Власні 13 годин під замком

Власні 13 годин під замкомУ Слов\’янськ приїхав я в неділю на два дні – виключно для того, щоб подивитися. Дивився округу весь день. А о 18.30 вирішив подивитися і центр – Площа Леніна. Ту, де знаходиться один з трьох ключових захоплених об\’єктів – міська мерія.

Як раз в цей час туди під\’їхала автоколона з георгіївськими прапорами. Вже на наступний день дізнався, що це Олега Царьова рук справа. А ввечері в неділю не знав. Тому включив режим відеозйомки на фотоапараті, підійшов до однієї зупиненої машини і групи чоловіків середніх років, поставив одне питання «Звідки ви – зі Слов\’янська чи приїхали з інших міст і областей?»

Одному з них не сподобалося, що я знімав і вже тим більше, що ставив якісь питання. Він почав діяти агресивніше, вимагав видалити відео. Я видалив, намагаючись уникнути конфлікту. Але він абсолютно остаточно запідозрив у мені незрозуміло кого. Попросив своїх друзів наглядати за мною, а сам відлучився до мерії.

Через кілька хвилин біля мене з\’явився двометровий стрункий чоловік років 45 з автоматом через плече і запропонував пройти з ним. Я дав зрозуміти, що ця ідея мені не подобається. Він дав зрозуміти, що пристрелить мене на місці. Точніше не дав зрозуміти, а повідомив абсолютно зрозуміло і недвозначно. Взяв під руку і поволік до забарикадированої мерії. Там мене передали таким же високим і грізним бійцям. Мене поставили до мішків з піском, обшукали, вилучили фотоапарат. Руки за спину. Хомут щільно затягнуть. Смикатися і тікати безглуздо – стріляють на ураження. Кликати на допомогу просто смішно – міліції в місті немає, а городяни і так налякані.

Загалом два бійці повели мене в міський відділ міліції. Точніше – будівля міськвідділу. Зараз воно служить одній з баз ополченців-бойовиків. При цьому вся центральна площа міста наповнена мирними гуляють і сидять городянами, які спокійно дивляться на всі ці процедури затримання озброєного і спокійно продовжують їсти морозиво, проводжаючи нас поглядом. А йдуть на зустріч дівчатка-підлітки намагаються навіть фліртувати з молодими хлопцями в масках, котрі ведуть мирного перехожого зі зв\’язаними руками. Загалом тут всі давно звикли до умов воєнного часу, а тому ніяк не бентежаться з цього приводу.

Зовні міськвідділ міліції ретельно забарикадований, а всередині кипить робота, чітко розподілені функції, розвішані плакати в стилі «Росія, допоможи нам зупинити київську хунту» (російською та англійською мовами). Записують ПІБ і рік народження. Думав, після з\’ясування обставин на цьому все і закінчиться. Але як виявилося, все тільки починається! Мій шлях – в камеру за дверима з довгим ключем. Ну і масивний засув для надійності. Раковина, троє нар, унітаз в підлозі. Загалом звичайна проза зеківського життя. Просто, коли вперше, – це все жваво впливає на загальний тонус. Там виявився рівно в 19.00. «Потрібен час для встановлення особи», – пояснили. Техніку всю забрали .
Перша думка – це все ілюзія, це не може бути правдою. Але цю думку доводиться залишити дуже швидко. Головне – заспокоїтися, не панікувати і… налаштовуватися на гірше. Допомагає. Особливо, коли згадуєш депутата горлівської міськради або полонених бійців «Альфи».

Кілька разів стукав у двері, намагаючись з\’ясувати свою долю. Хлопці в балаклавах весь час посилалися на коменданта, який прийде і все вирішить. Намагався подрімати, але це марна затія.

І ось о 23.30 в камері відкриваються двері і починається головна програма вечора. Три людини в масках і автоматом в руках криком велять лягти носом в підлогу, руки по сторонам. У спину тиснуть стволом автомата. На голову надягають пакет. І ось в цю чарівну і казкову мить приходить справжнє розуміння марності життя і все таке. Внутрішньо приготувався до найгіршого.

Мене підняли і з пакетом на голові поштовхали в невідомому напрямку. Вивели, як мені здається, на вулицю. Посадили на лаву. Веліли дістати все з кишень і віддати. В тому числі гроші. Потім почалася майже годинна бесіда-допит з періодичними стимулюючими ударами палицею по спині кулаком по нирках і долонями по вухах. Сліди на тілі залишилися красиві і видовищні. Але показувати не буду – я ж не Булатов.

Втім, на землю не валили, ногами не лупили (а в наш непевний час таке треба відзначати і за таке слід дякувати). А ось постійні погрози відрізати вухо і застрелити на місці – само собою. Для переконливості – ствол упирали в потилицю. Повинен визнати, що це дійсно додавало переконливості їх словами.

