Борець, який викликав Усика на двобій, про те, чому українським спортсменам бракує патріотизму.

Богдан Грицай в якийсь момент щезнув з медійних «радарів», а згодом стало відомо, що він проходить строкову службу в армії. ТЕКСТИ вирішили поцікавитися, що відбулося цікавого в його житті, як він опинився у війську і що він думає про патріотизм у спорті.

Звільнення з коледжу ім. Піддубного

– Богдане, розкажіть коротко, що з вами й де ви зараз?

Я зараз походжу строкову службу у Державній прикордонній службі у Чернівецькій області. Простіше кажучи, я звичайний солдат.

– А як ви взагалі потрапили в армію? Розкажіть, що цьому передувало?

Восени 2020 року відбулася реорганізація коледжу (Олімпійський коледж ім. Івана Піддубного рішенням Кабміну був приєднаний до Національного університету фізичного виховання і спорту – ред.), де я був викладачем. Я був проти цієї реорганізації, тому що вважав і вважаю, що це була суто комерційна оборудка. Коледж розташований у непоганому місці у Києві біля метро «Лісова» на території площею понад тринадцять гектарів. Думаю, все це робилося для подальшої забудови нашої території. Аби уберегтися від цього, я вважав, що коледж і надалі мав був бути на балансі міста Києва, а не університету фізичного виховання. Тим більше, що університет навчає звичайних викладачів, а наш коледж був унікальний тим, що там виховувалися насамперед спортсменів – призерів чемпіонатів світу, олімпійських чемпіонів. Це два різних вектори.

КОЛЕДЖ БУВ УНІКАЛЬНИЙ ТИМ, ЩО ВИХОВУВАВ ПРИЗЕРІВ ЧЕМПІОНАТІВ СВІТУ, ОЛІМПІЙСЬКИХ ЧЕМПІОНІВ

Звичайно, я виступив проти. Через три дні після того, як там відбулася реорганізація, мені зателефонувала нова адміністрація і сказала, що я звільнений за прогули. Хоча я на роботу ходив, усе вчасно, працював добросовісно. До речі, ще близько десяти осіб звільнили таким же чином, як мене. І багато людей звільнилося за власним бажанням – після розмов з новою адміністрацією. Це рішення адміністрації було оскаржено в судах, сподіваюся, вже скоро суд винесе справедливе рішення у цій справі.

Після звільнення я вирішив піти в армію, відслужити. Це був мій свідомий крок, я сам прийшов у військкомат. У такий час, коли Україна перебуває у стані війни, потрібно вміти володіти зброєю та захищати свою країну.


Читайте також:
Місцеві ради, телебачення, спорт та інше. Хто порушує закон про мову і що робити, щоб він виконувався
Читайте також:Скільки насправді слід займатися спортом для довшого життя? Результати тривалих досліджень – New York Times

Історія з Усиком

– Ви плануєте продовжити свою спортивну кар’єру?

Так, звісно, планую продовжити. Зараз я маю можливість суміщати службу з тренуваннями. Я ходжу до тренувального залу, у мене є спаринг-партнери. Тому я продовжую тренування. У серпні я програв і посів третє місце у відборі на чемпіонат світу з вільної боротьби. Відбір якраз припав на початок моєї військової служби, я проходив курс молодого бійця і не зміг приділити достатньо часу та сил тренуванням. Але, думаю, я цю ситуацію виправлю. Зараз маю більше часу для тренувань, і за чотири місяці у мене демобілізація.

– Ще одна відома історія – виклик, який ви кинули Усику – вона мала якесь продовження?

Ця історія, я вважаю, закінчилася. Думаю, що людина (Усик – ред.) дещо змінила своє ставлення – більше спілкується українською, виходить з національним прапором України, від нього, здається, більше не чути заяв, що Крим божий, а не український. Думаю, це хороший результат.

