«Дорогою добра» – до воїнів на Вітчизняну війну

За Україну пора вбивати

Уже 8-й раз їду на Схід, на війну. Там ніяке не АТО. АТО (антитерористична операція) здійснюється за день-два, нехай за тиждень. Від сили може тривати два тижні. А тут війна йде уже майже рік. І варто, необхідно її назвати «війною». Більше того, ця війна повинна називатися «Визвольною Вітчизняною війною з російсько-фашистськими загарбниками». Це буде правильно, справедливо, чесно і правдиво. А всіх воїнів треба величати героями-визволителями України. І знову ж таки, визволителями від російсько-фашистських загарбників. Може, досить обманювати один одного, обманювати увесь світ і самих себе?! В Україні – Вітчизняна війна!

Тому – все для фронту! Все – для перемоги! І всі ми мусимо жити і боротися. Скрізь і всюди. Хто що вміє, те й робить для загальної перемоги. Хто не хоче робити або шкодить Українській державі, той оголошується ворогом народу, щодо якого застосовуються відповідні заходи. Тільки за таких умов ми переможемо. І припинімо плакати, скиглити та бідкатися. Це шкодить тим, хто на передовій бореться з ворогом зі зброєю в руках. Їм потрібна наша допомога, добре слово і безмежна віра у перемогу. Нам уже потрібно не тільки віддавати життя, «душу й тіло» за Україну, а й навчитися вбивати ворогів нації. Бо якщо ми віддамо своє життя, то хто тоді Україну захищатиме?

Ці думки не полишають під час останніх поїздок на війну. Бо там усе інакше, ніж тут. Там цінності інші й люди стають іншими. Там слова про патріотизм можуть виголошуватися тільки разом з чином. Інакше нікому не дозволять розкидатися цими святими поняттями. Там гімн співають зі сльозами на очах, а гасло «Слава Україні! Героям слава!» та «Слава нації! Смерть ворогам!» виголошуються з такою вірою і урочистістю, що аж мурашки йдуть по тілу. Тут, на передовій, не розкидаються словами. Їх бережуть як набої до кулемета, як хліб, як товариша і справжнього побратима.

Від початку війни за ці 8 поїздок мені довелося майже 50 діб провести на передовій. І те, що я написала вище, — це висновки, зроблені з реальних справ і вчинків справжніх українських патріотів, котрі перед тим, як віддати життя за Україну, вбивають ворогів нашої Держави.

Жертовність нації

«Дорогою добра» - до воїнів на Вітчизняну війну

Цього разу до поїздки на Схід ГО «Дорогою добра» готувалася як завжди. Наші волонтери разом з воїнами з передової комплектували необхідні речі, продукти і ліки. Ми туди не будь-що возимо, а саме те, що вкрай потрібно. Наші воїни навчилися вже воювати, а ми, волонтери, навчилися їм допомагати. Ця наука нелегко далася. Вона оплачена не тільки грошима, недоспаними ночами і витраченими силами, а й кров’ю, яку пролили на фронті бійці та на дорогах волонтери. Російські фашисти і терористи часто цілеспрямовано вбивають і захоплюють у полон саме волонтерів. Путін розуміє, що Українська армія нині тримається на цих юних сміливих хлопцях і дівчатах. Також волонтерів і волонтерський рух останнім часом прагнуть скомпрометувати, принизити і спаплюжити. Росія розуміє, що, знищуючи тих, хто допомагає армії, вона знищує і саму армію, і Українську державу. Тому я низько вклоняюся всім, хто не піддається на провокації, хто жертвує собою заради інших, хто допомагає воїнам здобути перемогу. Дякую тим небайдужим людям, котрі приносять у волонтерські організації гроші, речі, ліки, продукти. Не вірте ворогам у тому, що волонтери на цьому наживаються (хоча й трапляються якісь поодинокі приклади, на жаль). В основному ваші пожертви потрапляють до сильних рук наших захисників. Інакше Путін і його фашисти уже давно би панували у Києві та Львові.

Отож ми запакували цілий бус необхідних речей і відправилися на Схід. Дорога була важкою. Спочатку довелося їхати в Луганську область, де розташований один із підрозділів батальйону «Айдар». Я там була напередодні Нового року. Тоді прикро вразило те, що у військовому підрозділі не було жодного лікаря. Недалеко від розташування батальйону сталася аварія і нікому було допомогти травмованому бійцю. Серед поля тоді я зупинила кров воїну, надала першу допомогу. А тепер з’ясувалося, що в «Айдарі» з’явився боєць, котрий виконує лікарську справу. Це вісімнадцятирічний хлопець з Вінниці. Звати його Валерієм. Він вчився на архітектора, але минулого року на Майдані на барикадах отримав медичну практику. Зараз «практикує». Як не дивно, справляється добре. Ще у Чернівцях я укомплектувала для нього великий наплічник з різними потрібними на війні медикаментами та інструментами.