В моєму допиті брали участь імовірно чоловік п\’ять. Бесіда наша ділилася на кілька рубрик. Для початку – хто такий, навіщо приїхав з Києва, на кого працюєш, навіщо робиш фото і відео. (Відволічуся: визнання, що ти журналіст з Києва, майже гарантує ув\’язнення. Наш київський брат у них стійко асоціюється з тими, хто привів до влади «столичну хунту»). З того, що особливо викликав у мені хвилювання, це реальна ненависть до української мови. Мені в провину було пред\’явлено навіть те, що меню на моєму мобільнику україномовне. Приблизно з таких речей потім визрівають етнічні геноциди.

Друга рубрика допиту – їх бажання пояснити і аргументувати свою позицію і мотив своїх дій. «Ми – народ. Ми – не сепаратисти. Боремося з нелегітимною київською хунтою. Будемо стояти до кінця. Ми слов\’яни, православні». І так далі.

Третя рубрика – подоба богословських бесід. Ретельно оглядають всі фото і відео на телефоні і фотоапараті. Знайшли кадри з богослужінь, на яких я перебував, а також вуличну молитву мого батька за Україну. Так що поговорили також про віру, Бога і Біблію. До речі, можливо ця частина розмови трохи знизила рівень агресії і напору.

Через годину мене повели назад у камеру, так і не знімаючи пакет з голови. Привели в цей раз в одиночну. Тут і знаходився до ранку. В районі трьох ночі зайшов комендант – чоловік невисокого зросту років 50 з інтелігентною зовнішністю і в камуфляжному костюмі. І наказав вранці мене відпустити. Перед цим попросивши мене краще вивчити історію слов\’ян і Слов\’янська.

В місті діє комендантська година – з 00.00 до 06.00 на вулиці з\’являтися категорично заборонено. Спіймають – відправлять в камеру і на громадські роботи. Так що вже в робочий час в районі 7.30 в камеру зайшов молодий боєць і велів вийти на прохідну. Там мені віддали фотоапарат, телефон, і – увага! – всі гроші . А моєму сусідові по камері подарували нову сорочку (прям з упаковкою) замість кофти, яку йому порізали на допиті. Ну і щоб закріпити останнє враження люб\’язним голосом запропонували пройти на сніданок – завели в ополченческу їдальню, де пригостили макаронами з печінкою, варенням і медом з чаєм. Вивели на вулицю, потиснули руку і відпустили з миром.

Ну от якось так. Постарався переказати історію без упереджень і з збереженням всіх внутрішніх протиріч. Слів «терористи», «сепаратисти», «бандити» в контексті даної історії навмисне уникаю. Хоча у мене є достатньо підстав припускати: якщо б мене доставили в захоплену будівлю СБУ, все закінчилося б трагічніше. Тому що ідеологічно неблагонадійних і журналістів доставляють саме в будівлю СБУ. Саме там утримуються деякі представники преси і вже відомі бійці «Альфи». І те, що зі мною працювали саме місцеві ополченці, які базуються в міліцейському міськвідділі, небесна милість якась. Особливо з урахуванням того, що в районі 11 вечора я почув фрази з-за дверей: «Кухарчука треба передавати в СБУ (будівлю СБУ. – Р.К.) З цією справою ми тут не розберемося». Тому що саме там базується центральний штаб бойовиків. Але обійшлося, слава Богу!

Той факт, що мене не вбили, не покалічили, не відправили в будівлю СБУ і не утримували багато діб – це з категорії чуда. Тому що вся атмосфері в місті до цього розташовує. І з іншими поводяться саме так. На виході мені пояснили: «У місті йде війна, сюди приїжджати ні до чого!»

На бойовиків зла не тримаю. Спасибі всім, хто турбувався і молився. Україна буде єдиною і сильною. І хай допоможе нам Бог.

P.S. Місцеві озброєні ополченці в принципі відловлюють не тільки тих, хто, на їхню думку, ідеологічно неблагонадійний. Але і займаються звичайною міліцейською роботою – при мені спакували одного за ДТП, другого за побиття матері, третього – за хуліганство. Діючої міліції в місті немає. Навіть даішні автомобілі перебувають на службі у бойовиків, правда, номери познімали.

P.P.S. Вважаю важливим підкреслити, що за час допиту, і за час перебування у Слов\’янську я не чув слів «федералізація» або «відділення». Але часто чув два мотиви: війна проти самопроголошеної влади в Києві (хунта) і на захист російської мови. Принаймні, саме таке мотиваційний настрій я угледів у всьому, що відбувається в Слов\’янську. На вирішенні цих питань стоїть і сконцентрувати зусилля всім нам.

Руслан Кухарчук, \”Всі Новини\”.

Джерело

Новини Партнерів