Всього три доби я провів на Донбасі, але війну зненавидів усім своїм єством. Водночас глибоко усвідомив героїзм тих воїнів, які нині захищають Україну від російсько-фашистського загарбника. Наші воїни не розуміють, що вони — справжні герої і їхня героїчна позиція врятувала українську націю.
Той, хто жодної хвилини не був на війні, ніколи не зможе уявити того нещастя, яке несе людству загарбник. Ми живемо за тисячу кілометрів від вибухів мін, «градів» і канонад. Але війна настільки близько, що можемо й незчутися, як вона увійде у кожну українську домівку. Аби цього не сталося тут, нам всім треба допомогти воїнам там. Нація мусить усвідомити, що тільки вона може врятувати Україну. Хто не б’є ворога на Донбасі і в Криму, той стає волонтером. Неважливо — офіційно чи ні. Кожен на своєму місці допомагає воїнам бити російських загарбників. Нація йде на війну. Війну визвольну і вітчизняну. Якщо цього не розуміє наше керівництво, то ми знайдемо собі керівників самі. Якщо розуміє, то має бути на війні разом зі своїм народом.
Здавалося б, прості істини для здорової нації. Але чомусь досі не всі ними перейнялися. У Чернівцях, наприклад, обленерго передано у руки російського олігарха, депутата держдуми Росії, україноненависника Бабакова. Його інтереси тут представляє людина ніби з патріотичного краю, більше того, земляк Степана Бандери. А чернівецькі депутати з відвертими ворогами України ведуть якісь перемовини, укладають домовленості. Замість того, аби поставити питання про націоналізацію обленерго і повернення його до державної власності.
У центрі Чернівців розмістилася філія російського банку «Сбербанк Росії». Та ще й ніби у насмішку – на місці книгарні «Кобзар». Ще влітку було визначено, що «Сбербанк Росії» причетний до фінансування терористів на Сході України. Влада Чернівців на це не звертає уваги. А патріоти якось мляво написали гасла і залишили банк Росії викачувати українські гроші для фінансування терористів і найманців для війни проти України. За таких умов і з таким підходом до ведення війни нам ще довго її не виграти.
Західним областям варто би брати приклад навіть з сьогоднішнього Дніпропетровська. Це східне місто стало нині символом справжнього українського патріотизму. Воно в основному російськомовне. Але коли війна постукала в українські двері, Дніпропетровськ перетворився у фортецю. Там електроопори, паркани і мости пофарбовані у синьо-жовті кольори. На підвіконнях і балконах майорять українські прапори. На головних вулицях міста розташувалися десятки волонтерських офісів та мобілізаційних пунктів. Місто готове відбити агресію будь-якого ворога. Місто живе війною. Там всі як один допомагають фронту. Кажуть, що злочинність у Дніпропетровську в останні місяці зменшилася на кілька порядків. Якщо Путін плекав якісь надії на те, що він зможе розв’язати терористичну війну в Дніпропетровську, то нехай ці надії похоронить раз і назавжди.
Коли їдеш Січеславщиною (колишня назва Дніпропетровська – П. К.), душа радіє: землі оброблені, зорані й доглянуті, дороги гладкі та рівні, шахти працюють… І все це різко зникає на кордоні з Донецькою областю. Там уже все дихає війною: занедбані поля, згаслі труби заводів, зруйновані містечка і села. Люди суворі й насторожені. Навіть навколишні кольори темно-сірі, похмурі. Сніг — і той сірий. Тільки у селах всіма барвами виграють новозбудовані церкви. Влада бандитів Януковича не шкодувала грошей на культові споруди. Напевне, хотіли задобрити Бога і цим відкупити свої гріхи.