«Дорогою добра» - до воїнів на Вітчизняну війну

Коли приїхала до «Айдару», довго розповідала і показувала Валерію, як діяти у тій чи іншій ситуації, як надавати першу необхідну допомогу пораненим, як зупинити кров, які ліки давати тим, хто цього потребує. Провела інструктаж з того, що сама знала. Хлопець дещо записав, більше запам’ятав. Потім ми домовилися, що кожну пораду за необхідності надаватиму по телефону.

Мені було дуже шкода цього молодого, навіть ще юного бійця. Водночас я горджуся знайомством з цим мужнім воїном.
Нехай Бог допомагає йому і береже наших захисників!

Дві «Олі» на Дебальцівському плацдармі

«Дорогою добра» - до воїнів на Вітчизняну війну

«Дорогою добра» - до воїнів на Вітчизняну війну

Далі наш шлях пролягав на Дебальцево. Того дня там саме посилились обстріли. Бойовики почали мінометні залпи з самого ранку. Блокпости укріпились технікою, воїнами, обмежили рух будь-якого транспорту в цьому напрямку. Нас спочатку вмовляли не їхати туди, де стріляють. Потім нас силою зупиняли. А коли військові на цих блокпостах зрозуміли, що сперечатись зі мною марно, бо мусимо доставити хлопцям генератори та ліки на передову, вони пропустили наше авто і з тривогою дивились услід. Було страшно…

Наша машина самотньо рухалась у бік Дебальцево. Довкола сіріли безкраї поля, віддалено лунали вибухи та постріли, назустріч їхали машини мирних жителів, які тікали від небезпеки… Але наша ціль була вище страху. Дорогою зустріли броньоване легкове авто. Зупинились розпитати про ситуацію там, куди направлялися. Водій, кремезний чоловік з густими насупленими бровами, намагався відмовити нас їхати далі. Казав, що цю дорогу обстрілюють. Та ми й самі уже бачили, як на полях вибухали снаряди. Та вибору в нас не було, бо на той момент втратили телефонний зв\’язок з хлопцями. Тоді він просто дав нам кілька порад і тихо мовив: \”З Богом!\”.

З’ясувалось, це був розвідник, який не хотів називатись. Його чорні сповнені глибини очі запам\’ятались назавжди.
Перехрестившись, ми рушили вперед.

Їхали у саме пекло. Там вже все горіло, гуло, клекотіло. Було дуже страшно. Наші воїни Андрій Коломієць з Хотина, Віктор Іванович з Чернівців та водій БТРу «Рекс» виїхали нам назустріч. Вони знають про війну більше за нас усіх. Їхня з’ява на дорозі трохи заспокоїла. Страх почав відходити.
Хлопці зустріли нас на домовленому місці. Біля нас постійно лунали постріли, розривалися снаряди і міни. А воїни спокійно вивантажували речі з машини, жартували, по-братськи обіймали мене, щоб не так боялась, навіть фотографувались.

«Дорогою добра» - до воїнів на Вітчизняну війну

Біля цих чоловіків зникають будь-які сумніви, страхи і тривоги, бо розумієш, що це справжні захисники. Вони не дозволили нам довго перебувати в небезпеці, тому ми рушили назад.

У м. Артемівськ нас чекали інші військові, яким ми теж везли багато речей. Зустрілися з хлопцями на території районної лікарні. Сюди саме звозили поранених військових та мирних жителів.

Стогін, скривавлені бинти, збентежені медики — картина, яку хотіла б забути. Але така правда, така сутність війни. Тим, хто споглядає новини з телеекрану, цього не відчути і не збагнути. А нас це спонукало далі робити свою справу, не впадаючи у відчай та не опускаючи рук.

Поїздка була важкою, емоційно виснажливою, але, згадуючи усіх, хто допоміг її здійснити, — а це і прості чернівчани, і друзі з далекого Нью-Йорка, і хлопці з Автомайдану, — я усвідомлюю, що не можу зараз жити інакше. Наша мета — не залишати хлопців, не дати їм підстав думати, що вони покинуті.

Кожна копійка чи пара шкарпеток, які приносять прості люди, додають їм впевненості в тому, що Україна, яку вони самовіддано захищають, піклується про них і дуже на них сподівається. Вони — наші герої. Нехай з сумними очами, але сповнені сил та звитяги.
Дякуємо вам, хлопці, дякуємо всім, хто допомагає, дякуємо волонтерам за їхню роботу.

ЛИШЕ РАЗОМ — ДО ПЕРЕМОГИ ДОРОГОЮ ДОБРА!

Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Буковина-Донбас

P.S. Тепер я уже вдома: у безпеці, в теплі, далеко від вибухів, мін і снарядів. А десь там на Донецькому плацдармі залишилася інша «Оля» (так наші бійці назвали бойову машину). Вона б’є ворога і бронею захищає наших воїнів. Я щодня молюся, аби витримала броня, аби живими були наші захисники.
Боже, будь милостивий! Збережи нас живими і непереможними.

Новини Партнерів