Ми їхали на війну. Основною метою цієї поїздки волонтерів у зону АТО була доставка санітарного транспорту для медичної роти. Близько місяця тому пан Сергій з села Кам’янка подарував нам УАЗ. Оскільки автомобіль стояв у нього на подвір’ї багато років без діла, чоловік вирішив, що більше користі він принесе хлопцям на війні.
І робота закипіла: спочатку з ремонтом УАЗу нам допомагала фірма «Молокія». Далі взялись безкоштовно лагодити машину монтери-волонтери зі станції техобслуговування Руслан та Ігор. І вже на початку жовтня відремонтований УАЗ мчав до місця дислокації наших лікарів на Сході.
Наші автомобілі були завантажені пакунками, та ще й УАЗ на лафеті. Окрім того, в машині їхав військовий лікар, який повертався в зону АТО після відпустки, а на зворотньому шляху двоє лікарів верталися додому на перепочинок. Отож дорога була важкою і довгою.
Окрім того, неабиякого клопоту завдавали українські даішники, зупиняючи нас на всіх постах. Вразило те, що чи не найбільш зухвало поводились чернівецькі та кам’янець-подільські інспектори. Вони вишукували причину для того, аби оштрафувати водія, не зважаючи на жодні пояснення, зокрема щодо волонтерської мети нашої поїздки. І, як не прикро це констатувати, число даівських претензій меншало в міру нашого віддалення від рідного міста.
Особливо вразив випадок, коли дорогою назад ми наштовхнулись на безмірно зухвалих інспекторів біля Дністровської ГЕС. Один — з жетоном ЧВ 0249 – не міг нам пробачити відсутності страховки на порожній причеп та на всі пояснення — і що ми повертаємось з війни, і що страховка — не такий важливий аргумент, як той факт, що в машині у нас сидить військовий лікар, який їде з фронту та не був удома майже 7 місяців, і те, що ми в дорозі вже більше 15 годин та дуже втомлені важкою поїздкою — не зважав. Його колеги на підвищених тонах доводили, що відсутність страхового полісу на порожній причеп — це дуже велике порушення. У відповідь я запитала, чи законним є відправлення в зону АТО недосвідчених молодих хлопців, а не міліціонерів, тих же даішників. Нагадала і про їхніх колег, яких нещодавно затримали при отриманні хабара в Сторожинецькому районі. Після цих слів усі даішники ніби оскаженіли (усього їх там було четверо) та зі зброєю в руках виштовхали нас з поста…
Можливо, ця неприємна дорожня ситуація могла би видатись дріб’язковою та несуттєвою, якби не усвідомлення різкого контрасту між такими-от прискіпливими «вартовими закону» та зовсім юними хлопцями на Сході, які щохвилинно ризикують своїм життям під мінометним вогнем, забезпечуючи спокій в тому числі й цих же даішників. Якби вони хоч раз подивились у вічі тих юнаків, які пройшли фронт, або в очі матерів, котрі втратили своїх синів, то, напевне, так би не чинили.
Коли, здолавши чимало мирних перепон дорогою на війну, ми врешті дістались місця призначення — розташування медичної роти, військові зустріли нас із щирою радістю.
Розвантаживши волонтерські пакунки, якими був заповнений УАЗ, та урочисто отримавши ключі й документи від машини, вояки запросили нас до себе в гості.
Живуть хлопці в наметах по 10-15 осіб, у кожному наметі – «буржуйка». Є у розташуванні окремий намет польового госпіталю.
Потім була солдатська вечеря — чай у металевому горнятку і згущене молоко, яке мені дозволили їсти ложкою.
Потім разом розбирали ліки, які ми привезли. Тепер медична рота оснащена майже усім необхідним для надання допомоги пораненим.
Незважаючи на пізній час, ми ще довго спілкувались із земляками про проблеми, з якими доводиться боротись лікарям на війні, та разом розмірковували про те, коли ж врешті вдасться вигнати ненависного ворога з нашої української землі.
