44-річний священник Іван Роїк з Чернівців, який у складі одного з підрозділів територіальної оборони брав участь у контрнаступі на Харківщині, та вже дев’ять місяців воює на сході України, розповів в інтерв’ю УНІАН, чому вирішив взяти до рук зброю, про історію свого позивного “Грішний”, як підтримує своїх побратимів молитвою та які виклики щодня долає на передовій.
Отче, розкажіть про своє життя до великої війни – в якій церкві служили?
До початку повномасштабного вторгнення служив в одному з храмів Православної церкви України у Чернівцях. Крім того, працював викладачем та старшим науковим співробітником наукового музею. Коли постукала війна, ясна річ, пішов добровольцем у військкомат.
Той день став для всіх українців одним з найчорніших. Усі ми хотіли 24-го чути побільше новин: що сталося, які там чорні плани у Росії. Всі на нервах, на негативі були. Весь день у мене не бралася жодна робота. Слухав радіо, бо поблизу не було телевізора. А вже вранці 25-го прокинувся, поміряв тиск – 183 на 80, голова квадратна… Вийшов на вулицю. Більшість моїх сусідів – прихильники московського патріархату. Подумав тоді: І хто з цих людей піде захищати Україну? Можливо, один чи два хлопці-сусіди, які патріотично налаштовані. Пізніше так і сталося – вони пішли. Так і я ухвалив рішення записатись до війська.
Як відреагували на вашу появу у військкоматі його співробітники?
Коли я прийшов у територіальний центр комплектування, довелося стояти у довжелезній черзі. У коридорі зустрів знайомого священника, він читав молитву хлопцям, яких готували до відправки на передову. В той момент я теж був готовий сісти з тими хлопцями в автобус. Бо я ж такий же, як вони, звичайний солдат.
Коли черга дійшла до мене, представники військкомату заявили, що беруть лише професіоналів і досвідчених військовослужбовців. “А ти хто, священник? Куди тобі, сиди вдома!” – сказали там. А згодом запропонували записатись у тероборону, бо туди якраз йшли ті, хто не мав армійського досвіду. Знайшов військову частину, записався і почав нести службу. День-два – і ти вже справжній солдат.
Чи радились зі своїм церковним керівництвом щодо вашого рішення?
У перший день повномасштабного вторгнення я зателефонував правлячому єпископу та повідомив йому про свої наміри служити у ЗСУ. Він благословив мене і сказав: “Якщо є бажання на те, йди вперед”.
Дружина завжди знала, що я на таке здатен, тому спокійно відреагувала. Революція одна, революція друга – я ж там скрізь був. І вже тоді був готовим до будь-якого розвитку подій у державі. Також підтримали мене і мої товариші-священники, з якими ми стояли на Революції гідності.
Ваш позивний – “Грішний”. Це достатньо дивно, зважаючи на те, що ви – священник.
Якось спитали мене хлопці: “А що ти тут робиш? Чому пішов на війну?”. Я відповів: “Бо всі святі – у московському патріархаті. А всі грішники зараз або волонтерять, або воюють”. Хлопці підхопили цей жарт, і відтоді почали мене називати “Грішним” (сміється).
Ваш підрозділ несе службу на достатньо гарячому напрямку на сході України. З якими небезпечними ситуаціями вам довелося зіткнутися?
Нам потрібно було якось заїхати на позиції, а наша дорога прострілювалась росіянами. І всі знали, що якщо туди поїдемо, то ми можемо загинути. Хлопці бояться, я боюся… Тоді ворожі ПТУРи (протитанкові керовані ракети – УНІАН) прилетіли і впали перед нашою машиною і позаду неї. Нас вберіг Бог. Ми дивом не постраждали.
Завжди всіх воїнів закликаю читати Псалом 90, більш відомий як “молитва воїна”. Якось заїжджаємо “Камазом” на позиції, завозимо матеріали для обладнання бліндажів. Чуємо – йдуть обстріли. Ми з хлопцями дуже схвильовані. Я налаштовую їх на те, що ми мусимо доробити свою роботу до кінця. Бо якщо цього сьогодні не зробимо, завтра не заїдемо, то не буде прогресу в роботі… Тоді я вголос починаю читати цю молитву. І сам дивуюся з того, наскільки щиро я читав той псалом – бо по моєму тілі аж пробіглись мурахи. Один з побратимів, з яким у мене раніше були розмови про Бога, просто мовчки слухав, заціпенівши від страху. І тоді, з Божою допомогою, нам вдалося виконати ту роботу. Через два дні я став свідком, як той побратим переповідав цю історію іншим бійцям. Він так емоційно розповідав про це, особливо про молитву воїна. Каже, “Грішний” читає псалом, але так щиро читає! Двигун реве, усі в напруженні, мурахи по тілу полізли… Тоді я зрозумів, що якраз такі моменти на війні дають людям силу духу, волю, піднімають настрій і дають упевненість до бою.
