Однак після першої ж своєї ролі він потрапив у немилість радянської влади й отримав приписку до прізвища “неблагонадійний”.

Найчастіше артиста згадують за стрічкою Тіні забутих предків, однак його творче життя багатогранне та цікаве.

Неабиякий талант родом з дитинства

Народився Іван у селі Чортория Чернівецької області за тиждень до того, як Друга світова війна прийшла на українську землю, про що у зрілому віці Миколайчук любив розповідати.

З дитинства в Івана проявлявся неабиякий акторський талант. Він грав у місцевому театрі та часом задля забави пародіював односельців. Ще в юному віці вирішив: його професія буде мистецькою.

Спочатку хлопець навчався у Чернівцях у музичному училищі та театрі-студії. Та йому хотілося чогось більшого й так він опинився на кіноакторському факультеті в Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Звідти й почався його зірковий шлях.

Роль усього життя

Роль усього його життя, яка зробила йому ім’я, дала дорогу в кіно й за якою його пам’ятають найбільше, трапилась зовсім випадково.

До сторічного ювілею до дня народження Михайла Коцюбинського партія поставила завдання зняти фільм Тіні забутих предків. Режисером обрали на той час неуспішного вірменського режисера Сергія Параджанова.

Як вважав сам Параджанов, його обрали, бо були впевнені, що він не відчує українську душу й зніме посереднє кіно про українських Ромео та Джульєтту з Карпат.

На головну роль гуцула Івана Палійчука вже був затверджений московський актор. Проби не мали проводитися. Однак учитель Миколайчука Віктор Івченко попросив Параджанова подивитися на роль його студента. Той із ввічливості погодився, хоча під час проб демонстративно покинув павільйон.

Та вже за кілька хвилин Параджанова наздогнав оператор Юрій Іллєнко, який проводив проби зі словами: “Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!” Так він змусив режисера повернутись.

Симбіоз генію Параджанова, Іллєнка та Миколайчука

На знімальному майданчику всі були вражені грою студента. І Параджанову вдалося зробити нереальне: зняти з ролі московського актора. І це у той час, коли умови були брати на головні ролі лише російських акторів. Так відбувся симбіоз генію Параджанова, Іллєнка та Миколайчука.

Параджанов прислуховувався до всіх порад гуцулів під час зйомок. Навіть повіз їх з трембітами на київську студію звукозапису. Іллєнко експериментував з кадрами та додав камері руху. А Миколайчук з історії кохання своєю акторською грою зробив набагато глибшу історію, сповнену символізмом, трагізмом та філософією.

Перший успіх та початок переслідувань

Стрічка здійняла фурор у світі, зібрала 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях. Актор та режисер із дозволу влади їздили представляти стрічку та мали шалений успіх. Голлівуд надіслав навіть в СРСР пропозицію на ім’я Миколайчука. Однак він дізнався про це тоді, коли вже минуло багато років.

Стрічку, режисера та актора визнали у світі, але не в СРСР. Фільм вийшов занадто хорошим, він надто закохував в Україну та її людей. Стрічку, хоч і показали, але після її виходу відклали надовго, на Параджанова готували справу, а біля прізвища Миколайчука з’явилася примітка “неблагонадійний”, а згодом і “націоналіст”. З цього моменту почалося прискіпливе стеження за його життям та роботою.

І хоч всі хотіли Миколайчука у свій фільм, кожен охочий мав це погодити з вищим керівництвом. Це стосувалось навіть тих стрічок, у яких він брав безпосередню участь.

У парі з Юрієм Іллєнком Іван Миколайчук написав сценарій до фільму Білий птах з чорною ознакою, де йшлося про двох братів. Один буцімто негативний персонаж — націоналіст. Інший буцімто позитивний — комуніст. Роль гуцула-націоналіста Іван писав під себе, але зіграти йому не дозволили — надто вмів закохувати в себе глядачів.

Але Івану все одно вдалось донести підтексти, які він хотів. І хоч у Москві їх не зрозуміли, у Києві їх зчитали. Так у митця почалися допити у різних інстанціях. 

Прізвище Миколайчук стало табу для кінематографа

Фільми з його участю відкладались, а режисери мали проходити по десять кіл погоджень з владою. Та митці йшли на ці ризики, щоб тільки зняти у себе Миколайчука.

Та згодом актору взагалі заборонили творити, перестали запрошувати у фільми, через вказівку зверху його сценарії не приймали, його режисерські ідеї не брали у роботу. Прізвище Миколайчук стало табу для кінематографа на багато років. Йому заборонили кіно, а для Івана це означало — йому заборонили життя.

Остання робота

Врешті у 1980 році Івану Миколайчуку дозволили зняти фільм. Це був Вавилон ХХ. У стрічці мало бути дві серії, але цензура нещадно порізала стрічку, тому зрештою фільм вийшов досить коротким.

Влада боялася того, що творив Миколайчук. Адже він своїми роботами без прямих слів через образи, метафори та аналогії пробуджував патріотизм українців. Він нагадував їм про комуністичне поневолення та по-філософськи зображував ярмо, яке доводилось нести українському народу.

Він пішов рано — у 46 років. Чоловік буквально згорів від раку. Та перед цим він встиг зіграти 34 ролі у кіно, написати дев’ять сценаріїв та зняти два фільми. Останній сценарій, який написав, але так і не зняв, називався Небилиці про Івана. І здається, що в цій історії був сам Миколайчук.

peredplata