Буковинцю Івану Гуменку 62 роки. Він без обох гомілок. Без домівки. Без документів. Без опіки. Без піклування. Без надії і віри.
Палата відділення термічної травми лікарні швидкої медичної допомоги Чернівців стала для нього рятівним прихистком. Тут він другий рік, як сам каже, «існує». Бо життям назвати такий стан людини язик не повертається. І якби не та палата, то вже давно не було б чоловіка на світі Божому. Бо документів у нього немає, отож і для держави його немає.
Людина без папірця — ніхто
Трагедія трапилась лютої зими 2009 року. Тоді уродженець села Чудей Сторожинецького району Іван Гуменко обморозив ноги. Потрапив до лікарні. Лікарі змушені були ампутувати кінцівки. Та після виписки з’ясувалось, що податись чоловікові нікуди. Він не мав документів. Каже, що їх змило повінню 2008 року, коли він проживав у сторожці на березі Прута.
Отак людина за рік втратила і документи, і ноги. А без документів для нашої влади людина вже й не людина зовсім.
Куди тільки не звертався завідувач відділенням термічної травми лікарні пан Мирослав Малейкий, однак за відсутності документів безхатченко Іван і досі в лікарні.
Коли ми зв’язались з головним управлінням праці та соцзахисту населення (основними функціональними обов’язками якого є забезпечення на території області реалізації державної політики у сфері соціального захисту та соціального обслуговування населення), з’ясувалось, що справа цього чоловіка доволі заплутана, бо існує припущення, що Іван Гуменко не є громадянином України.
— Так, я дійсно був прописаний у Молдові, але громадянства не змінював і не збираюсь. Я є українцем і цим горджусь, — запевняє чоловік. – Ми з дружиною виїхали туди у 1988 році. Але я посварився з тещею і за рік повернувся додому. На руках у мене був паспорт, виданий ще 1980 року Українською РСР. Так сталось, що я його не поміняв на український і ніде не реєструвався. І жив з того часу на Буковині. Спершу — у брата, в селі Чудей. Потім — у Чернівцях.
Дружина пана Івана залишилася у Молдові. Має він і двох синів. Але один в Казахстані мешкає, а другий, кажуть, виїхав на заробітки до Італії. І чи знають вони про ситуацію, в якій опинився батько, сам Іван Гуменко не знає. Але просити їх про поміч теж не хоче.
— Я принижуватися і випрошувати чогось не буду. Навіть перед дітьми, — каже він.
Спочатку до нього навідувались родичі. Адже має більше півдесятка братів-сестер. Згодом про нього забули, а наразі, як чоловік запевняє, родина таки вирішила його забрати до себе — ближчими днями за ним має приїхати племінниця. Він уже й речі потрохи починає складати.
Іван Гуменко каже, що йому нічого не треба, тільки документи, паспорт. Багато хто приходив та обіцяв допомогти, та досі нема жодного результату.
— Хто я без паспорта? Комашка, — каже Іван Едуардович. – А з документом – людина. Тоді зможу отримувати допомогу, протези мені виготовлять, щоб міг самостійно пересуватися. Бо я ж — чоловік здоровий, хоча й без ніг. Та документів мені так і не зробили. Були у мене тут різні бешкетники. Але з того всього – одні балачки. Я їм тепер не вірю. З них толку, як з козла молока.
Обіцяного три роки ждуть
То що ж робила обласна влада протягом довгих цих двох років?
Начальник відділу управління праці та соцзахисту Іван Ковалишин нам повідомив, що питанням займались і займаються тепер, тримають його на контролі та хочуть якнайшвидше вирішити. Як нам вдалось з’ясувати, ще в 2009 році у палаті з Іваном Гуменком був ще один чоловік. І управління його влаштувало в геріатричний пансіонат. А позаяк Іван будь-якої інформації та документів про себе не надав, то так і залишився в лікарні.
І про нього, схоже, у владних кабінетах забули. Бо ж за документами чоловіка ніби й немає.
Поштовхом влади до дій став сюжет на цю тему нашої колеги Альони Цинтили, котрий вийшов на телеканалі «Інтер». Правда, тоді начальник управління соціального захисту Чернівецької області Богдан Сеньків сказав, що «якщо він живе два роки в лікарні, то він же живе! Та хтось або він сам мав би попіклуватись, що йому потрібно». І взагалі сказали, що про таке не чули.
Тепер ж, як розповідають в управлінні, вирішення проблеми застопорилось на питанні громадянства Івана Гуменка. Адже управління вже розпочало збирати документи, займатися реєстрацією чоловіка для відновлення паспорта. Та той враз заявив, що отримує пенсію в Молдові. Отже, вірогідно, він є громадянином іншої держави. І тут процес відновлення документів зупинився. До справи долучили УМВС області, аби те встановило особу та громадянство чоловіка. І у ході перевірки з’ясувалось, що Іван Гуменко після виписки в Молдову не значиться на обліку адресно-довідкового сектору відділу ГІРФО УМВС. І стосовно прописки до відповідного сектору Сторожинецького райвідділку міліції не звертався. Тому в обласній міліції кажуть, що пан Гуменко не є громадянином України і не може отримати український паспорт. Однак, зважаючи на те, що чоловік народився в Україні, він може набути громадянство за територіальним походженням.
Для цього до сектору у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС за місцем майбутньої реєстрації він повинен надати пакет документів. В тому числі заяву по набуття громадянства України, зобов’язання про припинення іноземного громадянства або декларацію про відсутність громадянства. Після розгляду заяви йому буде видана довідка про належність до громадянства України.
Для встановлення фактичного місця проживання та громадянства Івана Гуменка до поліції Каінарського райвідділку Молдови буковинська міліція надіслала відповідний запит.
І відповідь на цей запит стане відправною точкою у долі Івана Гуменка. Влада обіцяє, що коли з Молдови прийде відповідь, що чоловік не є громадянином цієї країни, то документи відновлять швидко. Коли ж виявиться, що він таки є громадянином Молдови, то вирішення проблеми затягнеться надовго. Адже, як переконують в управлінні, громадянам інших держав влада не надає соціальних послуг і не здійснює соціальних виплат, бо це було б порушенням закону.
Не відаю, як там щодо законів писаних. Але є й закони неписані. Моральні. Божі. Коли немічну людину залишають напризволяще влада, соціальні служби в лікарні, коли її живою викреслюють з суспільства, громади, коли, лишень завдяки чуйному серцю та щирій душі лікаря Мирослава Малейкого, людина без ніг, даху над головою та документів не опинилась на вулиці, хіба не тоді мають за справу братися державні структури, соціальні працівники, чиновники?
— Я таки вірю, що племінниця мене забере, бо я вже так не можу жити, — зітхає Іван Гуменко.
Йому 62 роки. Без обох гомілок. Без домівки. Без документів. Без опіки. Без піклування. Без надії і віри.
Надія ВІРНА
peredplata