Сергій Захлібняк оглядає хворого
Того дня черговим лікарем був Сергій Захлібняк. Він — лікар-невропатолог, якого вдома чекають дружина та двоє маленьких донечок. Затамувавши подих, довго спостерігала за тим, як Сергій ретельно та чуйно оглядає хворих на прийомі.
Ігор Малишевський при транспортуванні пораненого.
Поки ще не стемніло, хлопці грали у футбол — вони, незважаючи на усі жахи, які несе із собою війна, не втрачають надії та здатності щиро радіти.
З’явились у нас нові знайомі. Один з них – Сергій з Херсонської області. Йому нещодавно виповнилось всього 22 роки, але такого глибокого погляду та життєвої мудрості давно не зустрічала.
Сергій з Херсонщини, водій БТРа та Ольга лікар-волонтер.
Зліва направо: Влад Трепко та Ігор Малишевський з Чернівців
На пам’ять хлопці подарували пакет з військовим сухпайком.
Додому ми повертались у товаристві двох військових лікарів, яким нарешті надали відпустки — Владом з Чернівців та Віталієм з Вінницької області. Коли на світанку ми довезли Віталика до Могилева-Подільського, його зустрічала згорьована мама. Жінка, котрої я ніколи раніше не бачила, зі сльозами на очах обнімала мене як найріднішу людину. Так само зустрічала нас мати Влада Трепка в Чернівцях, інтелігентна жінка-вчителька, котра стійко чекала на повернення сина протягом 7 місяців.
Попри нелегку дорогу та супутні негаразди, ми задоволені тим, що змогли підтримати наших мужніх захисників, котрим зараз так нелегко. І їхня вдячність компенсувала всі негативні емоції. Залишилось ятрити душу непросте питання: скільки ще наших юнаків має пройти через війну?..
Без цього післяслова не можу завершити матеріал. Адже наша волонтерська діяльність не була б можливою без допомоги небайдужих людей, яким хочу подякувати від імені всіх волонтерів. Не чекаючи допомоги владних структур, наші люди самоорганізовуються і чим можуть підсобляють українським захисникам. Війна, як, зрештою, будь-яка біда, рентгенівськими променями просвічує людську сутність і показує, хто чого вартий.
Втішена, що є багато щедрих душею людей, котрі вболівають за Україну і ділом допомагають захисникам рідної землі.
Як, до прикладу, Сергій Федюк, котрий передав УАЗа і спальні мішки для вояків. Також вдячні керівництву і водіям Чернівецького представництва фірми „Молокія”, працівникам станції техобслуговування Ігорю Щепотіну та Руслану Гнатишину, які відремонтували УАЗ.
За першим покликом волонтерів, а часто й без прохань пропонують свою підтримку буковинські люди. Серед них — заступник голови міської ради та громадська діячка Марія Порчук. Власними фінансами вона пос-тійно підсобляє волонтерам, коли треба їхати в зону бо-йових дій, везти туди речі та продукти.
Безвідмовно допомагає й директор чернівецької фірми-перевізника ТОВ„Тарас-2002” Валерій Євгенович Максименко, який заправляє бензином волонтерські авта, а ще передав на фронт автомобіль „Газель”.
Допомога від українців надходить з Італії. „Європейська асоціація „Італія-Україна-Майдан” постійно надсилає лікарські препарати та засоби для наших вояків. Ця громадська організація надає підтримку ще з часів Революції Гідності. Причому, вони не прагнуть називати своїх прізвищ, допомагають безоплатно та безкорисливо.
Щиро дякую та низько вклоняюся цим людям та багатьом іншим небайдужим, хто має Бога в душі, пос-тійно дбає про наших захисників, без зброї в руках, але великою силою патріотизму, власними ресурсами та коштами долучається до захисту нашої землі від знахабнілого російського агресора.
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
peredplata
