансування проектів стратегічного значення), а потім уже запуск реформ у напрямі створення \”народного капіталізму\” (із жорсткою фінансовою стабілізацією). Верховна Рада навіть схвалила цю програму навесні 1992 року… і на тому все стихло – політична верхівка вже відчула кайф від розкладання по кишенях \”загальнонародної власності\”, а інтелектуали в більшості були зачудовані реформами Гайдара, які аж ніяк не годилися для постколоніальної української дійсності…
Іншими словами, ситуація чверть століття тому була об’єктивно значно складнішою, ніж може здатися зараз тим, хто не має досвіду дорослого життя у ті часи і не вивчав проблеми не тільки теоретично, а й, так би мовити, шляхом відомого у соціології \”включеного спостереження\”. Ця складність давила на свідомому й підсвідомому рівнях навіть на тих, хто прагнув політичної та економічної свободи, і на це не можна не зважати сьогодні. Бо навіть ширина залізничних шляхів відгороджувала (і відгороджує) Україну від світу і прив’язує до російських/совєтських реалій…
Крім того, були й інші вагомі причини, чому не висувалися публічно гасла унезалежнення України у 1988-89 роках (чи майже не висувалися, якщо точніше). Адже ще працювала офіційна цензура (так званий \”Головліт\”, лібералізований тільки влітку 1990 року й офіційно ліквідований аж 25 жовтня 1991 року), діяла й репресивна машина (правда, до мордовських таборів людей не відправляли, але 15 діб дати могли чи з роботи викинути). Скільки разів авторові цих рядків у різних прогресивних виданнях тих років викреслювали словосполучення \”приватна власність\”, коли йшлося про економічні реформи! Найпоступовіші редактори, правда, насмілювалися вписувати натомість \”та інші форми власності\” – і цензура була задоволена, і кмітливий читач розумів, про що йдеться… Але не все сходило з рук – за публікацію моєї статті із переказом ідей Ніколая Бердяєва – правда, без згадки імені філософа, яке ще не стало звичним для київської цензури – щодо генези та змісту російського комунізму головний редактор \”Молоді України\” Володимир Боденчук (на жаль, нині покійний) отримав особисто від секретаря ЦК КПУ з ідеології Леоніда Кравчука публічний рознос, мене ж банально викинули з викладацької роботи у виші. І це було, між іншим, уже на початку 1990-го року! Добре, що редактори тодішніх молодіжних видань не належали до числа боягузів і продовжували друкувати мої тексти, – а як мав би діяти занесений до \”чорного списку\” за політичний радикалізм безробітний інженер чи викладач біології? Йти у двірники? Отож сьогоднішні інвективи на адресу тодішніх політичних та інтелектуальних спільнот далеко не завжди справедливі: не всі ідеї та гасла можна було зробити предметом розважливого публічного дискурсу, винести їх за межі кухонних розмов чи мітингової стихії і не всі політичні активісти за умов збереження репресивної машини наважувалися діяти безоглядно.
І в програмні документи новостворених організацій вписати \”незалежність\” було десь так до осені 1990 року просто неможливо. Бо ці організації влада не зареєструвала би. Пам’ятаю, як у програмі \”зелених\” (єдина політична партія, членом якої я побував за своє життя) ми намагалися передати зміст цього поняття іншими словами. Зупинилися на евфемізмі \”повний реальний суверенітет\”. Пройшло! А тепер хтось дивується – і навіщо люди тоді такі словесні покручі вигадували, невже не могли прямо все назвати?
Проте, звичайно, дещо зробити можна було. Автор цих рядків закинув в останні місяці 1990 року двох \”їжаків\” за комір конаючої комуністичної влади: ідею перетворення СССР на Співдружність суверенних держав (стаття \”Імперія чи співдружність?\” у \”Молоді України\”) та інформацію про оцінку потенціалу України в разі проголошення її незалежності експертами Дойче-банку (у газетах \”Зелений Світ\”, \”Молодь України\”, \”Україна business\”). Обидві ці \”їжаки\” зажили самостійним життям, ЦК КПУ змушений був навіть публічно реагувати на прогнози \”Дойче-банку\” – з одного боку, мовляв, це добре, що ми можемо будувати власну державу, з іншого боку, ще треба подумати, чи вона нам потрібна (нагадаю, що у цих прогнозах високо оцінювалися об’єктивні економічні підвалили української незалежності і вельми скептично – підвалини суб’єктивні). Але що цікаво: і націонал-демократи, і суверен-комуністи піднесли на щит позитивні складові цих оцінок і геть забули (чи свідомо замовчали) про негативні. А тим часом саме в цьому напрямі можна було зробити чимало – аби існували політична воля та інтелектуальна відвага в середовищі нового й старого істеблішменту. Власне, якби влада хоча б у першій половині 1990-х фінансово підтримала державницькі, а водночас й інтелектуально притомні ЗМІ – суспільні настрої стали б зовсім іншими. Але…
Загалом же влітку-восени 1990 року суверен-комуністи та значна частина прагматичних господарників узяли курс на конфедеративний статус України у трансформованому Союзі, тоді як Горбачов і Москва обстоювали схему \”оновленої федерації\”. Конфедеративну ідеологію несе в собі Декларація про державний суверенітет, вона ж закладена в ухвалені після неї Закон про економічну самостійність України та зміни до Конституції УРСР, що проголошували верховенство законів республіки на її території, а Верховний Суд – органом найвищого судового контролю. Та ж ідеологія закладена була до проведеного одночасно із всесоюзним референдумом 17 березня 1991 року республіканського опитування про входження до Союзу суверенних республік на умовах Декларації про державний суверенітет. Отож верхівка УРСР цілком свідомо відмовилася підписувати новий союзний договір, розраховуючи восени 1991 року підписати інших документ – договір із оновленим Союзом про конфедеративні відносини. Така ситуація немалою мірою спровокувала путч ҐКЧП, що і завершив фактично совєтську історію.
Отут і почалося те, чого не повинно було статися і наслідком чого є нинішній стан Української держави. Та це вже інша історія.
Сергій Грабовський
Джерело Тиждень

peredplata