Як завджди, офігєнна історія. У 1983 році у невеличкому селиші на Закарпатті народжується хлопчик. Щодо його батьків відомостей немає, можливо вони були завезені сюди з Росії, але жодних фактів, які б на це вказували немає. Скоріш за все він таки корінний місцевий.
У 1990-х роках хлопець навчається у місцевій же школі. Навіть жовтенятком він вже не був, не кажучи про піонерів. Незалежна Україна, Закарпаття. Потім вступає до університету у Львові, навчатися на працівника Служби з надзвичайних ситуацій.
Після навчання повертається на рідне Закарпаття і працює там пожежником. Дослужується до майора ДСНС і посади заступника пожежної частини. А у 2019 році несподівано вирішив стати головою у рідному селі.
При цьому він не знайшов нічого кращого, як висунутися від ОПЗЖ. 2019 рік. Про ОПЗЖ вже давно усім все відомо, 5 років в країні війна. Чуваку 36 років, майор спеціальної служби. У селі, згідно з переписом 98 відсотків населення розмовляє українською.
Менш, ніж за два роки по тому сільського голову від ОПЗЖ беруть на крупному хабарі, вручають підозру… і на тому все завершується, він продовжує виконувати обов’язки.
Виконує чисто по-регіоналівські. Комунальне підприємство фінансується на повну, але водопостачання в селищі зникає і не з’являється роками.
Починається широкомасштабне вторгнення. Голову-медведчуківця ніхто і не думає знімати. Навесні 2023 до нього приходить запит на демонтаж пам’ятника радянському солдату від активістів.
Голова села абсолютно офіційно, на бланку, з підписом відповідає, що мешканці села (98 відсотків говорять українською, 9 років війни, рік повномасштабного вторгнення) обговорили цю пропозицію і вирішили прирівняти радянських солдат до людей, що пішли захищати Україну від російської агресії 24 лютого 2022 року.
Тому звичайно, ніхто нічого зносити не буде. Ця відповідь стає широко відомою, її обсмоктують російські пропагандисти аж до Соловьова. Але українські держава та суспільство не реагують ніяк. Ані СБУ справу не заводить, ані жителі села нікого на вила не саджають, ані Фейсбук не переймається.
Пан голова від ОПЗЖ продовжує працювати у своєму стилі. Для місцевого поліцейського за бюджетні кошти купується автомобіль. Нарешті, 15 грудня має розглядатися бюджет на наступний рік.
Пан голова звертається до ради з проханням у новому бюджеті виділити гроші на збільшення особисто йому зарплати. У відповідь піднімається один депутат. Питає, чому на надбавку йому гроші знайшлися, а на відновлення водопостачання вже декілька років – ні. Його ніхто не слухає.
Далі депутат наполягає, що перш, ніж приймати новий бюджет, непогано б звітувати за цьогорічний, бо про його виконання ніхто не подумав розповісти. Розуміння у присутніх депутат не знаходить і виходить геть.
За декілька хвилин повертається, на нього ніхто не звертає уваги. Колеги та сільський голова з ОПЗЖ занурилися у розподіл грошей на наступний рік.
Депутат-опозиціонер дістає з карманів гранати і ще раз просить слова. Його ніжто не чує, усі зайняті. Депутат зриває запобіжники і кидає гранати. Вибухи, два десятки людей у лікарні, включно підривника і голову села.
І ось тут, нарешті, Україна реагує на ситуацію. СБУ заводить справу… проти депутата-підривника. У соцмережах його усі засуджують, називаючи терористом. Про діяча ОПЗЖ ніхто не згадує, хіба що у розрізі “у підривника із ним був конфлікт”.
Україна. Така Україна.
Олександр Бурлакаperedplata