Не вдалося. Бо вони й церкви грішні будували — Московського патріархату. Саме з них російські попи розповсюджували містами й селами Донбасу сепаратистські настрої, освячували зброю і терористів, які вбивають українських людей. Тож і не дивно, що базою терористів улітку стало місто Слов’янськ. Воно розташоване неподалік Святогірської Лаври. Там був духовний центр російської пропаганди та склади зброї. Найманці й інструктори швидко знімали монашицькі ряси і вдягали камуфляжі, а під рясами кожен московський піп замість хреста тримав АКМ. Ще у липні Слов’янськ звільнили. Але українські генерали, які досі шпигують у генштабі на користь Росії, дали можливість терористам відійти до Донецька і на південь. Там вони укріпилися і з новою силою розпалили багаття братовбивчої війни.
Нині Слов’янськ — мирне місто. Люди по-щирому раділи визволенню від терористів та російсько-фашистських військ. За якийсь місяць-два вони відчули всі жахи окупації. Без суду і слідства там вбивали десятки людей, катували їх, а чеченські бандити відрізали голови українцям. Слов’янськ випив до дна цю жахливу чашу війни. Зараз у місті почалася відбудова. Відновлюють зруйновані мости, дороги, залізницю. Там добрим словом згадують міністра інфраструктури, нашого земляка Максима Бурбака. Його відомство розпочало велику відбудову колись одного із найбільших курортних центрів великого Союзу.
На руїнах постають нові будинки, фабрики і заводи. Чимало буковинців зараз трудяться у військових бригадах колишніх залізничних військ України. Серед них – Микола Вишневський. Йому уже за 60 років. Та не поступається він ні силою, ні духом набагато молодшим своїм колегам. Не минуло ще й року, як на київському Майдані на останній барикаді найважчої ночі з 18 на 19 лютого я зустрів Миколу Вишневського. Тоді вже палав Будинок профспілок, а у вогняні барикади ми виливали останні бутлі олії, вкидали одяг і намети, аби тільки дотриматися до білого дня. Тоді захисників цих барикад залишилося вже дуже мало. Досі пам’ятаю вольове, змучене, суворе, але незбориме обличчя Миколи. Воно було все у чорній сажі. І я тоді назвав його «копченим». Він засміявся і спробував віджартуватися. Мовляв, копчене довго не псується. Тож не дивно, що Микола Вишневський зараз на Сході захищає Україну від лютого, кровожерливого ворога. Хоч ми і домовилися з ним зустрітися у Слов’янську і я віз йому гостинця, буковинського калача, на жаль, побачитися не довелося. Бо моя дорога вела далі на східні рубежі оборони. Туди, де йшли бої, де нашим воїнам потрібна була допомога. Адже разом зі мною на війну їхала донька Оля, яка активно допомагає українським воїнам та військовим лікарям. Вона — активна волонтерка. І вже уп’яте їхала на передову. Тож, швидше, я з нею їхав, а не вона зі мною. Бо знала Оля на Донбасі кожний блокпост, кожну вирву на дорогах. Її рудоволосу голову пам’ятають і на Савур-Могилі, і у Рубіжному, Сніжному, Лисичанську, Мирному та в інших місцях, де йшли жорстокі бої за Україну.
Отож таки вона мене привезла на війну. А разом зі мною везла всякого добра хлопцям на передову. Бо хто, окрім волонтерів, нагодує їх, одягне, обує?.. Держава дбає про своїх воїнів як мокре горить. Кожен п’ятий вищий офіцер в Україні – шпигун і зрадник. Але досі жодного не розстріляли.
Днями 19 гелікоптерів хтось із нашої держави там на верхах хотів продати до Ростова-на-Дону. Аби вбивали вони українських солдатів. СБУ встигла зупинити оборудку. Але, знову ж таки, ворога і зрадника не розстріляли.
Тому волонтери втридорога у цих же ворогів купують необхідні речі для воїнів і везуть на фронт. Вони вже жартують по-чорному, що доведеться скоро й набої купувати і зброю.
