Наші язичні біженці в Європі так і не розуміють усього сарказму ситуації, коли їх зобов’язують іти на курси вивчення тамтешніх державних мов – людей, які в своїй рідній країні свою рідну державну мову так і не вивчили.
30 років вони жили в Україні й нібельмес українською – а тут через якихось півроку перебування їх спрямовують на курси литовської, німецької, данської тощо. Хто хоче лишатися далі в Європі – мають за кошт уряду вивчити мови своїх нових країн проживання. Це ж жахіття! Це ж порушення всіх прав людини! Це ж знущання! Це ж приниження! Знати німецьку в Німеччині чи латвійську в Латвії – це ж насильна германізація та латвіїзація! От же ж націоналісти трикляті!
Я помітив, що носій язика має набагато складніші проблеми з освоєнням інших мов, ніж інші носії. Чи то дійсно лицево-щелепна конструкція не така, чи в мозку стоять блокатори поліглотства. Або ж це лінгво-шовіністичне упередження, яке унеможливлює поступову асиміляцію в нових умовах.
У цьому плані скарги наших язичних жертв війни нічим не відрізняються від скарг росіян, які, де б не опинилися, завжди обурюються: а чому тут не па-рускі? Он уже пишуть: тепер у Ризі навіть швидку не можна викликати російською мовою, це ж етноцид! Ніби на болотах можна викликати швидку азербайджанською, китайською чи якоюсь іншою.
Наукою доведено, що легке опанування мови – доволі рідкісне явище, притаманне лише 6% людства. Нормою є докладання зусиль. Але вивчити мову на побутовому рівні може абсолютно кожна людина, в якої є інтелект. Корінь труднощів зазвичай лежить не в сфері лінгвістики – а у внутрішньому опорі.
З нього й варто починати.
Це й дійсно вершина сарказму: чужі держави змушують наших людей вчити тамтешні мови, а наша ніц.
Остап Дроздов
peredplata