Чи складно було вам, як священнику, брати зброю до рук?
Здобувати навички поводження зі зброєю було складно. Я строкову службу не ніс. І тут, в армії, для мене все було новим. Але, оскільки ворог прийшов до нас, іншого виходу, як взяти до рук зброю на рівні з усіма іншими побратимами, я не бачив.
Є одна цитата з Біблії – “Немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх”. Це слова Ісуса Христа. А є і заповідь Божа “Не вбий”. Як жити між цими двома філософіями? Здавалося би, ти вбиваєш людину, творіння Боже. А з іншого боку, де правда: ти живеш у своїй хаті, до неї приходить ворог, хоче тебе вбити, зґвалтувати твою дружину… Усі ті цінності, які ти будував усе життя, просто зруйнувати… Тому ми мусимо захищатися!
Голда Меїр колись говорила, що неможливо домовитись із ворогом, який прийшов тебе вбивати. Тому істина на війні проста: ти мусиш воювати заради власного життя і життя своїх близьких, або просто загинеш від рук ворогів.
У мене була ситуація, коли довелося стріляти. Це була одна з найгірших ночей у моєму житті! Тоді російська диверсійно-розвідувальна група залізла до наших позицій. Підійшли на відстань приблизно 20 метрів від нас. Завдяки тому, що ми мали тепловізор, ми їх виявили і дали відсіч. Ворог відступив. І ми теж мусили відступити від своїх позицій, бо не знали точну кількість у складі ДРГ. Наступного дня, коли ми повернулись на позиції, разом з командиром проаналізували свої помилки. І дякували Богові за те, що нам вдалося залишитись живими.
Як часто треба молитись на фронті?
Ви, мабуть, не повірите, якщо я скажу, що тут, в окопах я не молюся так, як зазвичай у мирному житті. У мене просто немає часу, щоб стати на коліна і помолитись тими ранішніми молитвами чи вечірніми. Якщо у тебе є один вільний день, то ти просто приходиш до свого ліжка, падаєш на нього і відпочиваєш. Але з Богом я часто розмовляю. Говорю з ним так, як я зараз із вами спілкуюся. Я говорю до Бога, наче до свого батька: “Тату, в цей момент треба це, це і це… Допоможи, захисти!”. Ось яка в мене тут молитва.
Якою була ваша головна мотивація йти на війну?
Бажання жити у вільній, незалежній і демократичній країні. Українці часто робили помилки, коли надіялися – а, може, пронесе, а, може, влада про щось домовиться з Росією. Але історія доводить, що діяти потрібно жорстко і конкретно. Бо якщо ми зараз “відпустимо” цю ситуацію, то Україна буде просто стерта в попіл. А після втрати держави нас би чекала або депортація, або ліквідація.
Як охарактеризуєте свій підрозділ? Що таке тероборона для вас?
ТрО – це нащадки воїнів УПА. Хлопці колись також залишили свої домашні справи, дітей, дружин, батьків і пішли на захист України. Як тоді воїни УПА йшли за покликом серця, так і зараз сучасні воїни. Клич у них був: “Або здобудеш Україну, або помреш у боротьбі за неї”. Гадаю, він залишається актуальним і зараз. Бо маємо здобути Україну і повернутися додому з перемогою. Або, якщо дозволить Господь, віддати життя за Україну. Це також буде за честь.
Насамкінець розкажіть, будь ласка, що думаєте про існування московського патріархату в Україні, яка протистоїть російському війську?
Існування в Україні так званої УПЦ МП я вважаю духовною окупацією держави. Переконаний, що ця церква зараз доживає останні дні.
Річ у тім, що російська імперія постійно зазіхає на наші території, і не тільки грубою фізичною силою, але й силою психології та моралі, у тому числі і релігією. Чимало наших людей є нестійкими у своїй вірі чи у розумінні того, що вони є українцями. На жаль, є й чимало земляків, які відверто ненавидять Україну. І при цьому вони постійно говорять – “ми ж брати”, про “три дружні народи” та ледь не порівнюють їх із триєдністю Бога. Шкода, що за роки незалежності в Україні відбулась і духовна окупація, а чимало українців стали відверто зазомбованими.
Так звана УПЦ МП, а насправді – російська православна церква в Україні – була і є одним із рупорів Кремля. Гадаю, якби не війна, то, схоже, ми би так і не розкрили цей гнійник на тілі України. Тепер ми знаємо, у кого із священнослужителів є російські паспорти, і хто кликав війну в нашу державу.
Микола Кобилюк
Джерело: УНІАН
peredplata