Цього разу наша дорога стелилася до Лисичанська, Дебальцевого, Артемівська, Станиці Луганської. Чим ближче до лінії, де ведуться бої, тим суворіші хлопці на блокпостах. Перевіряють авта, документи. Олю впізнають, вітаються, та все ж таки зазирають у бус — чи, бува, не підсів хтось, кого й ми не знаємо. На грудях і на рукавах у них жовті скотчеві наліпки: побували у боях.
На першому блокпосту нас зустрічають воїни з Полтави. Гарною такою мовою вітаються. Оля виймає пакуночок з цукерками і передає солдатам. Вони дякують і бажають нам щасливої та безпечної дороги.
На іншому блокпосту українські воїни з Миколаєва вже російською мовою розповідали Олі, як краще проїхати далі, щоб не потрапити до рук сепаратистів. Я зрозумів, чому на передньому сидінні була велика коробка з розфасованими у пакети цукерками. Це Оля ще у Чернівцях заготувала гостинці для воїнів на блокпостах. Нам було приємно, що хоч на якийсь час змогли засолодити душу цим суворим і мужнім лицарям, які бережуть наш спокій і нашу Україну. А очі їхні, важкі і печальні, трішки засвітилися добротою і вдячністю за увагу й доброту, яку їм вділяють українські волонтери.
Так і доїхали ми до локації, де мали віддати воїнам речі й продукти.
Важко і довго добиралися до них. Бо не могли солдати нам у відкритому ефірі все говорити, і ми не могли відразу зрозуміти їхні коди та шифрувальні знаки. Пізно вночі знайшли місце розташування воїнів. Радості з обох боків не було меж. Швидко розвантажили добро, яке мали. А мали ми чотири пічки-буржуйки, бензопилу, спальники, рукавички, термобілизну, чоботи, ліхтарики, продукти та багато інших необхідних для солдатів речей. Розвантажували дуже швидко. Бо неподалік роздавалися звуки канонади і воїни не хотіли, аби ми наражались на ризик (ніби їм можна щодня і щогодини ходити під кулями і бомбами, а нам — ні… — П.К.). Речі, які передали воїнам, були з Канади і куплені за кошти, які пожертвували на армію податківці Чернівецької області.
Пам’ятаєте, ми писали про те, що працівники однієї із державних структур одержали матеріальну допомогу і відразу віддали її волонтерам? Вони просили, аби ми не називали тоді, хто це зробив. Коли їхні пожертви матеріалізувалися у речі, які нині допомагають воїнам, ми маємо право і навіть мусимо назвати цих чиновників. Це – працівники Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області, тобто наші податківці. Чи не вперше в історії податкової служби сталися великі метаморфози. Ми звикли до того, що митарі від нас беруть гроші. А тут сталося навпаки — податківці Буковини віддали свої гроші на українську армію. Отож є добрий приклад для наслідування іншими службами, держчиновниками та керівниками.
На цій локації, де ми першого разу розвантажувалися, було чимало буковинців. Оля зустріла там Ігоря з Чернівців. Вона з ним десятки разів говорила по телефону, разом прокладали маршрут, а побачилися вперше. Розповідали хлопці й про інших земляків. Зокрема, з Новоселицького району. Шкода, що саме у той час, коли ми там були, вони несли бойове чергування на віддаленому блокпосту.
До речі, з ними там був Олег Істратій. Він добровольцем пішов на фронт. І власним прикладом показав, як треба любити Україну: не тільки на словах, а на ділі. До війни він вів непримиренну боротьбу зі своїми чиновниками у Новоселиці, з корупціонерами, суддями, прокурорами і злодіями. А вони над ним потішалися, насміхалися. Скоро Істратій та його побратими прийдуть з війни. І вони спитають зі всіх корупціонерів, чому живуть не по правді? Чому обкрадають Україну? Чому над простим українським людом збиткуються?..
Далі наша дорога стелилася до Артемівська. Там ми мали забрати кількох солдатів гірської бригади. Вони їхали додому у 10-денну відпустку.
(Далі буде)
Петро КОБЕВКО
Чернівці-Донбас
peredplata
