«І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне?», – писав Іван Франко у часи, коли наші прадіди великі боролися, щоб розірвати і скинути з себе окупаційні кайдани різних поневолювачів України. Але як це сталося сьогодні, коли Україна вже 21 рік незалежна держава, а її правнуки погані зрікаються української мови. Мер Одеси авторитетно заявив, що більшість українців розмовляє російською. Ні один поляк, румун , циган… ще так низько не опустився, щоб зректися польської , румунської, циганської мови на користь іншої. Як тут не згадати Тараса Григоровича Шевченка : «Україно! Україно! Оце твої діти… Московською блекотою заглушені! … Плач, Україно! Бездітна вдовице!
На жаль, Україна має хвору націю, назва хвороби – малоросійство, москвофільство, яке насаджувалося століттями різними засобами: від грубого примусу, фізичного насильства, репресій до адміністративних заходів у вигляді сотень циркулярів, розпоряджень, заборон, фальсифікації історії, використання релігії.
Коли в 1948 році групі студентів Чернівецького університету «Фельдфебеля у Вольтери дали», тобто заарештували (читай документальний роман Вернона Кресса «Зекамерон 20 века», слідчий енкаведист гримав на вчорашню студентку філфаку Орисю Запаренюк:
-Говори по-русски!
-Я не знаю російської мови.
-Говори по-русски!!!
– Вивчу, буду говорити.
-Я вас научу родину любить! – біснувався кат, супроводжуючи свій «рускій язик» ніколи не чуваними дівчиною багатоповерховими матюками і ударами в груди доти, доки жертва знепритомніла і впала.
І повезли в товарняках молодих українців у «командировку в один конец» (Калима, Норільськ, Воркута, Соловецькі острови… ) на каторжні роботи «во глубине сибирских руд».
У систему виправно – трудових таборів в СССР було відправлено до 10 мільйонів людей. Серед них були й чернівецькі студенти. Вижили одиниці. Тяжка праця, голод, холод косили людей. Правда, така «виховна» робота «любви к родине» в західних областях України розпочалась в 40-х роках ХХ століття, а наших братів та сестер східних областей більше 300 років так «виховували». Вони ще й голодомору зазнали. А постійна пропагандистська брехня в школах, засобах масової інформації (радіо, газети, телебачення) – все вбивало в голови українців, що вони ніхто, малороси, меншовартістні, що без Росії пропадуть, що ніякої України, української мови ніколи не було, нема і не буде.
Сьогодні боляче і соромно чути, як українці Одеси, Харкова, Запоріжжя (!?), Херсона, Донецька, Луганська, Криму… здають свою древню українську дідів-прадідів мову на користь російської, яка сформувалася значно пізніше на основі церковнослов’янської, нашої української ( яка тоді називалася руською) та угро-фінських діалектів з домішками татарської.
Щоб це знати, треба вивчати справжню, правдиву історію України, Росії, релігії. Якби керівники Одеси прочитали хоча б одну книжку своєї землячки, відомої української письменниці, лауреата премії імені Василя Стуса, Заслуженого працівника освіти України Галини Могильницької, вони б позбулися московського дурману, бо тільки активна просвітницька робота може вилікувати хворе суспільство.
Нумо до праці! Товариство «Просвіта», Союз українок, Жіноча Громада, Ліга українських жінок, Конгрес української інтелігенції, товариство політв’язнів і репресованих, УПА… Оживімо громадську просвітницьку роботу серед молоді, українського жіноцтва. Пам’ятаймо й хоч іноді згадуймо слова нашого українського філософа Григорія Сковороди : «Ніщо плоть, якої не животворить дух».
Отруєних хворих на сухоти меншовартості братів-українців необхідно рятувати історичною правдою, якої вони раніше не знали, бо батьки боялися дітям говорити її. Вимагаймо усунення з керівних державних посад українофобів, продовжуймо роботу, яку розпочав третій Президент України. Він відважився відкрити голодомор – геноцид в Україні в 1932-1933 роках українцям і світові, повернув нації заборонені сторінки історії: Крути, Базар, Батурин, Конотоп, ОУН, УПА; наполягав на виведенні Російського Чорноморського флоту з території України; вимагав повернення Україні чорноморських маяків, підтримав Грузію в боротьбі з російською агресією.
Так, в його діяльності могли бути і були помилки, але те, що зробив він для відродження української нації, ніколи не пропаде. Шкода, що мали рацію знайомі росіяни –москвичі, котрі на рівні «народної дипломатії» говорили нам напередодні президентських виборів в Україні : «Голосуйте за Ющенка. Без Ющенка у вас не буде України» . І дійсно, без нього пішло все , як по маслу: російський флот залишили в Україні, а це значить, здали Крим; голодомор відкинули, кажуть, не було його; підручники з історії поміняли, церкву Московського патріархату підняли, дійшли до знищення української мови, бо без мови нема держави. Українська державність методично демонтується.
Брати українці, єднаймося навколо української національної ідеї, відкиньмо «русский мир» московського патріарха Кирила, не допустімо відновлення Російської імперії за участю України. Хай животворить дух, зміцнюймо його, бо без нього «ніщо плоть». Національно несвідомі, духовно убогі мільярдери нам не допоможуть. Не здаймо Україну в оновлене рабство, щоб знову нас не вчили «родину любить».
Олександра Попелюк, почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок.
peredplata