– До речі, днями відбувся ще один скандал, також з відомим боксером – Ломаченком, який після поєдинку у Нью-Йорку продемонстрував не український прапор, а локальний прапор Білгород-Дністровського. У мене запитання: що з деякими українськими спортсменами не так? Чому регулярно відбуваються скандали, де українських спортсменів звинувачують у відсутності патріотизму?

Це відбувається передусім через погану освіту. У нас прийнято: якщо спортсмен, то йому освіта не потрібна, він має займатися спортом. І, звичайно ж, спорт – це політика. На змаганнях підіймається прапор, грає національний гімн – а це вже точно є політика.

82ab37c-lomachenko-getty.jpg

Боксер Василь Ломаченко з прапором Білгород-Дністровського на поєдинку у Нью-Йорку

Наші спортсмени також дуже часто люблять говорити, що їм має дати чи що їм не дала держава. Тоді як у всьому світі спорт все більше має елемент шоу. Це потрібно розуміти. У нас цього багато хто не хоче розуміти. Хай там що, але спорт не можливий без глядачів. Якщо глядачів не буде, ніхто не буде зацікавлений у спорті. Якщо спортсмен не може вийти публічно, подати себе, зацікавити людей – ця людина буде нецікава, хоч який би у неї був результат. А для цього треба бути освіченим, всебічно розвинутим.

Подивіться на Коннора Макгрегора (ірландський боєць змішаних єдиноборств – ред.). Людина показує результат, а ще вона вміє говорити, вміє зацікавити публіку.

– При цьому його спортивні результати не такі вже й блискучі…

Так, є бійці набагато кращі за нього. Але він зміг реально зацікавити людей. І показав, як реально можна заробляти на своїй популярності.

– Але ж того Ломаченка теж намагаються розкручувати…

Можливо, у цій розкрутці якраз може бути політичний підтекст. Хоча я не готовий казати напевно. Мало безпосередньо від нього чути якоїсь інформації.

Російськомовний спорт

– Чому український спорт переважно російськомовний? До того ж йдеться і про спортсменів, які з україномовних родин і самі у побуті можуть послугуватися українською?

Мовне питання знову впирається в освіту. Наші викладачі та тренери народилися, вчилися переважно ще у Радянському Союзі з його централізованою спортивною системою та радянською школою. Унаслідок цього вони послугуються (за невеликими винятками) російською мовою. А тренер є авторитетом для свого учня, тренеру потрібно довіряти, тоді лише буде результат. Учень переймає певні навички у тренера, і серед них дуже часто може бути й мова спілкування. Думаю, саме це є одним з вирішальних факторів при переході на російську мову.

– А Національний університет фізичного виховання і спорту України – він якось вирішує ці питання з освітою, патріотизмом?

Як такого патріотичного виховання там просто немає. От як приклад – зовсім недавно вони повезли команду своїх студентів на спортивні змагання до Білорусі. Після всього, що там відбулося. Ну про що можна після такого говорити?

– Чи є загалом у спортивного керівництва України якесь державне бачення?

Я думаю, що сама система застаріла. Її потрібно реформувати. І ми маємо у світі багато вдалих прикладів цього. Наприклад, як на мене, Міністерство спорту абсолютно не потрібне. У нас, до речі, якийсь час міністерства як такого і не було, потім його знову поновили. Далі – кошти, які виділяються для спортсменів, вони можуть і не доходити до них. Який у нас ланцюжок фінансування: Держказначейство виділяє кошти міністерству, а воно перераховує їх профільним асоціаціям, асоціації розподіляють тренерам, і уже через них якісь гроші потрапляють до спортсменів. Дуже часто на якійсь ланці ці гроші застрягають і так не доходять до самих спортсменів. Думаю, замість цього було б достатньо якогось невеличкого департаменту і зв’язки тренер – спортсмен. Хоча мені здається, що декому просто вигідно, щоб все залишалося як є і спорт не реформувався.

Андрій Гарасим